Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 29

• Предыдущая
• 29/46
• Следующая

Раптом дівчинка схилила голову на руки — вона робила так часто, коли лишалась наодинці.

— Ох, татку, — прошепотіла Сара, — скільки часу минуло з тих пір, коли я була твоєю маленькою хазяєчкою!

Ось що відбувалось того дня по обидва боки стіни.

Зима видалася холодною. Бували дні, що Сарі доводилось пробиратися крізь сніги, коли її посилали з дорученнями. Навіть гіршими здавалися дні, коли сніг танув, змішувався з брудом, і під ногами була хляпавка. А бувало, туман стояв такий густий, що ліхтарі на вулицях горіли цілісінькими днями, й Лондон виглядав точнісінько так, як кілька років тому, коли центром проїжджав екіпаж, у якому сиділа Сара, притулившись до батькового плеча. Такими днями вікна у будинку Великої Родини завжди здавалися дуже затишними й вабили до себе погляд, а кабінет індійського джентльмена світився теплом і багатством кольорів. Але на горищі було так похмуро, що й словами не передати. Більше не було довгих світанків чи заходів сонця, якими можна було милуватися, й Сарі здавалося, що на небі нема ані зірочки. Брудно-сірі хмари низько нависали над дахами. Подеколи накрапав нудотний дощ. О четвертій годині, навіть якщо не було густого туману, надворі вже сутеніло. Коли Сарі було потрібно сходити по щось на горищі, вона мусила запалювати свічу. Кухарка мала кепський настрій, тому чіплялась більше, ніж зазвичай. Беккі ганяли так, наче вона була рабинею.

— Якби вас тут не було, міс, — застудженим голосом звірялася вона Сарі однієї ночі, коли маленькій служниці вдалося пробратись на горище, — якби ви не сиділи у цій Бастилії в сусідній камері, то я, певно, померла би. Правда ж, зараз усе ніби стало правдою? Хазяйка поводиться точно як головний наглядач — я навіть бачу в’язку великих ключів, що торохтять у неї на поясі. Кухарка — теж наглядач. Розкажіть мені ще щось, міс, — може, про підземний тунель, проритий під стінами.

— Я розкажу тобі щось значно краще, — тремтячи, сказала Сара. — Закутайся у свою ковдру, я закутаюсь у свою. Ми щільно притулимось одна до одної на ліжку, а тоді я розкажу про тропічний ліс, де колись жила мавпочка індійського джентльмена. Коли я бачу, як мавпочка сидить на столі біля вікна й сумно визирає на вулицю, я впевнена, що вона згадує про тропічні ліси, де гойдалася, зачепившись хвостом за кокосові пальми. Я гадаю про те, хто ж зловив її, і чи лишились у неї родичі, яким вона рвала кокосові горіхи.

— Уже стало тепліше, — з удячністю сказала Беккі. — Якось так виходить, що навіть у Бастилії стає не так холодно, коли ви щось розказуєте.

— Це тому, що ти відволікаєшся, — мовила Сара, загортаючись у ковдру так, що виглядало лише її смагляве обличчя. — Я це вже помітила. Коли твоє тіло страждає, розум повинен думати про щось інше.

— А у вас так виходить, міс? — перебила її Беккі, пильно вдивляючись захопленими очима.

Сара нахмурила брови й на якусь мить задумалась.

— Інколи виходить, інколи ні, — хоробро відповіла вона. — Та коли виходить, я почуваюся добре. А ще думаю, що вийти може завжди, головне — достатньо практикуватися. От я останнім часом практикуюся значно більше, й тепер у мене виходить краще, ніж раніше. Коли все довкола здається жахливим — просто нестерпним, — я з усіх сил думаю про те, що насправді я — принцеса. Кажу сама собі: «Я зачаклована принцеса, і тому ніщо мене не скривдить і не виведе з рівноваги». Навіть не повіриш, як добре це допомагає! — сказала вона зі сміхом.

Сарі часто доводилося примушувати себе думати про щось стороннє. А випадків, коли мусила нагадувати собі, що вона принцеса, траплялося ще більше. Одне з найскладніших випробувань сталося похмурого дня, спогади про котрий, як дівчинка думала згодом, не потьмяніють у її пам’яті навіть через багато років.

Уже кілька днів безперестанку накрапав дощ. Надворі було холодно. Вулиці застилав понурий холодний туман. Усюди хлюпало липке лондонське болото, і понад усім цим простиралась пелена із мжички та туману. Утім, Сарині доручення ніхто не відміняв — вони були особливо довгими і стомливими, як часто траплялося саме в такі понурі дні. Сару посилали кудись раз за разом, доки її обшарпаний одяг не змок до нитки. На її старому капелюшку жалюгідне перо висіло, як брудна ганчірка, ще жалюгідніше, ніж завжди. А її розтоптані черевики до верху набрали води. На додачу до цього дівчинку позбавили обіду, бо міс Мінчін вирішила її покарати. Сара так замерзла, зголодніла й натомилася, що її обличчя витягнулось і сполотніло, тож добрі люди, що проходили повз бідолашну, проймалися співчуттям до неї. Та вона цього не помічала. Сара поспішала, намагаючись відволіктися і думати про щось інше. Зараз це було просто необхідно.

Усе, що їй залишалося робити, — це звично знайти в собі сили «вдавати» й «припускати». Втім, цього разу завдання виявилося складнішим, ніж зазвичай, і раз чи двічі дівчинці здалося, що відволікання лишень посилює голод і холод, замість того, аби допомогти забути про них. Та Сара наполегливо старалася, і доки у її драних черевиках хлюпала вода, а вітер, здавалося, силкувався зірвати з неї благеньке пальтечко, дівчинка казала сама собі, що вона прогулюється, — для цього їй не треба було говорити вголос чи бодай ворушити губами.

«Припустимо, я вбрана в сухий одяг, — думала вона. — Припустимо, я взута в новенькі черевики, одягнута в довге, тепле пальто й вовняні панчохи, а в руках тримаю парасольку. І припустимо — припустимо, — що я саме стою біля крамнички з випічкою, де продаються гарячі булочки. І ось раптом я знаходжу шестипенсовик, який нікому не належить. Припускаю, що якби так сталося, то я зайшла би до крамнички, купила шість найгарячіших булочок і притьмом з’їла їх».

Інколи в світі стаються дива.

Принаймні із Сарою зненацька сталося диво. Вона саме мала переходити вулицю, коли казала собі всі ці речі. Болото було таке, що не обійти, — Сарі довелося перебрідати його, вона старалась іти якомога обережніше, але вберегтися від бруду було неможливо. Тож, прокладаючи шлях, їй довелося дивитись під ноги, і раптом — саме тоді, коли дівчинка вже підійшла до тротуару — вона побачила якийсь відблиск у канаві. Це була срібна монетка, — затоптана в бруд багатьма ногами, вона все ж зблиснула. Хоча й не шестипенсовик, але теж непогано — монета на чотири пенси.

За одну мить чотирипенсовик опинився у червоній від холоду Сариній долоньці.

— Ох, — дівчинці перехопило подих, — це правда! Це правда!

А потім — повірте, так і було — Сара побачила просто перед собою крамничку. Це була справжня булочна, і на її вітрину весела, статна, рум’янощока жінка саме ставила піднос зі свіжими булочками. Булочки були гарячі, щойно із печі — великі, пухкенькі, апетитні булочки зі смородиновою начинкою.

На кілька секунд Сара відчула слабкість у ногах — від подиву, вигляду булочок і запаморочливого аромату теплого хліба, що сотався крізь вікно булочної.

Вона знала, що не варто вагатися, чи витрачати монетку. Вона точно вже довго лежала під ногами, її справжній власник розчинився у натовпі людей, що снували повсюди й штовхалися вулицями цілісінький день.

«Але я зайду й запитаю цю жінку із булочної, чи вона нічого не губила», — слабким голосом сказала собі Сара. Тож вона перетнула тротуар і стала підніматися сходами, що вели до крамниці. Аж раптом зупинилась від побаченого.

Це була маленька фігурка, ще жалюгідніша з вигляду, ніж сама Сара — її навіть можна було сприйняти за купу ганчір’я, якби з-під лахів не стирчали маленькі, почервонілі від холоду й замащені брудом ступні. Лахміття було закоротким, аби сховати ноги бідолашки. Над драним одягом стирчала голівка зі сплутаним волоссям та обмурзаним обличчям, на якому блищали великі, порожні, голодні очі.

Сара зрозуміла, що очі голодні, тієї ж миті, як побачила їх, і відчула, як у її душі росте співчуття.

• Предыдущая
• 29/46
• Следующая