Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 25

• Предыдущая
• 25/46
• Следующая

— У будинку поряд живе жовтий джентльмен, Саро, — прошепотіла Лотті після уроку французької. — Як ти гадаєш, він китаєць? На географії нам розповідали, що всі китайці мають жовту шкіру.

— Ні, він не китаєць, — прошепотіла Сара у відповідь, — він дуже хворий. Продовжимо робити цю вправу, Лотті: «Non, monsieur. Je n’ai pas le canif de mon oncle».[8]

Так розпочалася історія індійського джентльмена.

Інколи навіть на площі можна було милуватись чудовими заходами сонця. Звісно, між димарів і дахів вдавалося вихопити лише їх фрагменти. З кухонного вікна заходу сонця зовсім не було видно, й лише невиразні прикмети підказували: щось відбувається. Цегляні стіни раптом набували теплої барви, повітря ставало рожевим чи світло-золотавим, або ж десь зблискувала смуга світла на віконному склі. Втім, було одне місце, звідки вдавалося спостерігати захід сонця у всьому його розмаїтті: громаддя червоних чи золотих хмар на заході; або пурпурова пелена, облямована знизу сяйвом; або кучеряві, прудкі хмарки, відтінені рожевим, — коли було вітряно, вони скидалися на зграю рожевих голубів на блакитному тлі, що хутко летять кудись удалечінь. Місце, звідки можна було помилуватися цією красою, а заразом подихати свіжим повітрям, — звісно ж, вікно на горищі. Коли площу раптово заливало дивовижне сяйво, і вона набувала чарівного вигляду наперекір закіптюженим деревам та огорожам, Сара знала: у небі щось відбувається. Тоді, щойно випадала нагода вийти з кухні непоміченою, так, щоб її не заходилися розшукувати, дівчинка не одмінно втікала й піднімалася сходами нагору, залазила на стіл і висовувалась у віконце так далеко, як лише могла. Тоді завжди вдихала на повні груди і оглядалася довкола. Їй здавалося, ніби вона одна володіє цілісіньким небом і всім світом. Із інших горищ ніхто ніколи не визирав. Зазвичай віконця на дахах були зачинені; лише подеколи їх відчиняли, щоб провітрити приміщення, але й тоді біля них нікого не було. І лише Сара полюбляла так стояти. Часом вона повертала обличчя до блакиті, що здавалася такою близькою, іноді дивилася на захід, де відбувалися дивовижні речі: хмари танули, пливли по небосхилу чи просто змінювали барву з рожевої на малинову або зі сніжно-білої на пурпурову, а то й сизувато-сіру. Інколи вони громадились, мов острови або величні гори, що оточували озера лазурової блакиті, чи розтопленого бурштину, чи прозорої зелені. Бувало, у химерні моря врізалися темні півострови; а бувало, тоненькі смужки суші з’єднували в одно дивовижні континенти. Траплялися місця, куди, здавалось, можна було добігти чи піднятися, щоб зачекати там на нові видовища аж доти, доки хмарина не розтане чи не попливе кудись. Зрештою, саме так усе це виглядало в Сариних очах, і раніше їй не доводилося бачити нічого прекраснішого, ніж картини, які вона споглядала під цвірінькання горобців на даху, стоячи на столі й просунувши голову та плечі крізь віконце на горищі. До того ж їй завжди здавалося, ніби цвірінькання горобців о цій порі чудес звучить якось по-особливому м’яко.

Через кілька днів по приїзді індійського джентльмена до його нового будинку видався саме такий захід сонця. На превелику радість Сари, вся її пообідня робота на кухні вже була завершена й ніхто не віддав їй черговий наказ. Тож дівчинці вдалося легше, ніж зазвичай, утекти й піднятися нагору.

Вона залізла на стіл і визирнула надвір. Була дивовижна мить. На заході розлилася повінь розтопленого золота, немов збираючись затопити своєю красою цілий світ. Повітря наповнилось глибоким шапрановим світлом, і на його тлі птахи, що ширяли понад дахами, здавалися майже чорними.

— Яка краса, — тихо мовила Сара сама до себе. — Я відчуваю щось схоже на страх — так, ніби зараз має статися щось дуже дивне. Такі неймовірні заходи сонця завжди викликають у мене схожі відчуття.

Дівчинка зненацька повернула голову — її сполохав звук, що почувся за кілька ярдів[9] від неї.

Це був дивний скреготливий звук, що долинав із вікна сусіднього горища. Хтось прийшов так само помилуватися заходом сонця, як і Сара. Із віконця на горищі висунулася голова, але виявилося, що належить вона не дівчинці чи покоївці. Голова була обмотана білим тюрбаном, обличчя мало темну шкіру, а очі яскраво зблискували — це був справжнісінький індійський прислужник — «ласкар», нагадала собі Сара. А звук, почутий нею, видавала маленька мавпочка, яку він турботливо тримав на руках. Мавпочка тулилась до ласкарових грудей і щось скрекотіла.

Індус саме дивився на Сару, коли дівчинка спрямувала свій погляд на нього. Перше, що впало їй в око, був вираз смутку й туги за батьківщиною на його темному обличчі. Сара була переконана, що він прийшов подивитися на сонце, адже в Англії так рідко можна потішитися сонячним променями, що неважко й засумувати за ними. Якусь мить дівчинка з цікавістю спостерігала за ласкаром, а потім послала йому понад дахами усмішку. Вона добре знала, що щира усмішка може неабияк розрадити навіть незнайомця.

Без сумніву, Сарине приязне ставлення було для ласкара приємним. Вираз його обличчя миттю змінився — індієць розплився в усмішці у відповідь і показав такі сліпучо-білі зуби, що здалося, ніби його смагляве лице осяяло світло. Дружні іскорки в Сариних очах завжди діяли безвідмовно, коли люди почувалися стомленими чи пригніченими.

Напевно, ласкар дещо послабив увагу, доки вітався з дівчинкою, тож мавпочка відчула свободу. Вона більш за все любила пустувати й завжди була готова до пригод. Певно, несподівана поява дівчинки схвилювала її, тож вона раптово вирвалася, скочила на черепицю, перебігла по ній, скрегочучи кігтиками, й хвацько стрибнула Сарі на плече, а потім — до її кімнати на горищі. Мавпочка дуже насмішила дівчинку — ще б пак, таке кумедне створіння. Однак треба було повернути її господарю — якщо ласкар був її господарем, — і Сара задумалася, як би це зробити. Чи вдасться їй зловити втікачку, чи мавпочка не послухається і не піде їй у руки, чи взагалі вирветься, втече по дахах і загубиться? Ні, цього не можна допустити. Хтозна, може, вона належить індійському джентльмену, і бідолашний справді любить пустунку.

Дівчинка повернулася до ласкара, радіючи, що досі пам’ятала кілька слів на хіндустані,[10] які вивчила, коли жила в Індії з татом. Принаймні, вона сподівалася, що порозумітися вдасться. Тож Сара заговорила мовою, яку ласкар знав:

— Вона дасться мені до рук, якщо я її спробую спіймати? — спитала дівчинка.

Певно, Сара ще ніколи не бачила більшого здивування й радості, ніж ті, що відобразилися на смаглявому обличчі, коли вона заговорила знайомою мовою. По правді, бідолашному ласкару здалося, ніби це втрутилися боги, й ніжний голосок долинає просто з неба. Сара одразу здогадалася, що він знає, як слід розмовляти з дітьми європейців. Він засипав її запевненнями в пошані й подяками. Він готовий прислужитися Місіс Сагіб. Мавпочка — дуже добре створіння, і ніколи не кусається; та — от лихо! — її важко спіймати. Вона блискавично тікає з одного місця на інше. Тваринка буває неслухняна, але це не зі зла. Рам Дасс знає її з того часу, як вона була ще малям, і Рам Дасса вона слухається, але не завжди. Якби Міссі Сагіб дозволила Рам Дассу, він би сам переліз по даху до її кімнати, зайшов через вікно і зловив малу бешкетницю. Проте він побоюється, що Сара може подумати, ніби він поводиться надто вільно, а тому не дозволить йому цього зробити.

Втім, Сара дозволила.

— Ви зможете дістатися сюди? — поцікавилась вона.

— За хвилину, — відповів він.

— Тоді йдіть сюди, — сказала дівчинка. — Мавпочка метається по кімнаті. Певно, вона злякалась.

• Предыдущая
• 25/46
• Следующая