Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 22

• Предыдущая
• 22/46
• Следующая

Вона ледве засвистіла — так тихо й ніжно, що цей звук можна було почути лише в цілковитій тиші. Сара повторила свист кілька разів з такою зосередженістю, що Ерменґарда подумала, чи не чаклує її подруга. І зрештою у відповідь на заклик із нірки вистромилась голова із сірими вусами і блискучими очицями. Сара взяла кілька крихт і кинула Мельхиседеку. Він повагом підійшов до них і заходився їсти. Найбільший шматочок узяв і діловито потягнув назад до своєї нірки.

— Бачиш, — пояснила Сара, — це для його жінки і діток. Він дуже милий. Завжди їсть найменші шматочки. А коли повертається до нірки, я завжди чую, як його сім’я пищить від радості. Я вже розрізняю три різних види писку. Дітки пищать по-одному, місіс Мельхиседек — по-іншому, а в самого Мельхиседека — свій власний писк.

Ерменґарда засміялася.

— Саро! — сказала вона. — Ти така дивачка! Але ти дуже, дуже хороша.

— Я знаю, що я дивачка, — весело погодилася Сара. — І я намагаюся бути хорошою. — Вона потерла чоло своєю маленькою ручкою, і її обличчя раптом стало розгубленим і водночас сповненим ніжності. — Татко завжди сміявся з мене, але мені це подобалось. Він думав, що я — дивачка, але любив, коли я робила щось незвичайне. І я без цього не можу. Без цього я не змогла би жити, — стиха додала вона.

Ерменґарді було страшенно цікаво, як і завжди.

— Коли ти щось вигадуєш, — сказала вона, — то здається, ніби твоя уява оживає.

Зараз ти говориш про Мельхиседека так, наче він людина.

— А так і є, — відповіла Сара. — Він відчуває голод і страх, точнісінько як ми. Він має дружину і дітей. Звідки нам знати, що він не вміє думати так само, як ми? У нього очі, як у людини. Ось чому я вирішила дати йому ім’я.

Сара сіла на підлогу так, як любила найбільше, — обійнявши коліна.

— Крім того, — додала вона, — він пацюк із Бастилії, посланий, щоб стати моїм другом. Я завжди можу підібрати скибку хліба, яку викинула кухарка, і цього буде достатньо, щоб нагодувати його.

— А це ще Бастилія? — палко запитала Ерменґарда. — Ти завжди вдаєш, що це Бастилія?

— Майже завжди, — відповіла Сара. — Інколи я намагаюся вдавати, ніби це — якесь інше місце. Але Бастилія підходить найкраще, особливо коли стає холодно.

Зненацька Ерменґарда аж підскочила на ліжку, злякана звуком, який почула. Це були два виразні удари по стіні.

— Що це? — вигукнула вона.

Сара підвелася з підлоги й відповіла з неабияким драматизмом:

— В’язень із сусідньої камери.

— Беккі! — із захватом скрикнула Ерменґарда.

— Так, — підтвердила Сара. — Ось послухай: два удари означають: «В’язню, ти там?»

У відповідь вона постукала по стіні тричі.

— А це означає: «Так, я тут, у мене все гаразд».

З-за стіни від Беккі почулось чотири удари.

— Це означає, — пояснила Сара, — «Тоді, друже по нещастю, хороших тобі снів. На добраніч».

Ерменґарда аж світилась від задоволення.

— Саро! — радісно шепотіла вона. — Це схоже на справжню історію!

— А це і є історія, — сказала Сара. — Усе на світі — історії. Ти історія, я історія. Міс Мінчін — історія.

Вона сіла поруч і розповідала далі, доки Ерменґарда не забула про те, що й вона теж певною мірою — в’язень-утікач. Сара мусила нагадати подрузі, що цілісіньку ніч лишатись у Бастилії не можна, а треба тихенько спуститися сходами вниз і повернутись до свого покинутого ліжка.

Проте для Ерменґарди та Лотті було небезпечно пробиратись на горище. Вони щоразу не знали, чи застануть там Сару, і чи не забагнеться міс Амелії затіяти перевірку — походити поміж ліжками вихованок після відбою. Тож подруги навідувались дуже рідко, й Сара почувалася самотньою. Навіть більше, ніж на горищі, відчуття самотності допікало їй, коли вона була внизу. Дівчинка не мала з ким перекинутися словом. Виконуючи доручення в місті, вона знічено брела вулицями, несучи кошика чи пакунок і намагаючись утримати капелюшка, якщо дув вітер, чи відчуваючи, як вода заливає її черевики, коли дощило. Тоді, серед метушливого натовпу людей, Сара переживала свою самотність найгостріше. Коли вона була принцесою Сарою і проїжджала вулицями в екіпажі або прогулювалась у супроводі Марієт, вираз її милого, жвавого личка та ошатні пальта і капелюшки примушували людей обертатись. Щаслива, багато вбрана дівчинка, природно, привертає до себе увагу. А до обдертого, бідно вдягнутого дитяти ніхто й голови не поверне, не те щоб усміхнутись. Тож тепер на Сару ніхто не дивився, здавалось, ніби її взагалі не помічають, коли вона поспішала людним тротуаром. Вона почала швидко рости, а вдягалась і далі у найпростіші сукні з колишнього гардеробу, тож справді мала дуже дивний вигляд. Найдорожчий одяг, що колись їй належав, розпродали, а ті сукні, які лишилися, Сара мусила вбирати доти, доки вони зовсім не зносяться. Подеколи, проходячи повз дзеркальну вітрину, дівчинка, здавалось, готова була розсміятись, побачивши своє відображення. А подеколи вона червоніла й відверталася, закусивши губу.

Ідучи вечорами повз будинки з освітленими вікнами, Сара взяла за звичку зазирати до теплих кімнат і розважатись, вигадуючи різні історії про людей, що сиділи біля вогню чи довкола столів. Дівчинці подобалося заглядати до чужих осель, доки ще не зачинили віконниці. З кількома сім’ями, що жили в будинках на площі по сусідству з міс Мінчін, Сара навіть по-своєму заприятелювала. Найбільше їй подобалась та сім’я, яку вона назвала Великою Родиною. Не тому, що її члени були високими на зріст — зовсім навпаки, більшість із них були ще маленькими, — а тому, що їх дуже багато. У Великій Родині було вісім дітлахів, статна рум’янощока матір, статний рум’янощокий батько, статна рум’янощока бабуся, а на додачу кілька слуг. Вісьмох дітей частенько виводили на прогулянку чи вивозили у візочках спокійні няньки, або ж брала покататися в екіпажі їхня матуся. А ще вони вечорами мчали до дверей, щоби зустріти свого татуся, поцілувати його і, пританцьовуючи довкола, стягнути з нього пальто й позаглядати в усі кишені в пошуках гостинців. Подеколи вони всі гуртом збиралися біля вікна дитячої кімнати, щоб повизирати на вулицю, поштовхати одне одного і дружно посміятися — зрештою, ці дітлахи завжди знаходили собі якусь розвагу, як і годиться у великих сім’ях. Сарі вони дуже припали до душі, тож вона дала їм імена, вичитані з книжок, — по правді, дуже романтичні імена. Вона вирішила, що їхнє прізвище буде Монморенсі, й називала їх так, коли не кликала Великою Родиною. Пухкеньке світлочубе немовлятко у чепчику було Етельбертою-Бошан Монморенсі; трошки старшу дівчинку вона назвала Віолеттою-Колмонделією Монморенсі; маленький хлопчик, який ледве навчився дибати на своїх товстеньких ноженятах, отримав ім’я Сидні-Сесиль-Вів’єн Монморенсі. Інших дітлахів звали Ліліанна-Євангеліна-Мод-Маріон, Розалінда-Гледіс, Гай-Кларенс, Вероніка-Юстасія і Клод-Гарольд-Гектор.

Одного вечора сталася кумедна пригода — хоча, з певного погляду, нічого кумедного в ній не було.

Кількох молодших Монтморенсі, очевидно, запросили на дитячу вечірку, й саме тоді, коли Сара йшла повз їхній будинок, вони проходили по тротуару до екіпажа. Вероніка-Юстасія і Розалінда-Гледіс, у білих мереживних сукнях із чудовими поясками, вже сіли в екіпаж, а п’ятирічний Гай-Кларенс саме поспішав за ними. Це був дуже симпатичний хлопчик — з рожевими щічками, синіми очима й кучериками, що обрамляли круглу голівку, — Сара аж забула про свій кошик і про свою пошарпану сукенку. По правді, вона забула про все, так їй хотілося помилуватись хлопчаком. Тож вона спинилась і задивилася на нього.

Саме було Різдво, й у Великій Родині розповідали чимало історій про бідолашних дітей, у яких нема ані матусі, ані татуся. Цим нещасним ніхто не покладе подарунок у шкарпетку, ніхто не поведе їх на святкову виставу — вони замерзали у своєму благенькому вбранні й хотіли їсти. У цих історіях добрі люди, інколи щиросердні хлопчики й дівчатка, неодмінно зустрічали бідних дітлахів і давали їм гроші, дорогі дарунки або ж запрошували додому на щедрий обід. Щовечора під час читання таких оповідей Гая-Кларенса пробирало до сліз, і він з нетерпінням очікував, коли ж сам зустріне якусь знедолену дитину, щоб дати їй шестипенсовик, який був у нього. Цілих шість пенсів, на глибоке переконання хлопчика, були здатні забезпечити безбідне існування на все життя. Тож коли хлопчина крокував червоним килимом, розстеленим по тротуару від дверей до екіпажу, в кишені коротких штанців його матроського костюмчика лежав цей шестипенсовик. І саме тоді, як Розалінда-Гледіс піднялась в екіпаж і скочила на сидіння, щоб похитатись на пружинах, Гай-Кларенс запримітив Сару, що стояла осторонь у пошарпаній сукенці й капелюшку, зі стареньким кошичком у руках і пильно дивилась на нього.

• Предыдущая
• 22/46
• Следующая