Механічний апельсин - Берджесс Энтони - Страница 30

• Предыдущая
• 30/34
• Следующая

— А що ви з усього цього матимете, сер? — поцікавився я. — Тобто, крім башлєй, які отримаєте за статтю. Я хочу запитати, якщо дозволите, чому ви так палко й гнівно виступаєте проти уряду?

Він учепився за край столу й, скреготнувши гнилими, прокуреними зубами, відповів:

— Хтось із нас повинен боротися. Великі традиції свободи треба захищати. Я не фанатик. Але, коли бачу підлоту, намагаюсь її знищити. Назви партій — пустий звук. Традиції свободи — все. А прості люди можуть їх забути. Атож. Вони ладні продати свободу заради спокійного життя. Ось чому їх треба підбурювати. Підбурювати!.. — Тут, братики, він схопив виделку і кілька разів штрикнув нею в стіну, так що вона аж погнулась. Тоді пожбурив її на підлогу й лагідно промовив: — Ти їж, бідолашний хлопчику, бідолашна жертво сучасного світу.

Тепер я усьок, що в нього нема клепки в голівері.

— Їж, їж, — додав він. — Доїдай яйце.

— А що з усього цього матиму я? — запитав я. — Я вилікуюсь? Чи зможу я слухати Хоральну симфонію, вже не відчуваючи нудоти? Чи житиму знов нормальною жізнью? Що буде зі мною, сер?

Чєловєк вражено глипнув на мене, братва, наче йому таке й на думку не спадало, адже це, зрештою, було ніщо порівняно зі Свободою і таким іншим ге. Мої слова, здавалося, здивували його, немовби я вимагав вигоди тільки для себе.

— Як я сказав, — пояснив він, — ти — живий свідок, бідолашний хлопчику. Доїдай сніданок, і ходімо подивишся, що я написав. Це з’явиться в «Рупорі тижня» під твоїм ім’ям, нещасна жертво.

Те, що він настрочив, братики, було довжелезною, слізливою писаниною. Читаючи її, я відчув глибоку жалість до бідолашного мальчіка, що розповідав про свої страждання, про те, як уряд позбавив його волі, й закликав усіх людей не дати порочному, аморальному урядові правити ними знову. Зрештою, я, певна річ, збагнув, що той бідолашний стражденний мальчік був не хто інший, як В. С. О. (ваш скромний оповідач).

— Дуже добре, — похвалив я. — Нє хіло. Чудово зварганено, сер.

— Як, як? — перепитав господар, так наче почув таке від мене вперше.

— Та це так званий запелюшниковий жаргон, — пояснив я. — Всі підлітки ним розмовляють.

Він пішов на кухню мити посуд, а я залишився в позиченій нічній піжамі й тапочках у кімнаті-гімнаті, чекаючи, що він запропонує мені робити далі, бо, зрештою, ніяких своїх планів я, братва, не мав.

Коли задзеленчав дзвоник біля дверей, великий Ф. Александер був ще в кухні.

— О! — вибіг він, витираючи лапи. — Це, напевне, ті люди. Піду відчиню. Він впустив гостей, і з передпокою долинула голосна — та-та-та! — балаканина: «Привіт!.. Паскудна погода… Як справи?..» Потім усі вони ввійшли до кімнати, де був камін, книжки й стаття про мої страждання, побачили мене й заохкали: «Ох-ох-ох!» їх було троє. Ф. Алекс назвав мені їхні фамілії. З. Долін — курець; він важко дихав, весь час кашляв «кхе-кхе!» — але недопалка труїлки з пасті не випускав і нервовими рухами струшував попіл просто собі на одєжду. Це був маленькій і круглий, як кулька, чєловєк, у великих окулярах з товстенною оправою. Другий мав прізвище Рубінштейн — височенний ввічливий мужік, дуже старий, з голосом джентльмена й бородою, як лопата. І нарешті — Д. Б. да Сільва, дуже бистрий у рухах, з міцною вонью від одеколону.

Всі троє уважно оглянули мене і, схоже, лишилися удовлєтворьоннимі тим, що побачили.

— Чудово, еге ж? — сказав З. Долін. — Цей хлопець може стати прекрасним символом. Звичайно, бажано було б, якби він мав ще хворобливіший вигляд і більше скидався на зомбі. Для переконливості. Але нічого, щось придумаємо.

Мені не сподобалося це розпатякування про зомбі, і я зауважив:

— Що тут діється, братики? Що ви намислили для свого запелюшникового кента?

— Дивно, дуже дивно, — пробурмотів Ф. Александер, — але ця манера розмовляти мене чомусь тривожить. Ми колись уже зустрічались, я певен. Він насупив брови й замислився. Атож, я мусив пильнуватися, братва. Д. Б. да Сільва пояснив:

— Головне — публічні мітинги. Показувати тебе на мітингах — це буде могутня підтримка. І, звичайно ж, виступ газети. Знівечене життя — це зрозуміло всім. Нам потрібно запалити серця.

Він ошкірив усі свої тридцять з чимось зубьєв, і вони білосніжне засяяли на його смаглявому, як в іноземця, ліце.

— Ніхто не може сказати, що з цього матиму я! — відрубав я. — Мене мордували у в’язниці, рідні батьки зі своїм нахабним пожильцем вигнали з власного дому, відлупцювали діди, ледь не вкоротили віку полісмени… То чи ж мені заплатять за це?

Тут утрутився мужік на прізвище. Рубінштейн:

— Ось побачиш, хлопче: партія не забуває про зроблені їй послуги. Ні, ні. Коли все це скінчиться, тебе чекатиме приємна несподіванка. Зажди, і сам побачиш.

— Я хочу лише одного, — закричав я, — стати нормальним, здоровим хлопцем, як колись, розважатися із справжніми кентами, а не з тими зрадниками, що тільки вважають себе кентами. Ви можете це зробити, га? Чи хтось здатний повернути мені те, що я мав? Ось чого я бажаю і хочу дістати від вас відповідь.

— Кхе-кхе-кхе! — озвався З. Долін. — Мученик в ім’я свободи. Не забувай: ти мусиш зіграти цю роль. А ми тим часом про тебе подбаємо. — І він з бєзумной посмішкою погладив мене по лівій руці, так наче я був недоумок.

— Не поводьтеся зі мною, як із використаною вєщью! — крикнув я. — Я — не недоумок, якого ви, безголові виродки, можете обвести круг пальця! Це карні прєступнік слабкі на розум, а я — не прєступнік і не дурний, як дим! Слишітє?!

— Дим? — вражено повторив Ф. Александер. — Гм, Дим… Когось так звали. Дим…

— Що? — розлютився я. — До чого тут Дим? Що ви знаєте про Дима? — А тоді похопився: — Боже милий!..

Я боявся подивитися Ф. Александеру в глаза. І відразу рушив до дверей, щоб піднятися нагору, перевдягтися в свою одєжду і злиняти звідти.

— Просто не віриться… — проказав Ф. Александер, вишкіривши свої гнилі зубья. Погляд у нього був божевільний. — Такого не може бути. Якщо це, господи Ісусе, справді він, то я його розірву! Я його розчавлю, так, розчавлю!

— Заспокойтеся, — мовив Д. Б. да Сільва і погладив Ф. Александера по грудях, як собаку. — Все вже в минулому. То були зовсім інші люди. Ми повинні допомогти цій бідолашній жертві. Ми повинні це зробити в ім’я майбутнього і нашої справи.

— Я тільки візьму свою одєжду, — сказав я, стоячи біля сходів. — І піду в самко-мотність. Я вам за все до фіга вдячний, але в мене своя жізнь.

Я хотів, братики, якомога швидше вшитися звідти. Одначе З. Долін заперечив:

— Е ні. Ми знайшли тебе, друже, і тепер не відпустимо. Підеш із нами. Все буде чудово, ось побачиш.

Він ступив до мене і знову схопив за руку. Я хотів був випручатись, але сама думка про це викликала в мене млість і нудоту, тож я навіть не ворухнувся. А побачивши бєзумниє глаза Ф. Александера, промовив:

— Хай буде, як ви кажете. Я у вашій власті. Але тільки хутчіш, братики, не баріться.

Єдине, чого я тепер бажав — це скоріше вирватися з будинку, що мав назву «Оселя». Погляд Ф. Александера мені зовсім не подобався.

— Гаразд, — кивнув головою Рубінщтейн. — Одягайся, поїдемо.

— Дим… Дим… Дим… — тихо бубонів Ф. Александер. — Що це чи хто це такий — Дим?

Я бистро рушив сходами нагору й за мінуту одягся. Потім разом з тією трійцею вийшов на вулицю й сів у машину. З одного боку біля мене сидів Рубінштейн, з другого — З. Долін, що раз у раз кахикав: «Кхе-кхе-кхе!» Д. Б. да Сільва зайняв місце водія.

Ми приїхали в місто й зупинилися перед однією з багатоквартирок, неподалік від такої самої багатоквартирки, де колись жив я.

— Вилазь, хлопче, — сказав З. Долін і знов закахикав, від чого кінчик труїлки, що стирчав у нього в пасті, яскраво спалахнув. — Побудеш тут.

Ми зайшли до будинку. Стіни у вестибюлі прикрашали вєщі, що нагадували «Велич праці». Ми піднялися ліфтом нагору, братики, й ступили до квартири, яка нічим не відрізнялася від квартир в усіх багатоквартирках міста. Малюсінька нора з двома спальнями й однією вітальньо-їдальнею, стіл у якій був завалений книжками, паперами, заставлений чорнильницями, пляшками і таким іншим ге.

• Предыдущая
• 30/34
• Следующая