Механічний апельсин - Берджесс Энтони - Страница 22

• Предыдущая
• 22/34
• Следующая

— Ти ще не вилікувався. Для цього треба чимало зробити. От коли твоє тіло миттєво, відчайдушне реагуватиме на насильство, як на зустріч із змією, — самостійно, без допомоги з нашого боку, без ліків, — аж тоді…

— Але ж, сер, — заперечив я, — цебто сери, я ж бачу, що це — гріх. Це гріх, бо спрямований він проти суспільства, гріх, бо кожен чєловєк на землі має право на життя й на щастя, і нікому не дозволено його бити, долбати чи рєзать. Я багато чого навчився, атож, слово честі!

Доктор Бродскі голосно рассмєялся, ошкіривши білі зубья, й кинув:

— Звичайна єресь свідомого віку, чи щось в етом родє. Я, мовляв, розумію, що є праведне, і підтримую це, але сам грішу. Ні, ні, хлопчику, покладися на нас. І не вішай носа. Все скоро скінчиться. Тепер ти менш як за два тижні станеш вільною людиною. — І він поплескав мене по плечу.

Менш як за два тижні… Ох, братики мої й друзі, та це ж ціле життя! Від сотворіння й до кінця світу. Відсидіти чотирнадцять років без амністії в Держв’язі було б ніщо порівняно з цим. Щодня те саме. Коли через чотири дні після разговора з доктором Бродскі й доктором Бреномом прийшла, як завжди, дєвочка, щоб зробити укол, я відштовхнув її лапу й заявив:

— Ні, досить із вас!

І шприц із брязкотом упав на підлогу. Цікаво, як вони тепер поведуться? А дуже просто — викликали чотирьох-п’ятьох здоровенних білохалатників, ті піхнулі мене на ліжко, притримали, схиливши наді мною усміхнені ліца, а ципа-медсестра сказала:

— Ти, бридке й невдячне бісеня! — І, силоміць проштрикнувши мені руку іншим шприцом, боляче впорснула свою бісову рідину.

Потім мене, геть знесиленого, знову повезли на каталці до того ж таки жахливого кінзалу.

Щодня, братики, там демонстрували однакові фільми — самі дракі та долбаніє, і пурпурова кров бризкала з ліц і тєл, заляпуючи об’єктиви кінокамер. Як правило, на екрані діяли одягнені за останньою запелюшниковою модою мальчікі, що шкірилися й смєялісь. Або ж розгорталися звірячі японські тортури та нацистські знущання й розстріли. І з дня на день мені все більше хотілося померти від нудоти, стрілянини в голівері, зубного болю та все жахливішої спраги. Зрештою, одного ранку я вирішив покласти цьому край і став битися голівером у стіну — гуп-гуп! Але єдиним наслідком цього було те, що я відчув нудоту, бо мої дії нагадували насильство у тих фільмах. Тож я, упокорений і виснажений, дістав ще один укол, і мене, як завжди, відвезли на каталці до ліжка.

І ось настав ранок, коли я прокинувся, поснідав яйцями, грінкою з джемом та чашкою гарячого чаю з молоком і вирішив: «Так довше не може тривати. Скоро це має скінчитись. Я стійко все зносив, але сили мене покинули». Я все чекав, братва, на ципу-медсестру з уколом, одначе вона не з’явилась. Натомість прийшов білохалатник з обслуги й сказав:

— Сьогодні, старий, підеш на своїх двох.

— Піду? — перепитав я. — Куди?

— Туди ж таки, — відповів він. — Так, так, не витріщай очей. Підеш у кіно пішки. Я, звичайно, буду поруч. Відтепер тебе вже не возитимуть у кріслі-каталці.

— А як же буде, — не зрозумів я, — з моїми жахливими вранішніми уколами? — Я справді здивувався, братики, адже вони, як самі сказали, будь-що намагалися впорснути в мене ту Людовікову вєщь. — О, невже в мою бідолашну поштрикану лапу більше не вливатимуть отої страшної нудотної рідини?

— Уже все, — засмєялся білохалатник. — Віднині й назавжди, амінь! Тепер ти сам собі господар, хлопче. Сам ходитимеш до кімнати жахів. Щоправда, тебе ще прив’язуватимуть, щоб примусити дивитись. Ну ж бо, ходімо, тигреня! Я надягну халата, взув тапочкі й посунув коридором до кінзалу. Цього разу, (братва, я, крім нудоти, відчував подив. На екрані було те саме — акти насильства, люди з проламаними голіверами, змордовані й заюшені кров’ю ципи, які кричали, благаючи допомогти, ті самі знущання і звірства. Потім з’явилися концтабори, євреї, сірі вулиці іноземних міст, сповнені танків і солдатів; під рушничними залпами падали люди — інший, масовий бік насильства. Одначе тепер нудоту, спрагу й біль могло викликати лише те, що я відєл на екрані, — моїм глазам так само не давали заплющитись затискачі, а ходулі й лапи були прив’язані до крісла, але ремінці й такі інші вєщі вже не муляли мені тєла й голівера. То невже на мене так впливали саме фільми, які я відєл? Щоправда, може, та рідина Людовіка була вакциною, яка розчинилася в моїй крові, і тепер мене нудитиме завжди, віднині й довіку, щойно я бачитиму насильство. Я скривив пасть і заплакав. Сльози, мов благословенний сріблястий дощик, затулили від мене екран. Але білохалатні виродки бистро підскочили до мене із сякачками й заходилися втирати мені сльози, примовляючи:

— Годі, годі, он уже скрізь калюжі стоять!

І знов я дивився на екран ясними глазамі: німці гнали євреїв, які благали й ридали — мужчіни, жєнщіни, мальчікі, дєвочкі, — туди, де всі вони мали задихнутися від отруйного газу. Я знову заплакав, але мені так бистро втерли сльози, що я не пропустив жодного кадру. То був страшний, жахливий день, братики мої і єдині друзі.

Того вечора я повечеряв жирною бараниною, фруктовим пирогом та морозивом, а потім самко-мотньо лежав на ліжку й розмірковував: «От блін, я б іще мав шанс, якби зараз вибрався звідси». Одначе в мене не було зброї. Тримати брітву не дозволяли — голив мене через день гладкий голомозий чєловєк; він приходив перед сніданком у мою кімнату, а два білохалатиі виродки стояли поруч і дивилися, щоб я поводивсь як славний, сумирний мальчік. Нігті на руках у мене обрізали й підпиляли так коротко, що я не мав чим навіть дряпатись. Однак напасти я ще міг досить спритно, хоч вони й ослабили мене так, що я нагадував скоріше тінь того, чим був колись давно на волі. Я підвівся з ліжка, підійшов до замкнених дверей і, щосили загативши в них кулаками, заволав:

— Рятуйте, рятуйте! Мені погано! Помираю! Лікаря, лікаря, лікаря! Швидше! Прошу! Помру, помру! Поможіть!

Коли в горлі у мене вже пересохло й запекло, я почув у коридорі човгання ніг і ворчаніє, в якому впізнав голос того білохалатника, що приносив мені піщу й щодня супроводжував мене на «страшний суд».

— Чого треба? — прогарчав він. — Що сталося? Що це ти за коники викидаєш?

— Ой, помираю! — простогнав я. — Ой, у боці болить! Це апендицит! Ой-ой-ой!

— Апендихрін, — буркнув той тип, і тут я, братики, на свою радість почув брязкіт ключів. — Але якщо ти все це підлаштував, голубе, то я з товаришами лупцюватиму тебе цілу ніч.

Він відчинив двері й впустив до кімнати солодке повітря обіцяної волі. Я стояв, сховавшись за дверима, й бачив, як він з освітленого коридора розгублено шукає мене поглядом. Я вже заніс був кулаки, щоб шалено долбануть його по шиї, і раптом мене кинуло в піт. Я увідєл в уяві таку картину: він поточився, стогне або вже й знепритомнів, а я відчуваю в душі радісний трепет. Коли я це уявив, мене наче захльоснула хвиля нудоти, викликавши такий страх, немов перед смертю. Відсапуючись, я пошкандибав до ліжка. Той хрєн — цього разу він був не в звичайному білому, а в нічному халаті — чьотко побачив, що я мав на думці, бо проказав:

— Ну що ж, буде наука, правда? Можеш собі сказати: я постійно вчусь. А тепер, голубе, встань із ліжка і вдар мене! Я цього щиро бажаю. Так, так. Засвіти мені добряче в щелепу! Я аж помираю від бажання.

Але я, братва, тільки й міг, що лежати та схлипувати: у-ю-юй!

— Паскуда! — скривився той хрєн. — Лайно! — А тоді схопив мене, безвільного й слабкого, за комір піжами, розмахнувся правою рукою і долбанул у ліцо.

— Це тобі за те, — кинув він, — що витяг мене з ліжка, мале сученя! Він обтрусив ладоні — шурх-шурх! — і пішов геть. Кр-р-кр-р — проскреготів ключ у замку.

А мені не лишалося нічого іншого, братики, як утекти в сон від страшного й безглуздого почуття, що краще бути побитим, аніж бити самому. Якби той жлоб не пішов, я підставив би йому й другу щоку.

Я аж не повірив, братики, коли це почув. Здавалось, я сиджу в тому вонючєм мєстє вже цілу вічність і залишуся там навічно. Але два тижні минали, і мене про це повідомили.

• Предыдущая
• 22/34
• Следующая