Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 39

• Предыдущая
• 39/189
• Следующая

Ми з Германом вирішили поїхати разом до Львова. Не лише тому, що мої батьки неодноразово протягом двох років нашого спільного життя висловлювали побажання познайомитися з майбутнім зятем, а ще й тому, що Герман виявився серед своїх знайомих чи не єдиним, хто досі не побував у Львові, і це ставило його в незручне становище. Отже, ми почали підготовку. Насамперед Герман вирішив вивчити хоча б кілька фраз по-українськи і для цього купив собі 1000-сторінкову працю під назвою «Порівняльне мовознавство праіндоєвропейської мовної сім'ї», 100 сторінок цієї праці були присвячені порівняльному аспектові старослов'янської мови і похідних від неї мов південної, східної і західної груп. Після тривалих дискусій мені таки вдалося переконати Германа не заглиблюватися аж настільки в серйозні матерії і піти трохи коротшим і поверховішим шляхом, наприклад, вивчити, як по-українськи буде Brot, Butter, GutenTagі Danke. Уже через кілька місяців Герман навчився досконало читати 15 українських буквосполучень (він вів точну статистику своїх успіхів), і ще 34 він упізнавав не так швидко, 55 українських слів він міг перекласти німецькою, знав 12 речень і запам'ятав вислови: Доброго ранку, кохана, На добраніч, сонце та Це — джінка — супер, останнього його навчив друг, який вже побував у Львові і приїхав у захопленні від вроди галицьких панянок.

Щоправда, зміст двох перших фраз він часто плутав, внаслідок чого виникали дрібні стилістичні непорозуміння, але все одно таке зацікавлення справжнього німця, до того ж ще й барона, українською мовою мало б викликати неабияке захоплення львів'ян і посприяти зростанню національної самосвідомості.

Наша поїздка кілька разів відкладалася. Спочатку через те, що Герман ніяк не міг досягти стану внутрішньої готовності до такої важливої події, потім через об'єктивні причини. Німецькі засоби масової інформації рідко повідомляли щось про Україну, переважно обмежуючись заспокійливою інформацією про те, що «в зоні Чорнобильського реактора не відбулося ніяких змін». Але коли все ж таки повідомляли ще про якісь події, то часто перебільшували і згущували фарби. Наприклад, коли було введено нову грошову одиницю — гривню, то з повідомлень про це в німецьких газетах складалося враження, ніби наступним кроком українського уряду буде заборона ввезення будь-якої іноземної валюти, переростання інфляції в гіперінфляцію, а за кілька днів узагалі почнеться громадянська війна. Певна річ, таку ситуацію не можна було вважати сприятливою для першого ознайомчого візиту, тим більше для людини, яка не тільки ніколи не відчула, що таке інфляція, жодного разу не бачила українського прикордонника, а й навіть не уявляє собі, що можуть існувати під'їзди будинків, у яких світло не вмикається само собою щоразу після того, як відчиняються вхідні двері, не кажучи вже про під'їзди, у яких взагалі немає світла чи вхідних дверей.

Потім ще кілька разів гіпотетична дата нашого візиту збіглася з різким похолоданням у західних областях України, несподіваним снігопадом, засухою і різким підвищенням температури протягом тривалого часу (місяць, а то і більше). Кілька разів ми просто витрачали відкладені на поїздку гроші, і доводилося чекати, поки назбираємо ще або поки батьки Германа знову запропонують нам фінансову підтримку нашої поїздки.

Але якось ми вирішили, що відкладати більше неможливо, і якщо ми хочемо поїхати, то це треба робити негайно. Точніше, так вирішив Герман, і коли я прийшла ввечері додому, він повідомив, що свої речі вже зібрав, отримав сьогодні вранці з українського посольства паспорт із візою, а завтра вдосвіта ми вирушаємо, квитки вже зарезервовано.

Ми їхали рейсовим автобусом, у якого були «надійні вікна на кордоні», тому Германові не пощастило зазнати класичних митних вражень від першого знайомства з нашою країною. Перетин кордону минув навдивовижу швидко, цьому посприяв ящик німецького пива, який зник з-під сидіння водія і майже непомітно для пасажирів опинився в кімнатці митного контролю. Єдиним яскравим враженням, яке випало на долю Германа дорогою до Львова, був туалет біля бензозаправки, де автобус зупинився. Ішов дощ, дорога була неасфальтованою, і стежка до цього дерев'яного приміщення із ще ніколи не відчутим Германом запахом розмокла. Двері, на яких червоною фарбою була написана велика літера «М», залишилися в Германа в руках після того, як він спробував їх відчинити. Завіси відвалилися, а зсередини вистрибнув переляканий когут. Перебуваючи під глибоким враженням від пережитого, Герман відклав плани задоволення природної потреби до Львова і стурбовано запитав мене, чи в нас всі кльозети такі.

— Не всі, але багато, — я вирішила не давати йому розслабитися, адже невідомо, яка несподіванка виявиться наступною і як зреагує на неї нетренована аристократична психіка наймолодшого нащадка аристократичного роду фон Драхенфельдів.

Але я недооцінила його. Герман дуже швидко збагнув, що дійсність, яка його оточує, не можна сприймати серйозно, треба бавитися у все це, ніби в захоплюючу гру. І гра ця йому страшенно сподобалася.

— Я ще ніколи не приймав душ із відра, — захоплено ділився він по телефону своїми першими враженнями з мамою.

Не знаю, що уявила собі після цього фрау фон Драхенфельд, але моїй мамі було незручно за невлаштований побут, який довелося відчути на власній шкірі першому баронові, який побував у темному і заставленому старенькими меблями помешканні, що в Німеччині давно потрапило б «на межу капітального ремонту» або стало б квартирою-музеєм на зразок нашого «Шевченківського гаю».

«Так жили, а в багатьох поселеннях живуть і досі народності західних українців», — розповідала б екскурсовод і демонструвала б особливо допитливим туристам ручну м'ясорубку виробництва 1955 року. Тому, хто вгадає призначення пристрою, повертаються кошти за екскурсію.

Так от, моїй мамі було страшенно незручно за відсутність теплої води, внаслідок чого й виникала необхідність приймати душ «з відра», тобто поливатися водою, нагрітою на газовій плитці. Германові сподобалася ця розвага. Щоправда, вже на третій день гріти воду йому набридло, тож він ставав під холодний душ і жодного разу не поскаржився на дискомфорт.

Намагаючись справити приємне враження на моїх рідних, Герман із порога висловив старанно підготоване в дорозі: «Добрий день!», чим приємно здивував батьків, але аж ніяк не бабцю, яка сприйняла цей факт цілком спокійно і відразу ж по-родинному обцілувала майбутнього зятя: «Лапочка ж ти наша, і говорить по-нашому вже научився. Молодець, так і надо, і всім їм, фашистам, з тебе прімєр би брать, а то приїжджають, і не поймеш, шо вони там белькочуть. А цей, бач який хароший, з порога — „Добрий день“. Молодець, молодець, сразу видно, шо молодець».

Герман трохи розгубився від такої кількості незрозумілих слів, звернених до нього з твердим переконанням, що він одразу ж защебече у відповідь полтавським діалектом.

— Я не ферштеєн, — спробував він зупинити мою бабцю, але її не так легко було збити з пантелику.

— Нічо, нічо, за пару днів заферштеєш, ти способний, зразу видно. Бачиш, такий молодий, а вже в очках, значить, читаєш багато. Ну, а раз читаєш, то і понімать скоро начнеш. Не бєспокойся.

Уже на другий день Герман звик до бабциних монологів і навіть час від часу намагався реагувати на них, чуючи знайомі слова. Найважче йому було звикнути до режиму харчування, який бабця для нього встановила. Щогодини вона гріла йому тарілку манної каші, вареники, налисники або картоплю, мовчки ставила тарілку перед ним, давала в руки виделку або ложку і сідала навпроти, примовляючи:

— Їж, їж, нічого я не хочу чуть, шо не голодний. Мужчина — він всєгда голодний, їж, їж.

У перші дні я не відпускала Германа нікуди самого і всюди супроводжувала його. Але вже на третій день він виявив бажання самостійно з'їздити до міста. І таки з'їздив, незважаючи на сильний опір бабці і решти родини.

• Предыдущая
• 39/189
• Следующая