Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 25

• Предыдущая
• 25/189
• Следующая

Стежити доводилося не лише за сміттям, горнятками і кількістю спожитої води. «Ігри з близнюками» зовсім не були чимось ідилічно спокійним, заколисуючим і відволікаючим од основних турбот. Справа в тому, що цих жвавих дітей треба було постійно тримати в напруженні і за кілька годин «ігор» вичерпати до решти їхній запас енергії з тим, щоб вони могли заснути, а я — оклигати для нової порції «ігор». Якщо ж якісь рештки енергії вичерпати не вдавалося, то під час обідньої перерви обов'язково траплялося щось непередбачене: нудьгуючі діти перевертали шафу з одягом, що займала півкімнати (тричі за моєї пам'яті) і чудом уникали придушення під її вагою, знаходили можливість відчинити ретельно перевірені мною перед виходом із кімнати дверцята від цієї шафи (ключ від котрих весь цей час знаходився у моїй кишені), витягти з шафи дитячу косметичну олію і натерти нею власні дупці, зачіски, ліжка, підлогу і вікна в кімнаті, роздерти матрац, подушку чи щоки одне одного.

Під час «денного сну» близнята полюбляли роздягнути одне одного і натерти вмістом своїх підгузників ту ж таки багатостраждальну підлогу. Увечері їх одягали у спальні мішки зі спеціальним захистом, що запобігав самостійному роздяганню і утруднював пересування, хоча і не настільки, як хотілося б. Улюбленою нічною розвагою Жана було нечутно прокрастися в цьому мішку сходами догори і зайти до моєї кімнати. Завдання не з простих, враховуючи дерев'яну загорожу на сходах, через яку йому доводилося перелазити, надзвичайну чутливість материнського сну і можливість зіслизнути у міжсходинковий простір донизу, вже не кажучи про банальну можливість просто послизнутися.

Коли я вже без допомоги словника могла розповісти, що мене звати Олеся Підобідко, народилася я в Україні, зараз перебуваю в Німеччині, років мені 23 і ще кілька не менш пізнавальних речей, справи пішли краще. Я вирішила розширити коло свого спілкування за межі родини і почала зав'язувати контакти із сусідами.

Одним із них був гер Мюллер, який завжди дуже привітно зі мною вітався і при нагоді любив розповісти про своє перебування в російському полоні та попросити мене вимовити словосполучення «железная дорога», звучання якого йому дуже подобалося. Щоправда, він постійно забував, що саме це означає, і, щоб не плутатися, називав це «русіше м'юзік».

Інші сусіди не поспішали входити зі мною в ближчий контакт, ввічливо посміхалися на всі мої спроби зав'язати розмову і заклопотано поспішали далі.

Неподалік від «деляфортівського» будинку було училище, де готували «папірмахерів». Там не бракувало осіб, із якими мене об'єднувало володіння мовою Пушкіна і частини творів Шевченка. Усі вони були чоловічої статі, що теоретично мало б стимулювати процес спілкування. Але чомусь не стимулювало. Можливо, причина крилася у споконвічному антагонізмі українського і російського. Можливо, мене недостатньо приваблювали не обтяжені зайвою інтелігентністю обличчя цих юнаків і розмови у стилі: «Ну шо, Вася, бля, єбаньом, сука, в Бадєн. Пракатимся і пажрьом заадно», які час від часу долинали до мене з вулиці.

У суспільне життя Бернсбаха мені вдалося інтегруватися вже десь аж під кінець мого «оперства». Несподівано я довідалася про існування товариства, яке вже протягом чотирьох років займалося перевезенням вантажів гуманітарної допомоги з Бернсбаха до Львова. Дружина гера Мюллера, фрау Мюллер, яка заснувала товариство, запропонувала мені допомогти підготувати переклади документів для наступної поїздки. Я погодилася.

Висока, доглянута Меґґі Мюллер-Шталь-Гофакер-Бюртенберґ, 45-річна засновниця товариства, колишня медсестра, вірна дружина, молода мати, потім просто дружина, мати, зраджена жінка, зраджуюча дружина, самотня мати, приваблива секретарка, нова коханка шефа, постійна коханка шефа, дружина шефа і знову просто приваблива жінка, дбайлива мати, дружина, вірна, зраджуюча, зраджена, справляла дуже приємне враження. Єдиною її проблемою був чоловік. На двадцять років від неї старший і як мінімум на 50 кг важчий колишній менеджер великої фірми з переважно поганим настроєм. Йому вдалося заробити багато грошей, поміняти багато секретарок, не спитися остаточно, побудувати великий будинок, вивезти з Росії багато антикваріату, а також не платити аліментів жодній із колишніх дружин. Поки він працював, Меґґі все більш чи менш влаштовувало. Певна річ, не рахуючи зрад чоловіка, про які вона якщо не знала, то здогадувалася, а якщо не здогадувалася, то хтось із доброзичливих знайомих обов'язково їй про це повідомляв, а також незадоволених амбіцій, сексуальної невдоволеності, поступового старіння, нездобутих чоловіків, нездійсненої кар'єри, некуплених суконь, нескинутих кілограмів. Але все це виявилося дрібницями, коли чотири роки тому чоловік пішов на пенсію.

Як це часто трапляється з людьми, які прожили бурхливе життя, він вирішив надолужити все втрачене і присвятити старість молодій дружині. З благородною метою допомагати їй в усьому він почав з ураціональнення ведення домашнього господарства. Треба віддати належне оригінальності його ідей. Від оптової купівлі солі (як справжній менеджер він відразу ж вирахував, що на кожному мішку можна зекономити три марки) до придбання зубних щіток із китового вуса ціною 150 марок за штуку (як кожен німець, він прагнув вести якомога здоровілий спосіб життя) і аж до спроб прати білизну, не використовуючи прального порошку (варіант подвійно зручний: економно і без шкідливих хімічних домішок). Меґґі довго намагалася ставитися до всього з розумінням, постійно нагадуючи собі, що людині, яка заробила стільки грошей, можна дещо пробачити. Але після того, як чоловік запропонував їй завести власну корову (свіже молоко без хімічних домішок, крім того, майже наполовину дешевше), не витримала і заснувала «Лємберґ-Гільфе», тобто клуб допомоги Львову.

«Це товариство — єдина можливість для мене втекти від мого скаліченого життя», — пояснила вона мені, і я подумала: «Як це шляхетно — допомагати іншим, коли навіть собі допомогти не вдається».

Завдяки Меґґі я побувала на концерті знаменитої місцевої рок-групи «Сірі шкарпетки», і це розбило моє серце.

Концерт відбувався в крихітному передмісті Баден-Бадена під назвою «Річка сиріток» на відкритій сцені біля літньої кнайпи «Ноги жовтого пелікана». На афішах жовто-синіми літерами зазначалося: «Єдиний і неповторний вечір Вам забезпечить незабутня група „Сірі шкарпетки“ у незрівнянній кнайпі „Ноги жовтого пелікана“». Іншим разом таке нагромадження прикметників найвищого ступеня порівняння неодмінно зародило б підозру в моєму філологічному серці, але того вечора інстинкт не спрацював, і я, з серцем, що трепетало від передчуття чогось незвичного, зайшла з Меґґі до кнайпи.

— Знаєш, ми три роки боролися в міській раді за право назвати саме так цю кнайпу і цю групу. Воно звучить дуже незвично, навіть епатажно для консервативного німецького вуха, і спочатку всі добропорядні бюргери ігнорували наші вечірки. Але кнайпа і група існують уже п'ять років, і поступово до цього звикли, останнім часом уже майже перестали надходити скарги на ім'я мера від мешканців сусідніх будинків за те, що до них долинає шум, а нещодавно я почала помічати незнайомі обличчя серед публіки. Це особливо приємно, бо раніше тут збиралися тільки «свої». Популярність кнайпи росте, і незабаром тут буде справжня тусня, — з гордістю розповіла вона мені.

Людей у невеличке приміщення бару набилося чимало. Перед крихітною сценою залишилися вільними тільки два столики, закріплені за постійними клієнтами. З нами привіталася більша частина присутніх, всі з цікавістю оглянули мою чорну сукню, кельнерка, не питаючи, принесла нам червоного вина.

За кілька хвилин до нас підійшов високий черевань, якого Меґґі відрекомендувала як Клауса, дуже йому втішилася, вони обійнялися і поцілувалися. Протягом наступних півгодини ми з Клаусом довідалися безліч цікавого про перепади тиску чоловіка Меггі, про прикре самопочуття їхнього другого пса, про те, що сусіди завели кота і він тепер заважає спати, бо лазить по всіх довколишніх дахах, про нову косметичну серію, яка щойно вийшла на ринок, але вже з'явилася в продажу в Інтернеті, про можливість зекономити податки на тому, що займаєшся гуманітарною допомогою, про нову постанову місцевої влади щодо форми нашийників, у яких можна вигулювати псів у міському парку, про те, як впливає на характер людини те, що вона народилася у високосний рік, і що сьогодні вранці Меггі вдалося зварити собі яйце з напіврідким жовтком, і це підняло їй настрій на цілий день, бо переважно вона забороняє собі це робити, боїться шкідливого впливу сальмонели, хоча й уважає, що все це бабські забобони…

• Предыдущая
• 25/189
• Следующая