Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 13

• Предыдущая
• 13/189
• Следующая

Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє.

— Ну, я не знаю, — цілком серйозно намагається знайти переконливе пояснення Женя. — Узагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув.

У принципі, я не маю рації. Нічого поганого цей чоловік мені не зробив. Навпаки. Тільки завдяки йому я не провалилася на іспиті з «Основ програмування», довідалася про корито, що використовувалося як міра ваги, про те, де в площі Ринок західний бік, а де південний, про те, що Івана Підкову було страчено саме тут, на спеціальному помості, навіть незважаючи на те, що він не був дворянином. А, може, він був дворянином? Бог його знає. Хороший він, цей Женя. Маму любить, дружини не має, і кров у нього — напівросійська, отже благородніша, не зовсім наша провінційно-галицька. І звідки він може знати, як сильно він мене дратує. Навіть не він сам, а його самовпевненість, переконаність, що ступінь кандидата математичних наук примусить будь-яку жінку з відкритим ротом слухати все, що б він не сказав, відразу ж і навіки розкрити йому свої обійми, народити двійко чепурних дітей і з радістю замінити маму в почесному чеканні вечорами з в'язанням у руках, бігудями на голові й любов'ю в серці.

— Може, зайдемо кудись на каву?

— Давай.

Ми заходимо до кнайпи в приміщенні ратуші, і я замовляю собі до кави 100 грамів «перцівки» і канапку з салом, аби дозволити собі розкіш помилуватися виразом обличчя Жені під час моєї трапези. Найбільше, чого мені в цей момент не хочеться, — це справити на нього враження «порядної дівчини». Аби приховати деяку розгубленість, викликану особливостями мого харчування, він квапливо продовжує свою історичну лекцію:

— «Стовп ганьби» не був єдиним місцем покарання. У 1594 році до стіни однієї з середринкових крамниць прибили довгу цепь з обручем. До неї припинали, перепрошую, сварливих жінок… («довгий ланцюг, телепню», — думаю я і мовчки жую сало.) Ще одна характерна риса Ринку — тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Ґруневеґа, були найширшими у всій Європі: ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари. Проте всю площу замостити не спромоглися. Бруд був жахливий, адже каналізації у місті не існувало — усе сміття викидали просто на вулицю. Розказували, що коли імператор Йозеф II приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла не де-небудь, а на Ринку. Імператора витягай з карети і понесли на руках, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці XVIII ст. Десь у 60-х роках XIX ст. замостили, поставили фонтани. Ринок отримав газове освітлення; аж у 1952-му його замінили електричним.

Я перехиляю «перцівку», зусиллям волі примушую себе не скривитися, ковтаю канапку і запалюю цигарку, — спеціально куплену для цієї оказії «Ватру» без фільтра.

— Мені здається, що тобі нецікаво, — не витримує нарешті Женя і закашлюється від їдкого диму, який я навмисно випускаю просто йому в обличчя.

— Ні, що ти. Продовжуй. Ти дуже цікаво розповідаєш.

— Не знаю, з тобою мені чомусь хочеться говорити про щось більш особисте.

Шматок канапки застрягає мені в горлі. Я теж закашлююся.

— У тобі є щось незвичайне. Щось більше, ніж у решти дівчат твого віку.

— Слухай, а коли з'явилися на площі Ринок ці фонтани? Я щось читала про першу систему водопостачання, криниці для багатих і бідних. Точно не пам'ятаю.

— Так, ні для кого не таємниця, що однією з найбільших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. Ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (у XV ст. на Ринку був ставок), уже в документах 1497 року згадується перший водогін, яким текла до міста джерельна вода. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вжитку.

Поступово кількість водогонів зростала. Вони сходилися на Ринку до колодязя зі східного боку ратуші, який був прикрашений величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзини і називався її іменем. А вже звідти дерев'яними трубами вода подавалася в будинки.

Але місто росло, одного колодязя стало замало. 1697 року спорудили ще один, на південно-західному розі площі. Його прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з'явився третій колодязь — на південно-східному розі. Воду з цих колодязів брали не всі, а тільки найбагатші домовласники. Решта ж пила воду з колодязів, викопаних на території міста, тобто погану.

1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох із них використали старі колодязі (сьогодні вони називаються «Діана» і «Нептун»). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен із них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер.

— Слухай, звідки ти це все знаєш?

— Багаторічна праця, — гордо зачервонівся Женя. — Систематичне збирання і дослідження окремих публікацій, спеціальної літератури, пошуки в архівах. Колись я вирішив, що субота буде в мене бібліотечним днем. Відтоді я намагаюся не змарнувати жодної суботи. Це для мене справжня насолода — день без математики.

— Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком?

— Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходиться поруч із тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не нудно.

— Так не буває.

— Мені чомусь здається, що буває.

— Ходімо звідси. Мені час додому.

Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя і підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину.

— Можна, я тобі щось скажу? — зупиняється раптом Женя. Його лисина виглядає беззахисною, вітер, ніби знущаючись, бавиться залишками волосся на ній.

— Краще не варто. Застудишся. Коли на вулиці холодно, краще мовчати.

— Ні, це важливо. Може, це видасться тобі смішним або неправдоподібним. Зрештою, ми бачимося лише втретє. Але я ще ніколи не зустрічав такої незвичайної дівчини, віриш?

— Ні, не вірю. Ти ж абсолютно нічого про мене не знаєш.

— Ну добре, я бачу, що з тобою краще бути відвертим. Мені дуже подобається, що ти так реально дивишся на речі. Мені тридцять три роки, я історик за покликанням, але займаюся математикою. Я вже встиг дечого досягнути в науці. Вік зобов'язує мене подумати про майбутнє. Розумієш, для кожного в житті настає такий період, коли, як казали древні мудреці, «треба посадити дерево, збудувати дім, народити сина…» Тридцять три роки — це ще не сорок, але вже й не двадцять. Я вже цілком сформована людина, не маю бажання відмовлятися од своїх звичок, але певні речі треба або робити вчасно — або не робити взагалі. Я вирішив, що цього року мені потрібно вирішити питання зі своїм особистим життям. Як я вже сказав, це треба зробити зараз, бо потім може бути пізно.

Для мене ніколи не було проблемою познайомитися з жінкою і почати з нею зустрічатися. Я хороший співрозмовник і знаю собі ціну. Я і зараз маю можливість вибирати. Але відтоді, як ми з тобою познайомилися, я вирішив зупинити свій вибір на тобі. Ти маєш рацію, я ще не дуже добре тебе знаю, але вже достатньо для того, щоб зрозуміти, що в тобі поєднуються всі якості, які, на мій погляд, повинні бути притаманні жінці. Ти вродлива, інтелігентна, тверезомисляча, здатна діяти несподівано.

Напевно, це варто було б сказати іншим разом і за інших обставин. Подібні речі вимагають свічок і шампанського. Але що зробиш. Не завжди вдається все робити за планом. І ще мені здається, що різниця у віці і зовнішність чоловіка — речі несуттєві для жінок. Навпаки, спілкування з досвідченим партнером для розумної жінки завжди цікавіше.

• Предыдущая
• 13/189
• Следующая