Нічні пастухи буття - Москалець Костянтин - Страница 2
- Предыдущая
- 2/8
- Следующая
Изменить размер шрифта:
2
***
Вікторові Морозову
Минаючи мов сон або старе кіно,
ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.
Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,
і світиться у ніч одним-одне вікно.
Це шурхотіння слів і втомлених речей,
ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,
утворюють на мить дорогоцінне шкливо,
в той час, коли усе, без сумніву, тече.
І, може, саме так збувається «т е п е р», —
у снах або дощах, поезіях чи кінах,
у мандрах по чужих та рідних українах,
у всьому, що собі народжує т е б е.
***
Я знаю, що вже зріє у мені
Троянда чорна, наче та черниця.
Вона зійде рум'янцями на лицях,
Розтане у ласкавому вогні.
Але не попіл, тільки ранній сніг
Лягатиме на пагорби столиці,
Кричатиме тривожно сіра птиця
В безлюдній світанковій тишині.
Мій перевізник мовчки відштовхнеться
Від берега, що диким зостається,
Плюндруючи святі дари богів;
Не витримаю, ще раз озирнуся,
Та за густими лавами снігів
Нічого не побачу — й посміхнуся.
***
Поглянь на тих, кого бездумна hyle[2]
Взяла одного разу у полон,
На цей похмурий, виснажений сон
Душі й самозакоханого тіла.
Їм сниться, що попереду могила,
Буття землею, гробаками, тлом;
Закутавшись у червінь папілом,
Танцюють і брунькуються щосили.
Анальфабет, месія та пророк
Ведуть розмову про останній строк,
За пляшкою в прокуреному лігві,
Не вміючи узяти інший тон,
Яким говорять з нами зорі стиглі
бо щойнопрочитаний «Федон».
***
Слова і речі, вечір і сова,
Цитрина пахне, чай парує свіжий,
Цей тихий грудень, ці поля безсніжні —
Немов душа, праюна і жива.
Усе намарно. Отже, так бува:
Покинувши Господень дім поспішно,
Ми сміло падаєм у прірву ніжну,
Гадаючи, що це потрібно вам.
Але, брудну і дику вчувши мову,
Побачивши, що ви готові знову
Дитину й ангела безжурного звести, —
Вертаємо з одвічного Содому,
Який уже нікому не спасти,
До навстежи одчиненого дому.
***
Село в снігах і пес побіля ніг,
Ранкова тиша соняшного грудня;
Ти грав стару мелодію на лютні,
Тепер стомився і відклав її.
Пісні, які ти чув колись у сні,
Забулися, зоднаковіли в буднях,
Легке хлоп'яче серце стало трудним,
А очі — недовірливі й сумні.
Невже це ти? Невже тепер довіку
Оцього недоріку і каліку
Тягатимеш понуро на плечах?
Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни
Летять у круговерті суголосній,
Тобі, живому, вказуючи шлях.
***
Від смерті у воді
ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі;
тут є вікно, вино і плити,
а навесні дозволено закласти
квітник і виростити там
гліцинії або кулясті блискавки.
Минуло дві зими.
Улітку ти досліджував семантику пелюсток,
і фоліанти францисканців, і дощі.
І все подвір'я заслала золота стружка,
і катастрофічно бракувало паперу,
і ти зважився поїхати до старовинного міста, —
з перукарнями, ратушею, залізницею.
Дрогобич.
Дрогобич, треба набрати повні плюца
липневого повітря — і пірнути,
ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго,
на короткий час.
…Ти вже піднімався на поверхню,
ти бачив годинника ратуші
навпроти своїх очей,
а хрести собору — внизу;
ти не заховався від смерті у воді,
і ще й донині плавно опускаєшся на дно
самого неба.
Два вірші,
які довший час вважалися втраченими, проте їх зберіг Юрко Саєнко
І
Забутий присмак валідолу
і краплі крові вправно летять —
уже сніжинками —
додолу
д о д о м у
палаючі ясла — хлів золотий
зелена — гірка
рана —
ріка
д о д о м у
смерть — без початку — і без кінця
непрочитані — і вино
від якого відмовився ще за життя
так само у липні
д о д о м у
гріхи — багато — багатство
самотність — братство
айстри — коні
мовчання-і-листування
д о д о м у
і панна — забута ущент —
для якої писалися вірші
співалися: «авонаавона» —
зривалися — сніжні — бездомні
д о д о м у
ще перестук електрички:
порожній тамбур театр —
і табір — і ворожіння —
за сигарету — забуте і збуте
віщування одруження без одужання:
примхи: невиспаність: усвідомлення
без розуміння
збайдужіння
забування
я х о ч у д о д о м у
вернуться
2
матерія (гр.)
2
- Предыдущая
- 2/8
- Следующая
Перейти на страницу:
