Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 44

• Предыдущая
• 44/53
• Следующая

Вислухавши звіт нашого уявного Лакана, ми можемо й не погодитися з ним або навіть обуритися. Але річ не в нашій згоді, а в тому, про що віднедавна ведеться мова і на сторінках «Критики»: в дисфункціональності й анахронічності дискурсу гуманістики, сформованого за радянських часів, власне мішанки дискурсів, публіцистичних та розмовних жанрів і обмеженої компетентності (а отже й відповідальності). Проте, читаючи книгу Івана Дзюби далі, майже мимоволі потрапляєш під своєрідний чар інтелігентської бесіди 60-70-х років, слід підкреслити — бесіди в широкому потрактуванні, з усіма цими майже вимерлими на сьогодні листуваннями, чаюваннями, гостюваннями, що несли в собі здатність до розмови — а не наукового дослідження. Під впливом цього ірраціонального чару розмови, котра сама не відає, до чого вона прийде, починаєш сприймати вищезгадані огріхи й дисонанси повторення, «урівноваження», публіцистичності, «державності» тощо не як чесноти, звичайно, але як неминучу топіку вже призабутого феномена дисидентства, яке частіше виникало внаслідок споглядання довколишньої дійсності, інтроспекції, а не «концепції» і, зрештою, внаслідок тієї ж таки розмови — з її непоінформованістю (бо ж «залізна завіса» і спецсхови, і моторошна ностальгія за сучасністю, й танталові муки інтелектуального голоду за духовною модерністю й актуальністю, яка перебуває в плинному часі десь «там» і про яку довідуєшся «у нашій незабутній „Правде“, тодішньому основному джерелі інформації про світ»). Незбагненний, неприйнятний для позбавлених тогочасного пекельного досвіду чар розмови, з її мало не мазохістичним вдивлянням у схему лабіринтів марксистсько-ленінської схоластики або соцреалізму («він був навіть певним кроком до „лібералізації“, …в ньому була поступка літературі в бік стильової (а почасти і світоглядної) еклектики, принаймні формальне визнання відносної самоцінності літературно-мистецької сфери»), сумні іграшки поневоленого розуму, разом з фамільярно зниженим, а отже, не таким уже й страшним «несамовитим Віссаріоновичем», міф про якого — такий же емблематичний складник антуражу, й нове число «Всесвіту» на столі, й вічна осінь за вікном, і вбита Алла, й засланий Василь, і небезпідставний страх підслуховування або провокації, безліч інших страхів та цінностей, відомих лише духові розмови, лише колоніальних інтеліґентів, лише в епоху тотальної загроженості, після якої, звичайно, недоречним було би сподіватися від них особливої інтелектуальної жвавості, оригінальності та компетентності. Але дух цієї розмови, трансльований текстами Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської та інших тогочасних співрозмовників, залишається унікальним і через цю унікальність досвід їхнього письма заслуговує не менш пильної уваги, ніж тексти Яусса або Ґадамера, які прочитає, перекладе, проінтерпретує і введе до своєї розмови вже нове покоління українських інтелектуалів, для яких розповідь про зародження автохтонної Rezeptionsasthetik у ранніх статтях Олександра Білецького вже сьогодні є вкрай важливим уточненням та дороговказом («Олександр Білецький і проблема літературознавчого синтезу»). Можна лише пошкодувати, що жодну зі згаданих праць Білецького 20-х років, які не всі, засвідченням Івана Дзюби, ввійшли до «Зібрання праць», не передруковано, скажімо, в «Антології світової літературно-критичної думки XX століття» поруч із текстами Потебні, замість, припустімо, дико перекладеного Юнґа. Річ ясна, Іван Дзюба на відміну від Мартіна Гайдеґґера не цитує Платона в ориґіналі, послуговуючись російськими перекладами, так само, як і Гюґо або Канта, виданого в Санкт-Петербурзі рівно сто (!) років тому; але всі ці моменти є знаковими й по-своєму зворушливими (починаючи з ретельно укладених бібліографічних покажчиків). Ця «не вина, а біда» потребує своєї герменевтики, позаяк вона є текстом, написаним у нелюдських умовах, котрий слід прочитати не тим способом, який ці діти біди вважають самозрозумілим, а шляхом інтерполяції, філософської дивінації і психоаналітичної кон'єктури, пам'ятаючи при цьому, що й установлений таким чином текст залишатиметься гіпотетичним, тобто відкритим для подальших, інакших прочитань і процедур, впускаючи в себе завдяки цим осмисленням традицію своєчасності, від якої він так довго й драматично був ізольований, стаючи конкретним задля історичності придатного буття: «Нам варто навчитися бачити і цінувати оцю незнищенність, виживальність української культури, оті вперті зусилля більших і менших її діячів, — бачити все, що вони спромоглися зберегти і сказати для нас, у прозорій чи завуальованій формі».

Читаючи четвертий том найповнішого на сьогодні зібрання Василя Стуса і зустрівши там оцю фразу: «Перед гобою стояв вибір: або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення», — я мимоволі осміхнувся (контекст, у якому вона писалася, не спонукає до особливих веселощів), згадавши про тебе, того, хто «подався на схід», від кого ось уже понад рік немає ні чутки, ні звістки й для кого цитата зі Стуса створила б, не виключено, ту саму ланцюгову реакцію асоціативних сполохів, що й для мене: таке собі Братство, яке зазнало краху, слабкодухий Г.Г., що колись відпав від нього, а тепер збирається писати історію паломництва, непримітний і марґінальний служник Лео, до вуст якого Гессе, без сумніву, міг би вкласти ті слова. Отже, заки ти повернешся, останні томи зібрання творів побачать світ, а саме видання стане, на мою думку, тим наріжним каменем, який пов'яже між собою видимо роз'єднані наразі часи двох країн. Одна з них, колонія тоталітарної імперії, місце систематичного нагляду й кари та цілеспрямованого нищення свободи, поволі відступає, як ти чув, у дедалі менш актуальне минуле, перестаючи бути феноменом живої пам'яті поколінь і об'єктивізуючись у фахових зацікавленнях істориків. Інша Україна, таємнича і, можливо, не менш загрозлива, починає неохоче виступати з майбутнього.

Постать голосу Стуса, прихована істина його бездольності, яка обернулася розкриттям однієї з найвищих доль, що їх проявила людина в XX столітті, побутові обставини самоспалення, спричиненого любов'ю-ненавистю до цієї долі остаточним упокоренням перед нею, та багато інших істотних речей, які залишалися непоміченими або ж менш окресленими в перших спробах прочитання Стуса як тексту (Аріядна Шум, Марко Царинник, Михайло Хейфец, Юрій Шевельов, Марко Павлишин, Тамара Гундорова…), є непересічними явищами духовної історії доби, що добігає кінця, а саме видання — однією з найвидатніших подій 90-х років.

Труд невеличкого, як на такий масштаб і кількість праці, творчого колективу, зокрема ж його голови Михайлини Коцюбинської та одного з упорядників Дмитра Стуса, заслуговує особливої пошани і вдячності, тим більше з огляду на «брак коштів та належного сприяння цій роботі з боку більшості державних установ», зазначений на сором державі у вступному слові до першого тому. Саме через отой брак сприяння та одночасність процесів, які мали би бути послідовними — формування й опрацьовування архіву, потім друк, — упорядники мусили відійти від первісного плану розташувати творчу спадщину Василя Стуса в чотиритомнику й розширили його до шести томів. Попри це, їм удалося зберегти струнку й цілісну композицію, ретельно виконати обов'язкові текстологічні процедури, охопивши практично весь масив збережених і відомих на сьогодні текстів, спорядивши їх іншими редакціями та варіантами, примітками тощо. Здійснене на належному науковому рівні видання є, по суті, офіційним самвидавом і черговим подвижницьким діянням того кола людей, яке знало Василя Стуса за життя або ж стало його прихильниками згодом — іще один доказ того, що безпосередньою та конкретно дієвою може бути лише особистісна спільнота. Знову маємо звичне невеселе резюме: «тільки завдяки понаднормовій напруженій праці». Нормована праця в державній інституції (Інститут літератури) належить, за означенням, державі; відтак, понаднормова праця є понад- і позадержавною. Як десять-п'ятнадцять літ тому, коли працівники державної установи залишалися після роботи, щоб, скажімо, зробити ксерокопії заборонених текстів дисидента, так і тепер, коли вже не існує наддержави, копітка інтелектуальна праця, що потребує реґулярного фінансування та обов'язкового мінімуму комфорту, й далі залишається «наддержавною», — і це не може не викликати тривоги за долю української гуманістики. Ймовірно, що держава, чи не з перших днів свого існування майже повністю незалежна від серйозних культурних ініціатив, спробує і цього разу втулити post factum своїх п'ять копійок — у вигляді чергової медалі або, чого доброго, Державної премії. Але видати зібрання творів українського поета Василя Стуса львівська «Просвіта» змогла не завдяки нечувано щедрим державним субсидіям, а за підтримки приватних осіб, із-поміж яких зворушує ім'я вірної поетової посестри Надії Світличної, та наукових і фінансових інституцій, переважно закордонних. Усі ці більш ніж красномовні факти потребують осмислення й відповідної реакції суспільства тих громадян, чиїм духовним потребам, згідно з одинадцятою статтею Конституції, «сприяє» держава.

• Предыдущая
• 44/53
• Следующая