Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 2

• Предыдущая
• 2/53
• Следующая

Тим часом від людини на крижині вимагається зовсім іншого. Треба за будь-яку ціну зберегти рівновагу. Якщо чоловік  т е п е р  шубовсне до крижаної ріки, вороття йому звідти вже не буде. І хоча вороття не буде в кожному разі, але найголовнішою умовою, дотримання якої вимагають закони коловороту, є вчасне розтавання й замерзання. Ще жодна крижина не здіймалася в небо цілою.

«Можна звільнитися», — запевняла одна тридцятнп'ятилітня крижина.

«Я приніс вам волю», — стверджувала ще одна, тридцятитрилітня.

Чоловік на крижині згадує про них, про сказане ними, часом вірить, часом ні, пам'ятаючи, що й вони розтанули: один у небесній блакиті над Витанією, другий — у цілковитій нірвані.

І пливе собі далі, щосили зберігаючи рівновагу або, іншими словами, час.

«Вирушаючи в мандри, думав, що помру. А все ж таки не вмер! — Кінець ночівлям просто неба, але — глибока осінь»[3].

Сьогодні, коли готував вечерю, почув шурхіт під столом. Зазирнув туди і побачив: через широку шийку до порожньої пляшки з-під молока впало мишеня; шалено стрибало вгору, намагаючись вискочити через ту ж таки шийку, але марно — чи то вже сили в нього вичерпалися, чи надто далекою була рятівна свобода. «Приручу», — вирішив я. Накришив до скляного лона хліба, налив трохи води. Мишеня пожувало крихти і знову почало стрибати. Шалено. Щосили. А тоді втомилося, бідне. Сиділо в тій воді, мокре, жалюгідне, і вмивалося передніми лапками. Чи молилося?

Проклята природа гладенького скла, за яке нема як учепитися, крізь яке видно геть увесь світ — але вирватися неможливо. «Ось, бачу себе», — сказав я до себе і до мишеняти. Виніс пляшку на ґанок. Запалив світло. «Ось, гляди, що треба зробити зі мною», — сказав до Того, Хто сидів у небі, споглядаючи нас. Поклав пляшку горизонтально. Мишеня підповзло до виходу і завмерло в нерішучості, нюхаючи свіже вересневе повітря. «Давай-давай!» — підбадьорив я його. Воно вискочило, ткнулося в кут, розвернулося і прожогом чкурнуло в кущі, — мокре, змучене, вільне.

«Підніжжя гори в тумані! — І поле не може бачити сяйва повного місяця».

Це якесь безпредметне страждання: воно не потребує причин, воно виростає саме з себе, саме собою живиться, саме собою розмножується. Вся решта є наслідком цього безіменного страждання; і хоча я й міг би назвати кілька евентуальних причин його, все ж сумніваюся, бо страждання було присутнім ще до того, як з'явилась котрась із цих причин; радше навпаки: «причини», тобто мої раціоналізації, з'явилися тому, що їм передувало і їх покликало до себе це страждання, від якого я став неймовірно тупим, заляканим, напівбожевільним невротиком, шизофреником і прочая, і прочая.

Втім, існувало щось на зразок короткочасного полегшення. Імітація сповіді, хвилини притомності, прозріння, сполохів, «місячних зайчиків», — коли хотілося одного: щоб це живе, сповнене конкретики бачення не зникало ніколи. Світ тоді такий об'ємний, барвистий і цікавий; світ тоді озивається до серця без перешкод, без оцієї проклятої багатокілометрової товщі; з'являються тіні у дерев і людей, виявляється, співають птахи і кожна з цих пташок має якесь гарне ім'я, досконало обходячись без будь-яких філософій цього імені, не відаючи ні про орфіків, ні про їхніх крейзанутих послідовників та їхні безпредметні страждання.

«І вигляд усієї осені вже став таким, як обрис місяця за густим дощем».

Найуживаніші слова теперішнього тривалого часу — «тоталітарний», «демократичний», «ринок», «національний», «незалежний», «менталітет», «Європа», «Україна», «постмодернізм», «плюралізм», «громадянське суспільство» та деякі інші, з яких новітній Флобер міг би при бажанні скласти ще один «Лексикон прописних істин». Слова закликання, слова — розпізнавальні знаки, як оті зірочки на офіцерських погонах, слова, які внаслідок безперервного використання стали до того багатозначними, що в них розчинилася притаманна кожному символові магічність. Роз-чароване довкілля; деміфологізованнй, десакралізований світ, позбавлений ілюзій і таємничих, ба заборонених імен, від яких прискорено билося серце. Відтепер, почувши «Україна» або «Європа», ми не здригаємося, як раніше. Можливо, ми здригаємся, але зовсім по-іншому, знаючи, що таке «Європа» або «Україна» сьогодні. Не по суті, а сьогодні. Ми хочемо жити в світі без конотацій, у яких причаїлося безліч ідеологій та відданих їм ловців душ. Слова, які так буйно зеленіли змістами і значеннями, смислами і сенсами, тепер пожовкли і осипалися, а незабаром впав гарний білий сніг; ми стоїмо на білому снігу, дивлячись на чорні порожні галузки «зимових дерев». Це таки зима. Зима в мовчанні, зима в тиші, зима в зосередженні. Зима — це осердя. Без слів.

«Перебуваю зиму вдома. Знов підійду до стовпа серед хати, спиною притулюсь».

Цілковита втрата душі. Таке враження, що залишилося тільки тіло; воно ходить, говорить, справляє одна за одною свої потреби, навіть пише тощо — але я не маю до нього жодного стосунку. Власне, немає отого «я». Аморфна маса, яка на перший погляд видається людиною. Але не треба нас дурити:  м е н е  н е м а. Мене не лишилося. Ворожий світ розчавив мене, а люди йому допомогли, а я допоміг людям і світові. Ми таки доконали мене. Проте, тіло залишилося. Як позбутися його, я не знаю, тому що мене нема. Тіло панує. Дивиться телевізор, ходить на каву, допалює рештки мого тютюну. Надлишок матерії. Надмір тіла. Над-тіло. Те, що залишилося в голові цього тіла, важко назвати свідомістю. Тіло — і чому ви називаєте його моїм? — нічого не усвідомлює. Це тіло втратило свідомість. Мене страшить, а точніше обурює той факт, що це тіло продовжує вдавати з себе живе. Це мертве тіло. Чому воно не розпадається, попри відсутність об'єднавчого Логоса, чому воно рухається — напівгниле, роз'їдене, брудне, потворне, фальшиве? Господи, яке ненависне це тіло смерті.

Щo я сказав? Я сказав: «Господи, яке ненависне це тіло смерті». Але мене немає тут. Хто в такому разі сказав: «Господи, яке ненависне тіло смерті»? Ці слова промовило тіло. Але як тіло може ненавидіти тіло? Не вірте тілу, коли воно каже «я». «Мене» ніде немає, Господи. Хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: „Господи“?»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: „Господи“?»?

«Ще не оклигав як слід після хвороби, а вийшов-таки подивитися на останній місяць».

Моє життя набирається змістом у тутешньому й теперішньому Бозі, в Бозі живому, у Тому, Хто називає нас синами Своїми — після всього, що було скоєне тілом смерті, після безлічі скотств його. Він Той, Хто приходить першим після того, коли нас залишили всі на світі люди. Мовчати, доки Ти не відновиш у Собі мене, в губах моїх — вуста, і в очах моїх — очі, те Твоє, що так любовно було дане в дорогу, якої я вимагав у Тебе. Випростай мене, Отче, бо я пропадаю, і тільки сполохи далекої небесної батьківщини, відголоски, блискавично щезаючі барви, — тільки це не дає зробити останнього кроку, якого Ти також простив би. Де Ти, там нехай буде і душа моя, Милосердний; і ці чисті сніги, даровані Тобою, хай вилікують мене, хай заспокоять; тільки сніг порятує мене; тільки сніг є Спасителем і Лікарем, — тільки його посилає Бог сюди, щоб остудити пекучі рани, щоб його чистотою очистити бруд, щоб надати форму свідомості, як надав Він її кожній з окремих сніжинок. Христос — це сніг, який приходить серед ночі.

«Хмарки іноді дають можливість перевести дух. В час милування місяцем».

Ясні та виразні кольори грудневого, справді зимового ранку: білі сніги, червоні кетяги горобини під вікном, зелені вагони пасажирського поїзда, який зникає за жовтим будинком по вулиці Жовтневій, гіркуватий присмак перших сиґарет, шум води у сусідів, ритмічне вібрування холодильників, голоси, запахи страв, невпинно в'янучі тіла жінок і чоловіків; життя, виявлене з такою грубуватою простотою, таке зриме, таке відчутне на дотик, голі каштанові віти, тридцятилітній чоловік, який пише бісерним почерком, усі вважають, що це я, я сам інколи утотожнюю себе з ним, і сповідь Авґустина, розгорнута посередині, і затруднений подих, і здогад, що отак, мабуть, бачила і відчувала Вірджінія Вулф, що саме це хотіла передати мені; вільний політ чорних птахів у блакитно-кремовому небі, яскраво-червона куртка дівчини, рожеві квіти на підвіконнях сусіднього будинку, називання всього на ім'я, останній Адам, величезний жовтий кіт на снігу, химерна графіка гілок, дитячі книжечки, бачення, яке відкрилося, наче друге дихання, голос мами і племінника, туга за єдністю, блякнуча на очах, чіткий різучий світ, слова пісеньки і мелодія її, які невідчепно крутяться в свідомості: «червону троянду дарую тобі», я застав світ зненацька, відкрившись йому — і спіймав його; голос батька, який повернувся з прогулянки, приніс «Літературну Україну», що пахне свіжою друкарською фарбою, морозом і чистим повітрям знадвору; цокіт годинника, ворона, яка чистить пір'я на каштані, той самий пейзаж, той самісінький, від юності, зима повернулася, смішно й нерозумно було вважати, ніби вона зникає назавжди, ніби її можна пережити; зима вічна, голуб, який навскіс перетинає цей світловипромінюючий простір, цю живу марехтливу дійсність, у якій сяють окремі сніжинки, кружляючи в кришталевому повітрі, дійсність, у якій тече дійсність моєї свідомості, один із мерехтливих струмків, теперішній дуже тривалий час, — але що це: спогад? передчуття?

• Предыдущая
• 2/53
• Следующая