Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 33
- Предыдущая
- 33/39
- Следующая
Пора мініатюрних квітів і коників. Природа/космос — це Христос, зраджений людиною і розіп'ятий за посередництва техніки; але оцей Розіп'ятий воскресне, щоб порятувати людину, яка зрадила і відреклася, порятувати Іуду і Петра. Відтак і техніка — не-обхідна для виконання Божої волі. Вона — хрест ганьби, який Христовою смертю-воскресінням преображається на Хрест Слави і Спасіння (Гайдеґґер про техніку; Гельдерлін у Ґадамера: «там, де небезпека, криється і рятівне»). Повертаючись, біля Дяківщини опинився в осерді напрочуд затишного Мітґарду: зелені купи дерев у Сокорках — на Заході; Батуринська гора з церквою, під якою тече Сейм, — на Півдні; Городищечко (gard) з церквищем — на Сході; моя Теа-Rose Cell i ліси — на Півночі; уют; «вмостився».
Отже, відбувається вічний «розворот» року, закінчується період щорічного росту і починається «повторний час» — усе це явища, які запримітив кілька років тому, уже тут, у Матіївці, уперше безпосередньо спостерігаючи і відчуваючи на собі єдність долі — і космосу, нерозривність пір року, «історії року» і «historii codziennosci»; залежність психофізіологічного стану, дум і настроїв не лише від погоди та внутрішніх констеляцій, але й від зелених періодів-сезонів, від того, що поєднується у двоєдиному значенні слова «п о р а». Пора року — літо; «пора прокидатися» — тобто настав саме той час, який є «своїм» для прокидання (своєчасність), — і так з усім на світі. Пора цвісти мініатюрним незабудкам. Пора відцвісти пишним півоніям. Пора починати спів братам цвіркунам. Пора збирати каміння. Пора поратися — тобто робити час, створювати діяння, які є належними і своєчасними. Знайшов потім підтвердження цьому в Еліаде — і страшенно зрадів, бо, виявляється, і це не ідіосинкразії, а бачення архаїчних першоджерел, які одні правують світом від прачасів — до сьогодні. Бачення, за яким стільки побивався. Знаючи, що все це — перед очима; але тільки знаючи, а не бачачи.
Отже, розворот. Період/пора хаосу. Пора, коли зупиняється час; ця зупинка потребує кількох діб — адже розвертається і розверзається багатством віддавання увесь земний космос. Так, ніби земля на кілька діб перестає обертатися, а потім робить перший рух — і це рух у зворотному до попереднього напрямку, рух з протилежною інтенцією та зарядом, рух уже не засвоєння та росту, а віддаровування та занепаду в зиму, «заитие». Ці кілька діб — Велика Межа, Тай Цзи, коли Інь та Ян єдині так само, як на Початку; з кожним наступним днем вони ледь помітно почнуть віддалятися і відчужуватися, — аж до кінця, до нової межі. «В моєму кінці — мій Початок».
Сьогодні вночі здалося, ніби я таки дописав «Святу Марихуану», навіть записав на касету. Ще не прослуховував — вагаюся. В кожному разі, більше нема сенсу морочитися з нею. Тоді, на початку, вона (первісна мелодія) здавалася мені неймовірно багатою можливостями і надзвичайно гарною; тепер ні. Треба рухатися далі.
Нічого не пишу, мало читаю. Сьогодні нарешті довгождана прохолода. Тягаю дрова з лісу, рубаю їх та складаю в сараї. Це дуже тішить око і серце — усе вища кладка дров; так, ніби я будую стіну, якою захищуся не лише від холоду, а насамперед від моторошно-невільницького бахмацького перебування з усіма їхніми телевізорами, криками, базіканням, «музикою».
Взагалі, дивний період. Мені нічого не бракує. Я не сумний, але й не веселий. Просто все йде своєю чергою, але я якось осторонь. Це не гнітить мене так, як раніше. Я ходжу на довгі прогулянки і медитую над вечірнім кар'єром. Ловлю рибу і збираю лікарські трави: звіробій, деревій, сьогодні нарізав м'яти. Але все це якесь заснуле, сповільнене, нереальне — як рухи власних рук, коли дивишся на них під водою, пливучи Сеймом. Зеленкувато-жовтий пісок. Безмежна тиша. Затамований подих у грудях, якого вже не вистачає. Пора на поверхню, за черговим ковтком свіжого повітря. Пірнаєш знову. І знову — та сама примарність власних рухів, власних рук. Власних?
Їй це дивне, це літнє, заснуле кіно…
(Г. Чубай).
Сіра вата хмар, легка, яку вітер гнав із заходу на схід, — ясно-синє небо поставало на їхньому «місці» (субстанція — на місці, замість акциденцій); гарне буденне освітлення землі, вогкої, блискуче соснове коріння, юні шишки, яснозелені — на вітах, старі, сірі — на землі; все на своєму місці, у своєму часі; істина-душа сосни — вічна, ніякої трагедії у шишках на землі, тільки «печальний чар»; я — теж шишка і сосна сповна; це «я» — лише форма тіла, а душа-життя — єдиної Сосни (учорашній вірш Буніна: «Счастлив я, что моя душа, Виргилий, Не моя и не твоя»); саме це мав на увазі Платон (здається мені); гніздечко у дуплі всихаючої сосни, попискування невидимих пташенят — і так само крихітне саторі: «Ну, от»; звільнення від похмурих нічних думок, пошуків відповіді на запитання про сенс мого життя, кризу культури, занепад літератури тощо: «Ну, от»; я не знаходжу відповідей у лісі; але там зникають мої питання; їх просто нема на цьому рівні, у «всіхньому» космосі. Життя не запитанням — а життя життям, яким ти, власне, і є — і це єдина відповідь, перед якою не може постати жодного питання, не кажучи про їхню множинність, нерозв'язність, гнітючість.
У Бахмачі. Сніг, який був випав кілька днів тому, розтав. Тиша в будинку. Сьогодні поховали Віктора Тимофійовича Байла, сусіда з 85-ї квартири. Часто курив з ним на сходах, кілька років тому зробив він мені різак, щоб сікти тютюн, — за літру; заходив «по-сусідському» на свята, випивав з батьком, розповідав-згадував, як були вони молодими, як працював на посту ДАІ в Батурині, — все скінчилося, поїхав Віктор Тимофійович в останню свою дорогу на Борзну, до вічної домівки. Прощай, Бахмач! Прощайте, хлопці! Випийте по сто грамів, пом'яніть мене — я теж любив випити, а тепер мені вже не можна. Гріхи, чесноти, заготований на зиму тютюн, одяг, речі — все-все лишилося тут. Так щоразу вдаряє ця смерть, так щоразу робиться все справжнім у її світлі — і бачиш тоді всю незахищеність цього блискавичного життя, все його несамовите багатство — ось, бути тут, мати свободу пити чай або дивитися на тополю перед вікном батькового кабінету, чути голоси, бути причетним до людського; світ такий безмежний, усе таке гарне в ньому, все озивається і хоче бути побаченим — а там уже нічого нема, там — не-буття, і тебе теж ні для кого нема. Як вони можуть убивати людей, коли людина й без того вже приречена, коли всі секунди її життя — лічені?
Діти ідуть зі школи. Голі каштани. Лілії у дерев'яному ящику на письмовому столі. Бурчить у животі, хочеться їсти — я ще не снідав сьогодні. Бачу, чую, хочу, думаю, пишу — безліч одночасних вражень, явищ, подій, безліч присутнього часу — бо це час життя; ось, я живий, і тільки тому цей світ такий багатий — бо він живий і я живу у ньому — і жодного атома світла з усього цього непередаваного багатства не існує вже для Віктора Тимофійовича, з яким ми курили махорку на сходах, і Віктора Тимофійовича немає ні для кого, є тільки зайве тіло, річ, яку треба чимскоріш заховати, бо це вже не він, бо він — це було життя, тобто сенс, і тоді ця мертва, безсенсовна тепер річ була живим тілом і розумом, була цілісністю всього життя сповна, була Віктором Тимофійовичем, який пив горілку, курив махорку, говорив, сміявся, страждав, їздив до сина-офіцера у Рівне, просив у мами моєї сто грамів на похмілля — вона згадувала про це останнього разу, коли приїжджала до Матіївки.
Але потім оце загострене відчуття сенсовности життя зникає, затирається. Ти забуваєш про правду оцього щемкого настрою, про свій дитячий подив: як може помирати людина? Або, тим більше: як можна вбивати людину, якщо вона і так уже приречена на смерть? Тебе починає допікати тіло з його болячками і безповоротною руйнацією, безсоння, депресія, ти не живеш у житті, тебе нема у світі живих, хоча ти ще живий і світ — відкритий для тебе, з безліччю нагод якщо не розбагатіти і позбутися побутових негараздів, то все одно — бачити небо, птахів, людей, слухати, як щебече малий Сашко, показуючи тобі намальованих ним Баба-Йожок, згадувати, читати, — Господи, скільки всього можливого, скільки всього є — перед не-буттям, перед отією блакитною паперовою стрічечкою зі штучного вінка, яка лежала сьогодні на сходах, там, де ми курили з Віктором Тимофійовичем, Царство йому Небесне, — стрічечка замість чоловіка, і ти уявив, як він скептично відреаґував би на цю стрічку і зіштовхнув її капцем униз…
- Предыдущая
- 33/39
- Следующая
