Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 29
- Предыдущая
- 29/39
- Следующая
І тільки тоді прийдуть до тебе справжні брати твої і сестри, і тільки тоді ти прийдеш до них. Тільки тоді можливою буде зустріч, — бо тут-і-тепер для неї ще немає місця, бо вас іще немає тут — справжніх, сталих Костянтинів та Анастасій. Бо все це ще тільки шлях, важкий, пекельний шлях перетворення земного на небесне. Бо все це ще тільки безпритульні блукання наосліп, навмання, бо все це ще тільки земна, надто земна туга Адама за раєм, якого неможливо втратити, загубити, занапастити, — але можливо створити, створившися, врятувати, врятувавшися. Це туга не назад і вниз — це туга вперед і вгору, це пам'ять наперед. Гублячи цю пам'ять, гублячи те характерне освітлення, яким вона надає довколишнім речам шляхетности, тобто знатности, знаности, упізнаваности, — гублячи це пригадування наперед, ми втрачаємо себе, губимо себе, і спроба бути не перетворює нас на нас, а так і залишається безплідним акцидентальним сплеском, скрипом нещільно причинених дверей, зачеплених вітром. Але ми — не сплеск і не скрип, ми — слово, яке існує доти, доки вимовляється, доки є кому говорити, доки є про що говорити. Ми — слова, які складаються у текст. Ми всі необхідні, але між нами є головні і другорядні, світлі і темні, холодні й гарячі. І ми складемося-таки одного разу в Слово, ми перетворимося на Христа і цим врятуємося і врятуємо, — але станеться це не випадково, не через збіг обставин, який теж ніколи не буває випадковим, — але через закон, слідуючи якому, втілюючи який — тобто перетворюючи його на себе, — і ми нарешті справдимося. А все, що справжнє, — вічне. Історія — це мовлення, це бесіда. Часом у ній ідеться про жорстокі речі. Часом її вже неможливо ви-мовляти. Але Слово мусить бути сказаним. Але Ти повинен ви-словитися до кінця, — Ти, безкінечний. Ти, якого я благаю озватися, — сам Твоє слово.
Слово, яке звертається до Того, хто вимовляє його, замість того, щоб летіти і бути собою. Слова, яке повертається, більше немає. Є тільки тиша. Мовчання. Ми прислухаємося. Ми нічого не чуємо, — бо жодне слово не може почути самого себе. Ми знаємо тільки одне: що Слово буде сказане. І цим врятується і врятує.
Ідея речі є необхідною формою речі, тим, що надає речі нікомуненалежности; але нікомуненалежність не є ідеєю речі, позаяк вона вторинний атрибут, дане, яке не може бути відданим, не може вступати до розмови, не може брати участи. Брати участь, бути членом живого цілісного організму може тільки річ, наділена ідеєю. Ідеєю монади не може бути її окремішність; ідеєю держави не може бути її суверенність (самостійність); ідеєю людини не може бути самотність і нікомуненалежність. Це лише передумови діяльности здійснення, кшталтування ідеї, її проявлення-впізнавання-пригадування. Ідеєю людини є її місія, якої більше ніхто, крім неї (це теж іще один бік нікомуненалежности), не може виконати у тутешньо-теперішньому, саме ось такому перебуванні. Історичні час і місце, життєвий світ цієї людини і її доля є такими самими не підлеглими нехтуванню умовами божественної гри, до якої за власним бажанням вступає людина, як і її нікомуненалежність. Природно, що під час цієї гри, як і під час кожної гри, може зникнути охота продовжувати її до кінця, особливо ж тоді, коли все свідчить про наближення неминучого програшу; або ж втручаються непередбачені обставини, «попсуй-забави»: дощ, нещасливий випадок, катастрофа. Але суть залишається незмінною: людина свідомо вирушає сюди, щоб виконати окреслену місію, досягнути конкретної мети і — виграти. До обов'язкових умов цієї гри належить і те, що гравцеві «зав'язують очі», стирають з його пам'яті найнеобхідніші знання, власне, спотворюють цю пам'ять до карикатури (вирушаючи сюди, душа так само п'є воду забуття з Лети — щоб забути про те, що вона побачила і довідалася в Елізіумі). Якщо гравець усвідомить, що він грає наосліп, набиваючи при цьому безліч ґуль або ж зазнаючи й серйозніших травм; якщо він спроможеться зірвати пов'язку з очей (це може бути дуже простим рухом однієї секунди, а може вимагати цілого життя, щоби здогадатися нарешті про спосіб знімання таких шор), — тоді він прокинеться, прозріє, пригадає, і гра стане осмисленішою, майстернішою, а відтак — цікавішою, бо виграш стане значно реальнішим. Якщо ж цього не станеться, тоді — і так далі.
Тим часом наше пере-бування зводиться до трагікомічного фарсу. Ми набиваємо собі ґулі й калічимося, не замислюючись навіть над тим, що ми взагалі тут робимо; для цього ми маємо надто мало часу. Або ж благаємо сповістити нам про це — і все життя прислухаємося до радіоновин, переглядаємо всі поспіль телепередачі, перечитуємо тонни книжок, — сподіваючись, що таки почуємо-побачимо-прочитаємо відповідь. Або ж благаємо зняти полуду з очей і повернути правдиве знання. Або ж починаємо — з відчаєм — виконувати першу-ліпшу місію, не розуміючи, що це смішно й незугарно, бо наша місія невіддільна від нас, як наше обличчя, і сенс полягає в тому, щоб грати у свої шахи або бісер, а не в їхні футбол або рулетку. Зрештою, існує безліч варіантів, які ускладнюють нашу гру, роблять виграш неможливим, а втому й депресію — дедалі глибшими. При цьому ми з обуренням відкидаємо навіть несміливе припущення про те, що це ми самі довго міркували над ускладненням нашої гри, розставляючи на карті нашої долі якомога більше і якомога підступніших пасток. Ми ладні вбити того, хто сказав би нам: «Ти сам вибрав це». Як?! Оце?! І це?! І оте?! І отаке-о?!
Ти сам вибрав це. Цю гру. Цей час. Цю країну. Цю мову. Ці пастки, до кожної з яких ти старанно втрапив. І цю місію також. І цю ніч березневу. Тепер уже йдеться не про виграш; тепер ідеться про те, щоб не програти. А так не можна, бо тоді обов'язково програєш. Тому треба знехтувати «йдеться». Йдеться та й перейдеться. Треба подолати «йдеться» і пасивне плавання услід за волею незнаного, невпізнаваного партнера. Вигадати-згадати-створити ще нечувану й небачену комбінацію, зробити поворот, несподіваний хід, спираючись уже не на знання і книжки, а на оте інтуїтивне підтвердження, супроводжуване радісним холодком остраху і щастя: «Так, треба саме цього, тільки одного цього й треба зараз, на цьому відтинку гри, на цьому щаблі пере-бування».
Ось і прийшов найулюбленіший місяць року, і застав мене вдома. Сьогодні обізвався нарешті цвіркун на тополі перед вікном батькового кабінету — голосно, радісно, безстрашно. Скільки разів слухав я тебе, зелений співче, протягом років, протягом довгих літніх вечорів, коли западає нарешті довгождана сутінкова прохолода й тиша, коли домашні вкладаються спати, коли розпочинається незрима літургія за улюбленим письмовим столом. Господи, як давно не було у мене письмового столу! Як давно я не пив чаю з цукром, ласуючи хлібом зі свіжим маслом та духмяною пінкою, зібраною з абрикосового варення; як давно я не читав повільних класичних книжок, до самозабуття поринаючи у течію чужого, вже викшталтуваного письма, не роблячи безкінечних виписок, просто читаючи, як робив це у дитинстві. І все оце, що відбувається зі мною тепер, — не що інше, як вияви нестерпного прагнення повернутися до чистоти й дитячости, воздвигнути нарешті нове серце на тверді досконалої простоти.
Ішов вечірніми вуличками і відчував, як по-новому сприймаю Бахмач, як це нове сприйняття перегукується з тодішнім — архаїчним, юнацьким, пра-джерелом усіх моїх поезій і неповторного, здавалося, — навіки втраченого бачення світу красивим, життя — прекрасним. І все було мені тут знаним, упізнаваним до найскромніших, найнепомітніших деталей, на відміну від чужого недавно збудованого Сихова з бозна-яким населенням, агресивним, рогульським, яке по-галицькому міцно чіпляється за земне, тутешнє, вигідне… Втім, не маю сентиментів ні до галичан, ні до бахмачан; люди втомили мене своєю чужорідністю, тим, що з ними ніколи не можна поговорити або помовчати на найсокровенніші, найістотніші теми, тим, що вони протягом усього мого життя не готові до бесіди, — ще не готові або вже не здатні. І пригадується рядок з «Паразитів свідомости» Коліна Вілсона: «Людина ніколи не самотня, бо вона безпосередньо зв'язана зі світовим джерелом енерґії». Якби тільки навчитися і більше не забувати, не втрачати досвіду цього безпосереднього зв'язку — зв'язку, який неможливо імітувати, бо він непідробний, він сам за себе свідчить. Укотре повертаюся до однієї і тієї ж думки, сформульованої вперше, здається, у «Для троянди»: кожен гріх, кожне забруднення, кожна свідома або підсвідома нечистота уривають безперервний за своєю ідеєю зв'язок людини з Логосом, переносять час зустрічі, доправляють людину у сферу «землі неспівпадінь», роблять цю людину дедалі чорнішою — аж до цілковитої втрати душі, тобто нечистoти й нечистота духу людини перетворюють її на зомбі нечистого. І тоді спалахують пожежі, не здійснюються життєво необхідні зустрічі, руйнується дружба, буяє приблизність і аморфність, людина перестає дотримувати слова, даного навіть самій собі; тоді аж кишить від «ідолів», «викиднів», «чорнушників», «зайвих і недоречних людей»; тоді стоїть гнітюча «спека», на зразок торішньої, коли посеред дороги лежав мертвий молодий лось із відбитими рогами, а ти гинув від спраги і, ставши навколішки, пив каламутну воду з калюжі, достоту, як у тій-таки «Троянді»: «Варто один раз напитися з цих калюж, — і ти вже отруєний, і ти мислиш як людина, так само безмежно гордий зі своєї задурманеної свідомости, і відчуваєш рабську єдність із натовпом нечесних, недобросовісних гравців…»
- Предыдущая
- 29/39
- Следующая
