Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин - Страница 47

• Предыдущая
• 47/59
• Следующая

Холодне повітря знадвору заповнює келію. Костьол палає угору. Ми самі будемо своїми костьолами, бо ми дожили.

І теж палаємо угору.

Кінець п'ятого концерту

Йдемо коридором, захаращеним велетенськими ящиками, на яких чорною фарбою проставлено тавра: «Запах цезальпіній № 33», «Запах цезальпіній № 6», «Позаторішні пелюстки троянд», «Опале листя кленів № 2», «Допівопале листя кленів № 4», «Денне око павича», «Праві крильця Аполлона». Несподівані повороти у запах каналізації, художня типізація, яка фіксує числа на електронних годинниках та термометрах, розвішаних і розкладених повсюди; одного разу ми навіть вийшли на сонячну галявину, заставлену зуболікарськими кріслами, але розкласти багаття нам не дозволили і ми знову звернули в котрусь коридорну кишку, весело співаючи пісню про співчуття до Лаокоона, цебто про те, що найкоротший шлях не завжди найправильніший.

На наші голови сиплються напівзотлілі літери, — павуки марно намагалися позв'язувати їх докупи, вболіваючи, звісно, не за нас, а так… про сучасність. Оскільки страждання і є сучасністю, ми виконуємо свою пісню на «біс», хоча реальних, а тим більше матеріальних слухачів чортма. Перша година ночі?

Гей-гей, Амадей, ти вже геть пристав! Ось тобі мед, кухоль молока, скоринка хліба. Не журися, брате, головне — вийти до електрички, а вона вже довезе нас до концертного залу. Чи зали?

Вокзала. Тепер ми остерігаємося тунелів; слухняно стаємо в чергу до автоматичних камер схову; поруч жіночка продає морозиво, але розміняти нас по п'ятнадцять копійок вона категорично відмовляється, мотивуючи свій вчинок тим, що ми не перші.

А ми гадали — останні.

Виявляється, біля камер (!) є автомат (!), який перетворює двадцять копійок на п'ятнадцять і п'ять. Досконало! Ми розмінюємо цілу троячку, квапливо запихаємо партитури, ручки, ніжки, олівці та Ієроніма до металевої печери; починаються чергові муки з набором коди — наразі задум видається нам тяжчим за виконання.

Виходимо на привокзальну площу. «Треба подзвонити», — авторитетно заявляє Йоган. Але двохкопійчаної монети у нього теж нема. Незнайомий міліціонер люб'язно погоджується нам допомогти. Йоган стрибає до вільної телефонної будки, крутить номеронабирач. За півгодини ми добре замерзаємо, тому йдемо довідатися, в чому холєра ясна.

Він набирає номер автоматичної камери схову. Інших не знає.

— Добре звучить: «камера схову»! — привселюдно захоплюється Амадей. Він у нас взагалі великий мрійник.

Люди втягують голови до грудних кліток (!) і тікають на перший або шостий трамвай. Ми — за ними. «ПЛЩФРНКА», — гарчить чортоподібна жінка в перуці з золотими зубами (коми (!) після слова «перуці» — не можна). Тому ми й виходимо.

— Мюнхен, — замріяно каже Амадей. Невиправний мрійник.

— На-с-кіль-Кох? — рахує Бах Рахуєбах.

— На всіх, — каже Амадей. — По три, — додає замріяно.

Вечір надворі, ніч наступає, сонце сідає до підземної вбиральні, довкола якої б'ється фіолетова мафія.

— Де-м-ми? — питає нас інтелігентно вбраний в окуляри.

— Ми — за вами, — лагідно пояснює Амадей.

Тепер ти стала повздержною як лебідь; тепер ти беззвучна як голод. І коли запитали у тебе ченці: «Чи далеко зима?» — ти вказала лише на один рядок у гарній старовинній книзі: «Зима все ближче». Той чоловік нестерпний. Інший — терплячий. А ще один ніколи не приходить сам. «Повернімося до Єрусалима», — кажеш ти цьому останньому. Але він не збирається служити тобі і гордий з цього. Він іще не замислюється над спасінням своєї тричі грішної душі. «До Ісуса приступив, поцілунком обдарив, а катів ціла товпа кинулася на Христа», — тихенько, щоб не розбудити його, наспівуєш, мимоволі наслідуючи мелодію «Led Zeppelin». Ченці задоволено кивають головами в каптурах, а той, терплячий, підносить велетенський букет зарошеного осіннього жовтого бузку. Саме він обізвав тебе колись злощасною німфоманкою лесбійської статі, але букет ти приймаєш: послання Пелагія Деметріаді. Усмішка твоя тонка, як нитка без бурштину; зате жовтий бузок. Для чистих усе чисте.

Ти невисокого зросту, тоненька; твоє волосся каштанове, твої очі сірі, губи досконалі і ніс рівний. Любиш отримувати листи, вітатися щоранку з сусідами, поспішаючи на роботу, якої не любиш за те, що там старі дурні курви керують молодими і мудрими. А що таке мудрість? Тоді ти знову нагадуєш старовинного вірша: «Може, це щось таке, як вода, та сама…» Біле небо, недопалки в червоній скляній попільничці, букет жовтого бузку у темно-синій скляній вазі; ти прокидаєшся і просто в ліжку читаєш, по-новому сприймаючи слова, які ось уже сімнадцять літ пролітають безупинним сніжком, легко танучи в крові, які всоталися під твою шкіру, проросли волоссям на голові, надали кольору очам, байдужим до того, що проноситься за вузьким високим вікном, створюючи на вулицях постаті людей, химерні обриси авт, перекидаючи шахові фігурки невигаданих почуттів любові, заздрості, вищості, ницості. Будинки, яких наставили довкола, зробили твоє невеличке місто тіснішим і більш-менш незбагненним; а вірші, які ти знову читаєш, нагадують лише засушених метеликів, уже безбарвні денні очі павича, уже готових розсипатися від першого необережного погляду — отак минає слава сього світу; боїшся струснути з себе вранішнє заціпеніння, — може, тільки воно й тримає тебе вкупі, як спецрозчин, ціаністий калій; може, літати більше не судилося, а судилося бути тимчасовою забавкою для чернечого ока або ж — що не набагато приємніше — темою для дисертації.

Втім, справа не в потрібності; ціла справа полягає в непотрібності. «Так, це вода, що стає кригою і розтає…»

Тепер ти стала як голодний лебідь.

Той, нестерпний, приходить до тебе і починає розповідати, і хоче сповідатися, а ти сидиш на горі, не доторкаючись до нього, вечір, вечір.

Так, і тепла імла болота зі сніжно-білими гербами лілей, що увижаються, Ін-Анно, бо насправді лебеді, і туман, і герби — лише машкара, мана, неживе.

От я промовив «неживе», а ти вже повела бровами, щоб настрашити робленість тексту, щоб усунути фрагментарність моїх висловлювань-сухозліток, і я поважно, а насправді — покірно — киваю головою, декілька окремих разів, тобто пристаю на цілісність і концентрацію, адже я вже/ще не вмію писати з тобою інакше, ти це знаєш краще за мене, як і те, що я вже не вмію не-писати.

III

Шкода, що тут не можна курити і пити «Гратієшті», після чого підстригати кактуси або, нявкаючи, забиратися на червоні пожежні драбини. Розповідай після цього!

— Розповідай! — вимагає Ін-Анна, жбурляючи вуаль униз.

Там її підхоплює зимний західний вітер, нетерпляче розправляє в чотирикутник, роздивляється, а зрозумівши, що це, зникає за рікою, залишивши вуаль безпорадно висячою над мостом; мені шкода її.

Ін-Анна не дивиться на мене. Її худенькі плечі. Плавний перехід до шиї, видовжений овал обличчя з вузькими вустами, сірими очима, рівним носом, трохи гордовитий овал, обрамлений в'юнким і прохолодним волоссям; так: в'юнкою і прохолодною оксамитовою бронзою.

Місце: Підкарпатська Русь, час — надвечір'я, бурштинові гори в пухнастому тумані. На одній з них ми і сидимо, не доторкаючись одне до одного. Її тендітні пальці крутять стебло з нікому вже невідомою назвою. Отож, є і місце, і час, тобто мені хоч раз у житті поталанило, але все, що я зараз міг би розповісти Ін-Анні, обернеться на моїх-таки очах купою мотлоху, порожніх консервних банок…

— Розповідай!

Кінець шостого концерту

Густий березневий сніг ліхтарі гойдає; густий, аж скляний дим клубочиться в робітні; тьма щезає, потім з'являється із кортежом епітетів, верхи вони, коні дужі і невидющі; зела заплетено в гриви розкошлані; злото вуздечок від подихів парою вкрилося; потім щезають, а тьма залишається.

• Предыдущая
• 47/59
• Следующая