Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин - Страница 26

• Предыдущая
• 26/59
• Следующая

…Забути про все і поринути у лет новітнього письма; прислухaтися до ритмів, що довибухають у засвідомості вслід за місяцем, випускати їх на поверхню видимого світу, світу чутного й запашного. Писати, вже не озираючись на власне знання і їхню підступність, продажність, пропащість; набирати повні легені повітря і знову пірнати до розкішної самодостатності плину, у неможливість виправлень та скорочень; літати у підводній Речі Посполитій, серед князів, серед садів, бути знову вільним, як і на Початку — те все зосталося на землі, зосталося землі і її намарним людям, обтяженим успадкованою розсудливістю. О, як добре бути собою, відтворюючи свій лик на білому аркуші за посередництвом цілком придатних для нарцисизму слів безпосереднього письма; як добре бути — згадуєш і це, відчуваючи всім тілом сповна. Відчуваєш письмо як жінку, вологу і запашну, кохану, єдину, божевільну, чисту Андрусю; святе письмо; відчуваєш радість — і це ключ до буття — і ці, всупереч Кантові, відчуття розуміння летять, як черешневі пелюстки на цнотливу досвітню воду, засліплюючи єдинорогів і наших Панн, яким більше ніколи не бути такими юними; але сьогодні, ще є сьогодні, ще є ця мить знеможеного глибокого віддиху, ця мить усамітнення і зосередження перед конанням, перед стрибком до неминучої навіки віків минущості і марноти, ще цей сполох над сосновими борами, ще ці пахощі суниць між черленого золота соснових колон у червні, ще один спогад про всі ті обіцянки раю, який не здійснився — але і їх, таких оманливих, виявилося достатньо.

Падає чорна весна на занапащену землю, коні летять схарапуджені, рвуть посторонки й вуздечки; пси безпритульні виходять на вулиці нашого Міста і виють, — тут, де ми були юними і більше ніколи не будемо, де спіткали нас перша убогість і перше багатство, тут, де перша відраза і насолода, перша любов і ненависть, — тут виють пси, відганяючи янголів, що прилетіли на світло від спалених книг; ми блукаємо Містом, проклятим, коханим, шукаєм слідів небувалого раю ранкового, попелу райського, чогось, хоч чогось бодай звідтам, звідтоді, — нема нічогісінько, гола, порожня, безплідна і люба земля, поламані крісла, поламані долі, подертий папір і рана поразки, війна.

Весна — це війна; це бунт священних речей проти довгого стану облоги, проти профанів і проти поган; весна — це абсурд; абсурди, правда, мають здатність минатися; але не всі; ми торкаєм дзеркала і дивимся в них на дими, що стоять над вечірніми обріями; дзеркала проростають галузками, починають сочитися кров'ю; здається, Андрусю, ти мала рацію, ми таки програли цю битву. Відпусти нас до джерел.

Отче.

Минуло два літа, а на третє наймолодшу троянду, яку Костик називав «паняночкою», обсіла попелиця. Гігантські колонії крихітних зелених комах обсипали листя, тонесенькі пагони, і за лічені дні пожерли майже всі пуп'янки, з яких готувалися випурхнути ясно-малинові пташенята. «Чому вона так довго не цвіте?» — здивувався врешті Костик, підійшов до «паняночки» — і вжахнувся. Він кинувся душити попелицю пальцями, але комах було надто багато, до того ж, троянда відчайдушно кололася. Тоді він розчинив у теплій воді майже цілий брусок господарського мила і заходився з усіх боків кропити кущ. За цим і застав його Бамбула, що приїхав у гості. Вони разом докропили «паняночку», а потім про всяк випадок оприскали розчином два інші, старші кущі, які вже давно розквітли біля дротяної огорожі.

— Завтра побачимо, — сказав Костик. — Може, хоч трохи допоможе. А ні, то доведеться купувати якусь хімію. Ходімо обідати.

Він поставив на стіл пательню зі смаженою картоплею, нарізав свіжих огірків, нарвав на грядці молодого часнику і цибулі. Бамбула не забув привезти хліба, він добре запам'ятав ще з минулого приїзду, що по селах з хлібом біда. Пообідавши, вони пішли купатися на Сейм. Плавали довго, насолоджуючись змаганням з ласкавою і сильною течією, яка зносила їх далеко вниз, аж до Острова Осокорів, де медитували рибалки.

— Старий, давай завтра зранку сходимо на рибу! — загорівся Бамбула, побачивши їх. — Маєш вудки?

— Маю, звичайно. Але сюди нема чого йти. Тут електровудочники витрощили все живе.

— А чого ж тоді оті сидять?

— То приїжджі, дачники. Сюди з Москви приїжджають, з Петербурга.

— Ні фіґа собі! Близький світ.

— У росіян своєрідні уявлення про час і відстані. Шістсот кілометрів, десять годин автом — це для них рукою подати. Рука ж бо — імперська.

— А кордони?

— Які кордони, ти смішний. Кордони починаються за Львовом. Ми можемо сходити на озеро, там карасі. Хоча, хтозна…

Електровудочники були устократ гіршим нещастям за будь-яку попелицю і росіян. Вони брали потужні камазівські акумулятори, під'єднували до них довгий щуп, схожий на міношукач, ставили усе це в човен і пливли попід берегом, де серед очеретів і кропивки, у прохолодних хащах підводного зілля стояла розморена спекою риба. Вони знали найкращі місця, всі ями, заводі й затони, куди риба заходить перепочити і пошукати поживи. Один здоровенний мугир веслував, а другий стояв на носі човна і натискав кнопку. Щуп тихенько дзижчав, з піщаного або мулкого дна починали здійматися мільйони повітряних бульбашок. Електричний струм убивав негайно, все вряд — вужів, жаб, ікру, мальків і найголовніше: останню велику рибу Сейму. Щуки, лящі, лини, окуні, соми, про яких міг тільки мріяти кожний справжній рибалка довгими зимовими ночами, безпорадно спливали догори черевом на поверхню, разом із сотнями крихітних плиточок, йоржів і краснопірок. Мугирі вибирали найбільшу рибу і зникали. Вони працювали безшумно і блискавично, не боялися нікого, часом мали при собі обріз, фінку або й пістолет. Міліція і рибнагляд були давно ними куплені й перекуплені, а часом і самі бралися за цю справу: «да шо, хіба в нас акумулятори хужі? Щас наб'єм хоч і центнер». У Сеймі розвелося безліч раків, які живилися знищеною струмом рибою. Ріка стала порожньою. Це таке особливе почуття пустельної порожнечі, відоме справжнім рибалкам, коли приходиш і шкірою знаєш, що тут нічого нема, тут уже побували «електрики», вода мертва і гола, у ній можна досхочу купатися, але, як і у ванні, не зловиш навіть мізерного пічкура.

Карасі на озерах були витривалішими. Щойно з'являлися електровудочники, вони заривалися глибоко в мул і багатьом щастило вціліти, гинули тільки тисячі недосвідчених, завбільшки з мізинця, мальків. Уся інша живність, не розбираючи дороги, нехтуючи людьми на березі і птахами в повітрі, щодуху кидалася за порятунком на сушу. Жаби стрибали поруч із вужами, які не звертали на них уваги, нутрії перескакували через черепах, видри дряпалися разом з бобрами, яких обганяли руді берегові миші. Всі разом, мовчки, без жодного писку вони викочувалися звивистим живим клубком на рятівний суходіл, розповзалися по ярах і долинках, довго по тому не повертаючись до ласкавої стихії, яка зненацька ставала смертоносною.

— Я би їх позабивав, — признався Бамбула, слухаючи Костикову розповідь.

— Та їх подеколи і забивають. То одного знайдуть у воді з акумулятором на шиї, то другого… Часто вони й між собою воюють, бо риби майже не лишилося, місця одні й ті самі, і кожний хоче вхопити найбільше, і кожний хоче цього щодня. У них безліч замовлень — базар біля траси «Київ-Москва», весілля, родини, похорони, поминки…

— І коли це почалося?

— Одночасно з «незалежністю». Ти ж знаєш, як це бидло малоросійське мислить: «Ага, бога нима? Нима. Лєніна нима? Нима. Партії, Союзу тоже нима, виходе, шо всьо можна, бо це нам дали свободу. А з рибнадзором побазаримо, там у Питра кум работає, куму тоже дітей нада за шось учіть у Кієві. Проблем — нима? Нима!»

Вони ще раз сплавали на батуринський берег, обсохли і пішли додому. Костик насмажив млинців, сусідська дівчинка принесла теплого вечірнього молока, у слоїку залишилося трохи полуничного варення. По вечері сіли ладнати вудку для Бамбули.

— Ти ще там не пропив моїх книжок? — поцікавився Костик, порпаючись у риболовецькій скарбничці і шукаючи сьомий номер гачка. Навіть найменші карасі на озері чомусь полюбляли клювати саме на сьомий, один з більших номерів. Може, черв'як, одягнений на такого гачка, здавався їм особливо відгодованим і принадним, викликаючи, за інтерпретацією Бамбули, котрий третю зиму читав обкладинку книги К'єркегора, любострасний страх і трепет, скорочено «дриґ-дриґ».

• Предыдущая
• 26/59
• Следующая