Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин - Страница 19

• Предыдущая
• 19/59
• Следующая

Продиктувала вона мені цілу купу лікарств, які треба було купити. Я, звичайно, це все бігом дістав, але було пізно, бо наступного дня Люба (її так звати) мені передзвонила і сказала, що Павло помер. Батьки Пашки були у запої, і не цілком усвідомлювали, що діється навколо. От і все.

Вся піднектарна тусовка зібралась о третій годині на каві і думу думали, де взяти гроші. Їм не звикати, бо думають вони про це щодня, тільки причина дещо інакша. Коли я прийшов, то Бєлов мене трошки порадував, бо Американка передала якісь гроші і ще дехто зкинувся. Щастя, що якісь далекі родичі Троцького купили труну і хрест. Все одно парадом довелось командувати мені. Вінки, квіти, автобус і т. д. Ховали Павла з лікарняної каплиці. Він лежав і хитрувато посміхався. Бабуля плакала, а батьки посварились прямо під час служби Божої над труною. Священик змушений був скоротити свій ритуал до мінімуму і втік.

Пізніше скромний похорон. Я їхав разом з усіма. Батьки Павла сиділи в дикому бодуні над труною в автобусі. Весь час шепотіли про якісь гроші, ґешефти і таке інше. Мати Павла час від часу згадувала, що везе сина на цвинтар і тоді раптом старалась видусити плаксиву гримасу. Фелліні би такого не придумав!!

Пізніше ми повернулись до Львова. Всі плели якісь дурниці, які в таких випадках говорять. «Як він кльово виглядав», «Як живий» і т. д. Я цього слухати не міг і тому запропонував піти у «Нектар». Там ми зісунули столи докупи. Я взяв двадцять кав. Бєлов побіг за кіром. Потім весь Нектар пом'янув Троцького, львівського Гавроша, романтика, бухаря і безмежно добру людину.

Знаєш, Костику, Павло був щасливою людиною. Ми з Тобою «зіскакуємо» для того, щоб працювати і самостверджуватись. А для нього кір був роботою і самовираженням. Якби він не пив, то Ти ніколи про нього не писав би. Ми б його просто не знали.

Мене щось почало заносити, мабуть, тому, що зараз третя ранку. Треба іти спати.

Бувай здоров. Дзвони.

Твій Бампер.

— Ти бачила коли-небудь п'яного янгола?

— А ти?

— Одного-єдиного, раз у житті. Він їхав верхи на блакитному єдинорозі, співав у міліцейський мегафон «Несе Галя соду» і сипав у натовп тисячі цукерків, украдених напередодні із фабрики «Світоч». Натовп шалів.

— А єдиноріг?

— А єдиноріг і собі був п'яний. До того, що вже не міг співати.

— Знаєш, — сказала Андріяна, несамовито затягуючись своїм зеленим Marlboro, якого я терпіти не міг за його слабкість, — знаєш, мені подобається наш роман. Але прошу пояснити, чому в ньому стільки пиятик і п'яниць? Багатьох це денервує. Вони кажуть, що тут нема жодної цигарки з маріхуаною, жодної сцени над озером, жодної згадки про існування Інтернету або сексу — і жодного сюжету. Тільки кір і сині від кіру бухарі, поведені на поезії та музиці. Оленка казала…

— Цей роман не для багатьох, скільки можна пояснювати. А твоя Оленка просто дурна, вона не знає, що таке метафора. Навіть цього!

— А ти звідки знаєш, що вона цього не знає? — звелася на лікоть Андріяна, вродлива кобра.

— Річ у тім, що пияцтво і пияки в нашому романі — це лише метафора, — заквапився я. — Так, скажімо, п'яний янгол є метафорою для душі, закинутої в тутешнє життя, яка бреде собі самотньо краєм світу уночі, при Господній при свічі. Проте навіть видимо п'яний янгол вічно залишається янголом, не перетворюючись на демона. Просто йому весело і він робить не те, що всі. У них із демоном субстанції різні, світлова і тіньова, розумієш? Тутешнє життя для янгола — це запій, який рано чи пізно минає. І він повертається Додому, цілий, тверезий, цнотливий, може, кілька п'юрок посивіли та й годі. Ясно?

— Дуже ясно, — сказала ти до вікна, за яким одразу ж западає ще одна рання осінь. — Я не така дурна, як Оленка. Але я не знаю, що таке субстанція.

І знову нічний дощ, осінній дощ стукає у шиби наших принагідних притулків на цій нужденній землі. Ми прокидаємось, підходимо до вікон, одхиляємо портьєри; ми довго вдивляємося у ледь помітні відображення на нічних шибах. Гладеньке холодне скло, на яке накочуються води, що ми хочемо побачити у тобі: себе? своє майбутнє? своє минуле? А чи вічно тривалий теперішній час? Замість відповіді в наших убогих помешканнях пахне цитриною. І ми запалюємо свічку або вмикаємо радіо, добре знаючи, що вже не заснути; іноді одразу таланить натрапити на справжню музику. Тоді ми щільніше закутуємося у коци, заплющуємо очі і слухаємо так уважно, ніби від цього залежить уся наша подальша (або, хтозна, може, попередня) доля. Нам хочеться мати власну долю. Адже тільки тоді варто жити далі і не так страшно помирати. Хоча крадькома кожний, звичайно, підозрює себе в прихованому, ще незвіданому безсмерті. Це так само, припускаємо ми, як однієї ночі хлопчик стає парубком, а дівчинка — дівчиною. Кожен з нас більш-менш туманно пригадує, як воно сталося. А ще оті чужинці, які стверджують, що безсмертя — це третя стать; «бо як воскреснуть із мертвих, ні женитимуться, ні виходитимуть заміж, але будуть, як янголи на небі», — каже один з них, галилеянин. «Це як ми з тобою — нерозписані, шлюбу не брали, бачимося раз на два роки», — коментує Андруся, вправний герменевт Святого Письма.

Я дивлюся, як ти кіткою скрутилася на канапі і переглядаєш сто сорок сьому серію сну за участю провідних знайомих та спорадичних незнайомців і музикантів. Тобі сниться Бампер, який диригує «Трістаном і Ізольдою». У Бампера сива борода, ясно-блакитні очі і високе шляхетне чоло. Він вбраний у чорний фрак, сліпучо-чорні мешти і білосніжну сорочку з ретельно пов'язаним «метеликом», але замість диригентської палички він тримає паличку Коха. «Що за бздури!» — обурюється Андріяна і перевертається на інший бік.

Що ми будемо робити на небі, Андрусю?

Може, доглядатимемо білі айстри; я заграю в зозульку із глини, а ти на флейті або на тимпанах («що є тимпан?» — Андруся спросоння; звідки я, холєра, знаю). Будемо їсти райські яблука; зробимо рурки з небесної бузини і будемо поціляти в перехожих зеленими бузиновими ягодами; будувати палаци з піску і блакитної небесної глини; винаходити нові породи птахів та звірів і приручати їх, учити читати і співати по нотах, бо будь-який винахід перший час залишається диким; літатимемо; питимемо вино з Ісусом і святим Авґустином, а потім співатимемо українських народних пісень та псалмів Давида. А ще будемо читати вірші Улюблених і кохатися до знетями, Андрусю, адже попереду — ціла вічність, а третя стать зміниться четвертою і п'ятою. Теперішній час без богів лишиться позаду, перетворившись на милий і нешкідливий спогад про ще одну подорож до планети людей.

І буде там нічна музика, така весела, чиста й ніжна, як оце ти. Ми знанова перезнайомимося з тими, кого знали вічно, з тамтешніми музикантами й співаками, з усією небесною тусівкою. Будемо по черзі фундувати нектар — ми Бахові й Рахманінову, вони — нам і Бамперові; Дженіс Джоплін або Джим Моррісон покажуть нам чудові криївки, де можна кохатися донесхочу, не переймаючись існуванням космічної поліції. Скільки вони понаписували за цей час розлуки! І ми нарешті зможемо переслухати все, від першої до останньої ноти, наживо, нікуди не кваплячись; знаєш, Андрусю, я більше ніколи не вирушатиму в мандри до цієї долини сліз, все одно вона пропаща.

«Тоді Ізольда і каже йому:

— Обійми мене, друже, так міцно, щоб серця наші від того порвались і душі відлетіли. Забери мене до тієї щасливої країни, що казав колись: до країни, звідки ніхто не вертається, де чарівні співці співають без кінця, забери мене!

А Трістан відповідає їй:

— Так, я заберу тебе до щасливої країни живих. Час той наближається; чи не до дна ми випили з тобою наші муки й наші радощі? Час наближається, і коли я покличу тебе, Ізольдо, ти прибудеш?

• Предыдущая
• 19/59
• Следующая