З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 22

• Предыдущая
• 22/66
• Следующая

…Ні, серед персонажів «Музею покинутих секретів» дід Іван не з'являється — ні в прямому, ні в «перерядженому» вигляді. На портрет його покоління в цьому романі пішли інші «натурники», — для цього я сиділа по архівах, їздила по країні, записала десятки інтерв'ю… Так що — nothing personal, можна вважати. За винятком однієї деталі: коли в романі буде поставлено останню крапку, то нижче, після дат 2002—2009, у переліку тих письменницьких притулків, де він писався, другим із черги стоятиме Ґрац.  М і й  Ґрац — невеличка фортеця на горі, звідки видно дах медичного факультету…

Я знатиму, що це означає.

2007 рік

Берлін: вступ до анестезіології[69]

— Уяви собі, — розповідаю я С., — сьогодні була на вулиці, яка називається — Кантштрассе! Звичайнісінька вулиця, нічим не прикметна, а все одно приємно…

С. посміюється: моя любов до Канта йому відома. Якщо існує рай, то я його собі уявляю як місце, населене всіма давно померлими, з ким тобі за життя хотілося поговорити. Кант у моєму списку стояв би в першій п'ятірці — відразу за Шекспіром. Але на репетицію райської зустрічі Кантштрассе, розуміється, не тягне:

— І кав'ярня на розі там теж так зветься — Кант-кафе! Правда, на стінах чомусь кіч у фен-де-сьєклівському дусі — голі дами в квазізолочених рамах, не думаю, що Кантові б сподобалось…

С. прокашлюється і, ні з того ні з сього, каже:

— А мій батько в війну Кеніґсберґ брав…

С. — фізик, доктор якихось незрозумілих мені наук. Колись, у студентські роки, ми з ним плавали в одній компанії на байдарках по Дніпру. Вже тоді повороти його думки заскакували мене, як діалог із марсіянином: сидячи в човні, він міг, наприклад, зненацька вголос розмріятися про те, чи можна вирахувати траєкторію руху, якщо знаєш коефіцієнт тертя об воду. Тепер ми зустрілися в Берліні — він працює в Інституті Фріца Габера, про який, зі скромною поблажливістю втаємниченого перед профаном, каже, що це «солідна контора» і що в сусідній із ним кімнаті працює цьогорічний Нобелівський лауреат з хімії. А може, з фізики, я їх плутаю. Підозрюю, що С. і сам задумав доробитися тут до Нобелівської премії, — принаймні на моє питання, коли гадає повертатися до Києва, він ухильно відповідає, що спершу треба «закінчити експеримент». І от, на тобі, — Кеніґсберґ. Співчуваю.

— То це через твого батька бідака Кант тепер похований у Росії?

— Ну, — сумирно погоджується С. — Я на роботі колегам так і кажу: ви скажіть спасибі, що я не на танку сюди приїхав…

— А вони ж тобі що?

— Нічого… Сміються.

— А по-німецьки ти вже навчився?

— Навіщо? — дивується С. — Це ж інтернаціональна контора — англійської вистачає з головою!

Берлін, на мій подив, узагалі виявився інтернаціональним містом значно більше, ніж можна було припустити, — з іще несповна проявленим, але вже незаперечно наміченим профілем «європейського Нью-Йорка». Вперше ця асоціація зблисла мені на S-бані, коли поїзд влетів у каньйон скляних паралелепіпедів між Зоо й Гауптбангофом. Тої ж миті дама, що сиділа коло мене, голосно закричала в мобільник по-російському, пояснюючи комусь нетямущому, в якій каструлі в холодильнику стоїть суп. Коли каньйон розступився, в світляному підрізі низько захмареного північного неба розчахнулась на всю шир обрію панорама, од якої, подумалось, живи я в цьому місті від народження й пам'ятай, як їхалося повзком у темряві через «східний сектор» повз тьмяно освітлені мертві станції з автоматниками напоготові, мені тепер щодня б забивало дух — і на очах виступали б сльози щастя… Небо горіло холодним, цитриновим сяйвом, місто дихало, скільки сягав зір, точеним зарисом кам'яних шпилів і бескидів, поїзд мчав, російський суп кипів. І чому це мені російську трапляється тут чути чи не частіше, ніж у Києві?.. А на набережній Ванзее, поруч із причалом, щодня за будь-якої погоди стримлять із вудочками двійко похмурих мужичків у насунутих на лоба плетених шапочках і ґумових чоботях, із цигарками, що, здається, самі ростуть їм із рота, як додатковий орган дихання. Знизу за ними покірно, з терплячістю церковної пастви стежить зібрання качок, не розуміючи, коли ж уже ці двоногі почнуть їх годувати. «Блядь, — голосно каже один із двоногих другому, коли я проходжу повз, — апять сєводня не клюйот!». Назавтра вони знову стоять на тому самому місці. Так, ніби загубилися в часі, одбились од своїх — і стоять тут зі своїми вудочками й вирослими з рота цигарками від 1945 року, непідвладні дощам і перемінам.

Сьогодні не клює, але вони прийдуть завтра; можливо, завтра їм пощастить. Можливо, завтра їм упіймається велика, найбільша на все озеро риба, цар-риба — можливо, навіть золота. І тоді чари знімуться, скінчиться закляття, і вони прокинуться, як Спляча Красуня од поцілунку, — і з подивом виявлять довкола себе місто, якого не впізнають…

А може, просто зварять із тої риби суп.

Ніде інде, в жодному місті планети, не усвідомлюєш із такою силою наочности, що живеш у світі, сформованому війною.

Перед сном я читаю Вільяма Найпола — книжку подорожніх нарисів із мусульманських країн. Я взяла її з собою, зваблена авторовим зізнанням у передмові — що замолоду він не знав, як писати про подорожі, виходила «автобіографія в пейзажі». Тільки з роками розумієш, що подорожі — то насамперед люди. Люди і їхні історії.

«Ich bin ein Berliner»[70]. Чому мене так гіпнотизують ці слова солідарности, сказані Дж. Ф. Кеннеді 1963 року під щойно тоді спорудженим упоперек міста Муром, і я не можу їх позбутися?..

«Мої» берлінці — ті, що викликають у мене дивну суміш родинних почуттів, сестринських і материнських водночас, — дивляться на мене з неякісних, чорно-біло-плямистих фотографій на розі меморіального «паркану загиблих на Мурі» біля Бранденбурзьких воріт. Більшість із них мої ровесники — 1960-х років народження. Ми жили з ними «в одному секторі», завбільшки з п'яту частину земної тверді, тільки вони на кількасот кілометрів ближче до його кордону. Вони той кордон  б а ч и л и  — навіч, фізично, в усій його брутальній переконливості. Для мене всякий «закордон», світ поза «радянським сектором» був міфом, продуктом уяви. Для них він був видимою реальністю, як для птаха, що б'ється об шибку. В юності, коли ми були ровесниками, я їм заздрила — навіть тоді, коли Радіо «Свобода» зачитувало їхні некрологи: вони діяли, вони жили, кожна така смерть була вчинком. У моїх тодішніх віршах «кожному муру» снилась «якась голова, спроможна його пробити».

Тепер ми більше не ровесники, тепер я вже старша за них — на ціле покоління. І від цих архаїчних зачісок і комірців, цих розмитих усмішок і поз із випускного альбома в горлі клубком скипає нестерпна, давуча ніжність: ви ж мої діточки золотії…

Сьогоднішня берлінська молодь мого зору вже не привертає — така сама, як і в Києві. Чи в Мадриді, чи в Стокгольмі, чи в тому-таки Нью-Йорку, — тільки й різниці, що говорять по-німецькому. Зате оберемкувату, як ведмедик панда, тьотю мого віку — з пірсинґом на підборідді й зухвало навощеним сторчма йоржиком на голові — я в трамваї крадьки пасу оком цілу дорогу: от у неї з певністю була інша юність, ніж у мене, вона — явно «з іншого сектору».

Добровільно взяте на себе завдання — пройти Мур уздовж East Side Gallery з кінця в кінець, усі 1200 метрів, — я безнадійно провалюю десь насередині: годі, здаюсь!.. Більше не можу. Я ніколи не страждала на клаустрофобію, але якось була майже місяць провалялася в лікарні, поранивши рогівку, з пов'язкою на оці. Добре пам'ятаю це відчуття — ніби тобі зітнули, як вимкнули, половину черепа, і рухатись ти можеш тільки боком, розвертаючись усім тілом, як вантажівка, і тому найкраще — це взагалі не рухатись, а просто лягти й не вставати. Тут те саме: що довше йдеш попід муром, який закриває тобі овид з одного боку недосяжно вище твого зросту (ти знаєш, що зразу за муром є річка, над нею сідає сонце, але ти того не бачиш), і кінця йому не видно, він вигинається дугою й губиться в перспективі, — то більш асиметричним, «скошеним» сприймається світ. Через півкілометра вже здається, наче цей мур насунуто тобі на голову, як бетонну шапку набакир через око, і ти сама несвідомо починаєш перехняблюватись, хилитись на протилежний бік, щоб зберегти рівновагу, — ніби мусиш утримати мур на собі. К чорту, все, повертаю назад.

• Предыдущая
• 22/66
• Следующая