Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 37

• Предыдущая
• 37/38
• Следующая

I вони повертаються. Випивають мовчки. Реус дiстає папку. Кладе на стiл.

— Ну, i хто це зробить?

— Ти починав — ти й роби, — байдуже каже вiн, кладе голову на лiктi i засинає.

— Резонно, — Реус бере пробiрку, дивиться крiзь рiдину на лампочку. — Отаке вигадати. Стерво. А красива… Чорти б її взяли.

— Ха-ха-ха, — iрже товста.

— Чого либенишся? Приготуй менi костюм. I все необхiдне для камери. Мерзота, — Реус виливає рештки горiлки i повiльно пiдходить до лiжка. Хилитає головою. Iз щiлин очей течуть сльози. Вiн говорить:

— Ну й нажерся я сьогоднi…

Усе, що в нескiнченностi, не має сенсу. Реальнiсть теплого дотику, теплого лiтнього дощу, шурхiт замшевих морських хвиль, труйний запах туї. I тому вона ненавидить одне слово «вiчнiсть», наче виклик, наче ляпас, наче думку про те, що ти лиш шматок лайна в цьому старезному коритi. Багато жовтих квiтiв. Серафима в чоловiчому костюмi з метеликом, в штиблетах, iз зiбраним пучком волоссям i сигарою. Копiя з кiно. Але вона гадає, що сама дiйшла до цього, своїм розумом. Орхiдея лежить на диванi в позi одалiски з виставленим круглим животом, курить кальян. Готель у далекому приморському мiстечку. Нiхто їх не знає. Два пастухи, один трактор, безкiнечнiсть синьої, як акварель води. Тихi дворики, милi дiти. I купа грошей. Рiк тому Серафима вийшла замiж на тому кiнцi пiвострова, i через рiк зробилася знов удовою. Пiсля чого зникла. Жiнки зустрiчалися потайки. Це захоплювало. Туманно так, романтично. Зараз вони п'ють, гуляють i збираються до Туреччини. В Орхiдеї там родич. I Орхiдеї обридли капризи Серафими, потьмарення розуму i паранояльнi стани.

Скiльки можна зриватися серед ночi, пакувати речi, перебиратися з одного кутка країни в iнший. Вона навiть добре не знала, як здобувалися її грошi. Орхiдею тримали саме вони, а ще тримала врода, тримала небезпека, тримав цей зв'язок, який вони на людях приховували, точнiше, такi умови поставила Орхiдея. Як було в записнику в Серафими: «Що таке кохання? Це коли бiль минає, а лишається один вихiд, вибирати те знову, що тебе мучило…» Орхiдея влаштовує сцену ревнощi. Тодi була п'ятниця. Вона добре запам'ятала той день: шмат желатинового синього неба у вiкнi, бiлi занавiски. Вона чекала на те, що Серафима вибачиться, але вийшло навпаки: сама забилася у куток, сiла, обхопивши руки колiнами, i довго спостерiгала за мошкарою. Просидiла до ранку, як тiльки її Серафима не спокушала. Потiм звелася i вiдвiсила мiцного, майже тобi чоловiчого ляпаса.

— Ще раз так зробиш — уб'ю! — прошипiла та i пiшла на пляж.

Вона повертається суха й зiбрана, досту її мати, тiльки молода, свiжа, i у її очах свистить втома. Вона наливає вина: собi i Орхiдеї. Мовчки випивають. Серафима сiдає в куток, пiд торшер, у крiсло iз зеленою оббивкою. Вона дивиться, як Орхiдея повiльно падає на бiк, дерев'янiючи, i з захопленням, з насолодою випиває жах з її очей. Потiм пiдходить, розчiпляє рота i вливає якоїсь рiдини. Харкаючи i кашляючи, Орхiдея на чотирьох добирається до дивана.

— Тепер зрозумiла, крихiтко? Я тебе так люблю, що можу убити!

Зараз дуже багато квiтiв, жовтих квiтiв. Орхiдея не запитує: чому так багато квiтiв. Серафима пiдходить i заколює їй квiтку орхiдеї у волосся — бiляве туге волосся. Перед цим дає понюхати. Орхiдеї пливуть перед очима дiвчини: по небу, по землi, по морю. Запахи спускаються з небес i виходять з землi, наче добрi духи. Вона простягає руку до Серафими, але тiєї немає. Вона походить на мить до тями, чує, як гуркоче її автомобiль, червоний «Вольво». Орхiдея зводиться на ноги, але сон валить її на диван. Хто вiдрiзнить сон вiд смертi?

Бiла нiч, бiла пустеля, витрiщене око мiсяця. Вона жене «Вольво» крiзь пилюку, що ще довго — нема вiтру — стоїть за нею. По обiдi вона в столицi. Винаймає номер у готелi, приймає душ, ковтає двi таблетки снодiйного, випиває склянку коньяку. I лягає спати, поставивши годинника на таймер. Сни, кольоровi сни, лавою iдуть на неї i не дають спати. Вона не любить снiв, вона не вiрить снам. Мало їй навколо всього в ясний день? Сни заважають. Вони противнi, як малi дiти. Як синя сойка. Серафима вертиться i нiяк не може заснути. Устає, курить ментоловi сигарети. Дивиться на папiрця: чи правильно зрозумiла адресу. Її охоплює сексуальний голод, як завжди. Вона рискає по кiмнатi, жбурляє речi, кричить так, що коридорний навiдується дiзнатися, чи чогось iз панi не трапилося? Вона думає про коридорного, але щось її утримує. Нарештi вона мастурбує, заспокоюється й засинає. Спить до ранку. Прокинувшись, сiдає в лiжку i говорить: «Мама!» Пiднявшись заварює каву i занотовує до щоденника: «Я хочу бути такою, як усi. I не турбуй мене!». До кого, для чого, з яким намiром написала вона цi рядки. Таємниця, яка нiчого не варта, i котру не варто розгадувати.

Її вели по мiсту майже вiд самого готелю. Як тiльки червоний «Вольво» рушив вiд Європейської в бiк Подолу, висадили чоловiка, i в салонi, таким робом, лишилося двоє. Один високий, схожий на пiдлiтка, з кирпатим обличчям, у ластовиннi, i другий — кругловидий, з павутинкою замiсть рота. Їхнiй «Мерседес» невмiло пищав гальмами мiж тисячами блискучих iномарок, намагаючись не впустити червоний «Вольво». Третiй, той, кого вони висадили бiля готелю, швидко пройшов в хол. Квадратний, з голомозою головою i чiткою боксерською щелепою, з характерно окресленими надбровними дугами. Вiн поспiшав i дуже злився. Показав посвiдчення i наказав коридорному йти за ним. Коридорний пiшов без жодного слова, увесь час поправляючи лiву штанину i кахикаючи нервово у кулак. Вони пiднялися на третiй поверх в номер 345. Банальний номер люкс: столик, телевiзор, двоспальне лiжко. Ванна кiмната з голубими кахлями, бiде. На столику — попiльниця повнiстю забита недопалками. Чоловiк кивнув коридорному, мовляв вiльний, але той i далi стояв. Чоловiк попорпався в кишенi, ткнув купюру, i коридорний пiшов. Вiн повернувся за годину. Квадратнощелепий сидiв на стiльцi, боком. Плащ роз'їхався на плечах, а з рота стiкала тонка, вже захолола, нитка слини. Викликали швидку i мiлiцiю. Остання прибула тiльки за пiвтори години.

У камерi вона поводить себе тихо. Сидить, схиливши голову, iнодi ходить, а здебiльшого сидить. На попередньому знайомствi зi слiдчим вона хникає i щипає себе за стегно. Увесь час вона щипає себе за стегно. Там велика гематома. Доводиться викликати лiкаря. Їй дають заспокiйливого. Вона спить весь час. Першi два днi вона мовчить i лише просить, щоб їй повернули лiнзи. Слiдчий не знає, як її розговорити, i все, що йому спадає на думку, то це сказати, що вона ще досi є власницею кiлькох мiльйонiв. «Справдi?», — питає вона. «Так, Хрустенкових», — кидає слiдчий i прочинає ритися в паперах.

Вона ще не усвiдомлює, де перебуває. «Вiн був милим. Напевне його я найбiльше любила…», — вона схиляє голову. Мовчить, а потiм запитує: «Як там Орхiдея?». Слiдчий розумiє, про кого вона говорить, i вiдповiдає, що вона мертва. Серафима треться щокою об лiве плече i плаче — тихо i протяжно. Слiдчий показує їй щоденника. Серафима хилитає головою i говорить, що все там правда. «Яка правда?», — слiдчий пише й намагається не дивитися на неї. Вона просить сигарет, газети з рекламою. Сигарети обов'язково ментоловi. Прохання її задовольняють. На третiй зустрiчi їй знову показують щоденник, фотокартку мертвої Орхiдеї. Вона робить здивованi очi. I зовсiм нелогiчно говорить: «Хм… Все одно, що судити повiтря… Я нiчого такого не робила. У чому мене звинувачують?… У мене немає адвокатiв. Кажете, я багата? Хочете, я вам дам мiльйон, щоб ви мене вiдпустили…» Здається, вона вiрить у те, що говорить. Вона хоче до Туреччини. На неї там чекає Орхiдея, Лєра i Реус. Слiдчий кладе перед нею течку i просить ознайомитися. Але Серафима не торкається паперiв, а продовжує вивчати перенiсся слiдчого. Говорить: «Дайте папiр…» Слiдчий оживає, дає їй шматок паперу. Вона швидко пише i простягає йому свої круглi дитячi каракулi. «Що це?», — запитує вiн. «Приймайте на тщесерце кожного дня. У вас запалення носової порожнини. Ви можете померти або збожеволiти…», — вона замовкає, безучасна до своєї долi.

• Предыдущая
• 37/38
• Следующая