Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 25

• Предыдущая
• 25/38
• Следующая

— Так? А ви як гадаєте? — вона й далi курила сигарету з неприхованим виразом суму на обличчi, i зараз її трохи запалi щоки взагалi висвiчували гострi вилицi.

— Нi. То дурниця. Насторожує одне: стан погiршився надто швидко. Токсикологи теж нiчого не знайшли. Але вiн уперто говорить… Хоча…

Усе можливо. А тому я зателефонував в одне приморське мiстечко. Там живе мiй давнiй приятель. Це генiй токсикологiї, — Юркевич подав знак офiцiанту.

— Я думаю, ви правильно вчинили. А чим вiн може зарадити? Викрити злочинця чи допомогти Микитi? Абсурд якийсь. Йому треба лiкуватися…

— Серафимо, вам i менi зараз треба потурбуватися про власне життя, — Юркевич закурив сигару об запаленого офiцiантом сiрника. — «Ну i писок, йому саме сутенером дешевим працювати», — промайнуло в нього в головi.

— Викликали токсиколога. Добре. А…

— I останнє, я останнiх сiм рокiв веду всi папери з нерухомостi, — сказав Юркевич i пустив вгору синiй струмiнь диму. Серафима усмiхнулася.

— Добре. Тодi за вами справа. Я жiнка i нiчого не розумiюся на таких справах.

— Ви розумна жiнка. I, головне, без цих… коникiв. Гадаю, нам треба поспiшати. А то, не дай Бог, хтось виявиться швидшим за нас.

З «Конкорду» вони виходили пiд руку. Падав снiг, м'який i нiжний. Серафима простягнула долоню i впiймала снiжинку. Кожен сiв у своє авто, i вони роз'їхалися.

Анi Юркевич, анi навiть найближча подруга Серафими не знали, що вона була з мiсяць, як вдруге, за пiдробленим паспортом, вийшла замiж. Пiсля гучного весiлля її чоловiк, п'ятдесятидворiчний гiпертонiк, архiтектор, несподiвано помер. Молода безутiшна вдова продала чотирикiмнатну квартиру, i зникла в невiдомому напрямку. Нiхто нiчого не запiдозрив. Рiвно два тижнi Серафими не було в домi Хруста. Тут теж нiчого не запiдозрили. Фарт їй йшов скажений, наче весь свiт повернувся до дiвчини обличчям i оскалив усмiшку, щоправда гнилозубу. Яка рiзниця? Аби усмiшка була, ха, щирою.

Чоловiк, який лежав у пiдвалi серед десяткiв немитих вошивих тiл, чоловiк з обпеченим, мовби оплавленим, обличчям курив у смердючому пiдвалi i тихо, єхидно похмикував, дивлячись на нерухомi скалки зiрок у вiконцi, куди валила потоками зимова пара. Вiн сидiв i хилитався, хмикав, припадав до пляшки з пiйлом i нiколи ще не був таким щасливим, наче перед ним вiдкрилися ворота раю. Вiн розумiв: перед Серафимою вiдкрилося пекло, i скоро всьому прийде край.

А на iншому кiнцi країни, ще одного невiльного нiс поїзд. Север'ян стояв у тамбурi й розглядав слоїка з рiдиною зовсiм без запаху. Кiбець розривав на березi моря червону упаковку шоколаду, i радiсно говорив: «Ням-ням».

Хруст прокинувся вiд холоду, i зрозумiв, що бiльше нiколи не спiзнає такого: запахи, звуки, сонячне свiтло при пробудженнi. Вiн спробував зiтхнути важко, але в головi пiшло колами. Вiн подивився на гiлку верби в брунатному вазонi з розпуклими салатовими пухнастими бруньками. Звичний запах лiкарнi зараз видався йому навiть приємним. Потiм Хруст почав згадувати. Але нiчого, окрiм тупого, гумового не стискало голову. Тодi досвiд йому пiдказав, що треба зайнятися чимось iншим, думати про щось iнше, i потрiбне прийде. Вiн пошукав очима, за що б зачепитися. Але погляд наче обсипався, падав кудись. Тодi дзвоником Хруст покликав медсестру. Вона прийшла — лiтня жiнка з глибокими чорними зморшками бiля рота, блiдого i тонкогубого. Саме такi монахинi зустрiчалися Хрусту, як вiн був дитиною. Вiн проковтнув гiрку слину, розумiючи, що вiд його печiнки вже нiчого не лишилося, а заодно подумав, що його оточували все життя жiнки. Хруст перевiв погляд на вiкно. Сонце лежало на хмарах, i стiни зараз були темними. Одне лише вiкно — свiтле, чисте вiкно, прилипле до синього, невимовно синього неба. I тут трiснуло, мов дитяча петарда, i спогади пiшли. Вони, цi спогади, йшли один за одним, так швидко, що Хруст ледь устигав їх фiксувати.

«А, може, хтось невидимий стирає все з моєї пам'ятi?», — прошило голову. Спогади несподiвано урвалися. Одного разу, коли вiн ще починав, здається, багато вiчностей, ну, коли був молодий, витягнув з-пiд колiс вагiтну. Була стрiлянина. Пострiли спалахували, наче квiтки, наче хто рвав з трiском слiпучий полудень. Перестрiлка в тi часи — так, просте, звичне дiло. I як ту жiнку понесло пiд джип, що палав? Хм-м. Але цей спогад (вiн навiть здивувався, що це дiйсно спогад) що далi, то бiльше затягує його, вiддаляє вiд сестри милосердя, вiд вазона, а вiкно росте й росте, находить на нього, i вiд спогаду йому робиться приємно й легко. «Але це ще не кiнець», — подумав вiн. З гуркотом упала ваза, i друзки пiднялися вгору, ударили по стiнах, блискучi, наче увiбрали все сонце. I монашка сказала: «О, Господи Милосердний!»

Вона пiдiйшла, перехрестилася, i закрила Хрусту очi.

Радiсть — це простота. Ось, що вона знала, ось, що їй надиктовував досвiд. Саме це головне. Вона провела рукою, ухопила волосся, сонце прокололо заднє скло, i зачiска загорiлася лютою бронзою. До похорону два днi. Це її збуджувало. Поки їхала, думала про Хруста i Слiпака. Ха, вона прошила цей свiт, заповнила кожну клiтину цього монстра: звичок, забобонiв, дурнуватої релiгiї, комплексiв.

Головне це. Їхнiй свiт хотiв знищити її, а потiм i те, що вона колись носила у своєму животi. I нiчого з того не вийшло. Вона мудрiша, вона розумниця, i спочатку знищила саме те, що мало стати її любов'ю. Нiколи бiльше вона не повернеться до тiєї глупоти. Думки пливли разом з квiтневим сонцем. Не можна промiняти любов на ненависть, вона сама прийде. Краще розбудити смерть, i вона прийде разом з любов'ю, як холодний подих дитинства. «Феррарi» зупинився бiля пивницi. Вона вiдчинила дверi, i вiдразу у нiздрi вдарив гiркий сморiд сечi, вiд якого її занудило.

Вони впiзнали одне одного вiдразу, вiдразу рушили одне одному назустрiч.

Це було, дiйсно, як у кiно. Вона важко дихає, i мiж ногами у неї вже мокро. I сонце сиплеться градом. I вони пiшли разом до її авто i поїхали в її таємницю. Дорогою вiн не торкнувся її, а тiльки дихав уривчасто, далеко так дихав: їй на подив привидiлася пустеля, а вiн там, на тому кiнцi, оголений, i кличе. Нi, швидше до квiтiв, до її улюблених квiтiв. I щастю її не було меж: троянди й маки розквiтли воднораз. Чудовi, о, такi чудовi запахи стояли в оранжереї. Вони що не крок, — як у кiно, тiльки змiнiть колiр, — знiмали одяг. Дужi й красивi руки їй допомагали, а потiм пестили її. Вона намагалася цiлувати цi руки, але вiн смiявся i прибирав їх. Запах дурману, чебрецю i полину стояв густо у повiтрi, i вiн, входячи в неї, зрозумiв, що торкнувся не лише її матки, а чогось бiльшого, i вони вiдразу, обидвоє, кiнчили. I ще лежали спiтнiлi й напруженi, й далi пестячи одне одного — легко i нiжно.

— Нехай це не проходить, — сказала вона — Так, — вiн закурив, i подивився на годинника. — Тобi пора. Пора ховати твого дiда.

— Не говори так. Вiн не був вже таким поганим, — щиро сказала Серафима.

Велика сльоза скотилася з лiвого ока. «Туди, де серце», — подумав Слiпак.

Повiтря стояло, як вода у колодязi. Через його хилитання фiгурки людей здавалися карикатурними карлючками, що пересувалися дорогою, що вела до крематорiю. Кривi декоративнi дерева по обидва її боки, здавалося, насмiхалися над людьми в траурному вбраннi. Повiтря стояло i пряжило не по-квiтневому. I бiль стояв у його головi. Почалося з потилицi, далi чорна смола болю закипiла пiд тiм'ям. Север'ян йшов за похоронною процесiєю, ледь пересуваючи ногами, i нi про що не думав окрiм того, що люди, усi, i дiти також, нагадують блазнiв, якi гайнули з цирку на не дуже веселу вечiрку. Вiн кiлька разiв намагався обiгнути похоронну процесiю, але якась трiскотлива дамочка — блондинка, з вицвiлими очима, коротконога й цицьката — не давала йому спокою, усе намагаючись дiзнатися, де б то вона його бачила. Нарештi, до нього пiдiйшов чолов'яга з таким великим черевом, що на ньому не сходився дорогий пiджак вiд Валентино. Чолов'яга добродушно вiдригнув на дамочку, i та швидко, наче кролиця, шаснула в юрбу. Без жодних слiв чолов'яга простяг йому флягу. Север'ян вiдпив кiлька ковткiв, простягнув назад.

• Предыдущая
• 25/38
• Следующая