Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 7

• Предыдущая
• 7/67
• Следующая

Так само Ігор та Галина не горіли бажанням стати героями Росії.

Зваживши усі «за» та «проти», оцінивши перспективи і зрозумівши, що подальший розвиток подій передбачити важко, Шульга запропонував дружині єдиний, на його думку, розумний вихід із ситуації: позбавитися проклятого зошита, розвіявши попіл за вітром. Галина відмовилася — це, як мінімум, пам’ять про діда. Але хто заважає їм сказати ефесбешникам, що зошит вони справді знищили? Не стануть же вони робити трус — це точно привід для міжнародного скандалу, законність подібного обшуку не ризикне підтвердити навіть керівництво ФСБ Росії. На тому Ігор з Галиною й зупинилися.

Офіцери російської контррозвідки вислухали Шульгу, зберігаючи на обличчях однакові незворушні вирази. Ігор мусив двічі повторити фразу: «Все, на цьому кінець», перш ніж Докучаєв та Нікодімов почали говорити. У своїй звичній манері.

— Ви або хитрі, або дурні…

— Швидше — таки дурні від власної хохлячої хитрості…

— Та жадібності. Сам не гам, і другому не дам, так у вас кажуть?

— Про те, що сам не гам — точно. Ніхто ж вам те золото гамнути не дасть…

— Зате в них, бачте, принципи. Може, вам грошей більше хочеться?

— Знаю я, чого їм хочеться. Ми ж не доведемо цим хохлам, що вони зараз нам тут брешуть…

Гості не приховували власного гніву, та, як і передбачив Шульга, єдине, на що спромоглися — це випустити пар, поскреготіти зубами та поблискати очима. Нарешті вони синхронно, наче репетирували цю мізансцену регулярно, підвелися. Докучаєв простягнув Шульзі цупкий прямокутник, на якому значилося його ім’я — Борис, прізвище та номер мобільного телефону.

— Не особливо розслабляйтеся, — порадив він перед тим, як піти, а Нікодімов тут же додав:

— З вас очей не зведуть. Кому треба — той і не зведе. Тепер або справді спаліть зошит, або…

Непевна погроза зависла в повітрі, ефесбешники забралися, не прощаючись. Ігор та Галина сприйняли це як вияв безсилля та невміння достойно програвати, зітхнули спокійно, Ігор навіть запропонував відзначити цю невеличку перемогу в затишному ресторанчику, який тримав їхній друг Антон Моруга, заодно і його до гурту запросити. Галя підтримала ідею — товариство Антона, який, на її думку, був ходячою книгою кулінарних рецептів, їй подобалося.

За тиждень завітали американці.

Вони так само прийшли вдвох. Одного звали Джейсон Борн, іншого — Майк Гаммер. Обидва так само були середнього віку, тільки, на відміну від Докучаєва з Нікодімовим, у них не окреслювалися мішки під очима. І пахнуло від американців не перегаром, зажованим «орбітом», а дорогими чоловічими парфумами. Борн простягнув Галині візитку, де значилася назва якоїсь фірми чи установи, кілька номерів телефону, електронна адреса. Українською американці не володіли зовсім, російською говорили з помітним акцентом. Гаммер більше відмовчувався — його акцент, як помітив Ігор, сприймався на слух іще жахливіше, аніж калічена мова Борна.

Мету свого візиту американці пояснили відразу. Вони представляють одну дуже потужну американську промислову корпорацію, котру давно намагаються залучити до спільних проектів російські промисловці та підприємці. Причому, як зазначив Джейсон Борн, на державному рівні. Він міг би багато розводитися про історію та сучасність цієї корпорації, та не хоче дурно гаяти час, усе одно містеру та місіс Шульга ця інформація не потрібна.

Дотепер особливого інтересу Росія для корпорації не становила. Тут втрутився Гаммер: подавшись уперед усім тулубом, він уточнив, старанно вимовляючи слова — Україна їх тим більше не цікавить, кілька років тому вони спробували почати тут бізнес, залучили людей, а ті перетворили кредити в готівку, для вигляду попрацювали півроку, а тоді оголосили бізнес неперспективним і в один момент згорнули роботу. Борн подивився на колегу з докором, той стулив тонкі губи й більше не встрявав. Містер Борн тим часом вів далі.

Отже, влиття американських капіталів у Західносибірський регіон, який переживає тепер не найкращі часи, російській уряд лише радо привітає. Корпорація готова залучити значні ресурси, аби почати розвиток промисловості в Західному Сибіру. Туди потягнуться люди, бо з’являться нові робочі місця. Таким чином, американський капітал частково вирішить багато внутрішніх проблем Росії.

— Вибачте, що перебиваю, але яке нам з дружиною діло до внутрішніх проблем Росії? — не витримав Ігор.

— Поки що я пояснюю, чому уряд Путіна буде лобіювати наші промислові інтереси в Західному Сибіру, — містер Борн був сама терплячість. — Звісно, вашій державі від цього жодної вигоди. Навпаки — за нашими даними, за межі України щороку в пошуках пристойних заробітків виїжджає все більше й більше робочих рук та фахівців. Я навіть уповноважений розкрити вам невеличку таємницю: нашій корпорації зовсім невигідно розпочинати в сибірській тайзі якесь виробництво. Зате, — американець націлив вказівного пальця на Галину, — в разі, якщо ми почнемо цей міжнародний проект, ви особисто отримаєте певний відсоток. У доларах США, звичайно. Ми погоджуємося навіть організувати передачу грошей готівкою.

— О’кей, — посміхнувся Шульга й запитав, наперед знаючи відповідь: — Чому ж нам так пощастить?

— Ми почнемо проект лише в тому випадку, коли місіс Шульга, — Борн робив наголос на першому складі прізвища, — передасть нам одну родинну реліквію, про яку вона говорила в одній дуже цікавій телевізійній програмі. Не дивуйтеся, ми б не були бізнесменами, якби наші аналітики не відстежували подібну інформацію по всьому світу. Потрібні ще якісь пояснення?

— Ні.

— Ви можете дати відповідь уже зараз?

— Ні.

— Що означає «ні»?

— Те й означає — ні. Ви запізнилися з вашою пропозицією. Ми переговорили з дружиною і знищили ту реліквію, яка вас цікавить.

Після паузи знову вступив Майк Гаммер.

— Це не є правда.

— Це є правда, — твердо промовив Ігор. — Знаєте, в нас є приказка: зробити щось для святого спокою. Моя дружина пошкодувала про те, що погодилася взяти участь у телешоу, бо почалися різні сумнівні дзвінки. Словом, ми не маємо реальної змоги посприяти успішному розвитку вашого бізнесу та в цілому російсько-американських стосунків.

Після того розмова зіжмакалася, американці почали повторюватися, в їхніх очах читалася недовіра, та врешті-решт вони змушені були відкланятися. Джейсон Борн, кивнувши на візитівку, яку Галина стискала в руці, попередив: у разі зміни рішення можна просто послати повідомлення електронкою. Дзвонити в Америку надто дорого. Вони завжди готові зустрітися, поновити розмову й навіть переглянути умови домовленості.

— Я все правильно сказав? — запитав Шульга дружину, коли вони лишилися самі.

— Не зовсім, — Галина посміхнулася кутиками вуст. — Ти зовсім не поцікавився сумою. Може, там гроші, заради яких варто відродити дідові нотатки з попелу.

— Ти справді цього хочеш?

— Ні, звичайно, — тепер вона посміхнулася широко і обняла чоловіка за шию. — Я практично не знала діда Павла, та навряд чи він пристав би на таку пропозицію.

— Але ж, сонце, і кацапи, і америкоси праві: для нас із тобою записи Гармаша не мають жодного практичного застосування. Скарб нібито нашими знайдений, але в чужій землі захований. До речі, ти ж так і не намагалася прочитати дідову писанину.

— Мабуть, настав час, — погодилася Галя. — І потім, бач, як американоїди все обставили. В нас із тобою так не вийде, а в нашої держави — так поготів. Бачте, вони почнуть вкладати бакси в кацапську промисловість, а тим часом під цим прикриттям золото з надр тягти. Вони, коли вірити панові Костю, окуплять свої витрати мінімум у три рази.

— До речі, як там твій пан Кость?

— Йому ось вісімдесят років скоро. Поїдемо, привітаємо?

Дідовому другові Галина нічого не розповіла про телешоу та його наслідки. Сам він мав у розпорядженні старенький чорно-білий телевізор, дивився лише новини та фільми, інші програми його не цікавили.

• Предыдущая
• 7/67
• Следующая