Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 54
- Предыдущая
- 54/67
- Следующая
На око джерело виглядало не ширшим за два метри. Рогожин, який збіг до води першим, уже міряв глибину — на середині вона ледь доходила до країв його чобіт. На тому березі, просто під стрімкою кам’яною стіною, притулилася саморобна хижка. Поруч — три горбочки з саморобними хрестами в головах і одна незакопана яма. Купа землі, насипаної біля неї, вже поросла травичкою. Загалом міжгір’я мало приблизно півсотні метрів у діаметрі.
— Може, тепер звільниш руку? — Павло смикнув мотузку. — Чого вже тут боятися?
— Хто тебе боїться, — буркнув Багров, але, на диво, більше сперечатися не став, відв’язав мотузок від своєї руки й за прикладом Рогожина спустився до річки. Дьоготь підштовхнув Гармаша в спину, і коли той збіг униз, пригрозив йому карабіном.
— Дивись, коли що — не промахнуся.
— Як ви набридли! — роздратовано вигукнув Павло, але раптом здригнувся — щось важке плюснуло у воду, а потім несподівано голосно закричав Рогожин. Гармаш повернувся до нього.
Карабін Рогожина валявся на тому боці потоку, просто на землі. Сам Федір стояв на колінах у воді, переможно вимахуючи невеличким камінцем неправильної форми. До нього вже широким кроком наближався Матвій Багров. Підійшовши, простягнув руку, взяв камінчик, підніс до очей — і де поділися його виваженість та витримка.
— Самородок… — мисливець не стримував свого захоплення. — Самородок… Просто тут… Золото… Не обдурили… Тут золото…
Розстебнувши комір сорочки, він переклав самородок у ліву руку, праву запхав за пазуху. Вийняв простий дерев’яний хрестик на просмоленій мотузці, поцілував його, потім перехрестився раз, другий, третій.
— Слава тобі, Господи! Укріпив і направив дітей Твоїх! Знайшли! Знайшли!
— Дай сюди!
— Що? — Багров незрозуміло подивився на «вальтер» у руці Рогожина, наставлений на нього. — Ти що, Федю, хрещенику?
— ДАЙ! — Рогожин простягнув до самородка розчепірену п’ятірню. — ЦЕ Я ЗНАЙШОВ!
— І ти будеш стріляти, синку? — тихо поцікавився Багров, але його рука вже сама простягала злощасний самородок.
— Е, баклани, ви чого? — Дьоготь клацнув затвором і наставив ствол карабіна на Рогожина. — Федько, не дурій, кинь ствола на хрін! Бо не подивлюся, чий ти син — Їй-Богу стрельну! Тут же рижйо просто під ногами валяється! На всіх вистачить, дурню!
— На кого — «на всіх»? — тепер ствол «вальтера» дивився на Савку, та коли Багров спробував скористатися моментом і напасти на Рогожина збоку, аби вибити зброю з його руки, Федір спритно відскочив назад і став так, аби в секторі обстрілу опинилися відразу обоє.
На Гармаша тепер ніхто не звертав уваги, але він не міг скористатися нагодою — карабін лежав на березі між Рогожиним і його недавніми напарниками. Кинутися на нього голіруч — означало прийняти в себе кулі відразу з двох стволів — досвідчений мисливець і професійний злочинець із такої відстані не промахнуться. Тому він, спокійно перебрівши потік, рушив до хижки.
Дивно, але саме його дії привели Рогожина до тями. Він опустив зброю, для чогось копнув ногою карабін, відкидаючи його подалі від води, примирливо виставив уперед ліву руку.
— Ну, все, все. Щось найшло на мене, вибачайте. Просто так — усе це якось…
— Золото, Федю, розумних любить. Тримай свій скарб, — Багров кинув йому самородок. Рогожин зловив його, опустив у кишеню, далі розвернувся всім корпусом до Павла. — Е, старлею, а ти куди? Тебе ніхто не відпускав!
— Хай гуляє, чого ти, — Савка так само неквапом опустив зброю, потім глянув собі під ноги, нахилився, присів, почав перебирати камінці у воді, і, відкинувши десятки півтора, так само знайшов маленький самородок, обточений водою. — Ти диви, скільки їх тут. А якщо іще промити добренько…
Тим часом Гармаш підійшов до могил. На жодному з хрестів він не побачив напису, зате, зазирнувши в незакопану яму, спочатку відсахнувся. Хоча на війні він бачив багато трупів і видовище смерті його не лякало, наполовину присипаний землею людський скелет у зотлілій одежі справили моторошне враження.
Поруч став Багров. Зазирнувши в яму, вкотре перехрестився, потім перестрибнув через неї, глянув за горбок і підняв заіржавілий заступ.
— Бач, сам усіх поховав, останню могилу для себе викопав. І сам себе засипати намагався. Зовсім, мабуть, погано стало людям на золотому дні.
— Цікаво, від чого вони…
— А мені зовсім не цікаво! — перебив його Рогожин. Він уже остаточно отямився від раптового приступу золотої лихоманки й тепер тримався по-діловому: — Хто б це не був — земля їм, як кажуть, пером. Освоювати все це не нам. Тут, без перебільшення вам скажу, справжній Клондайк, тільки в мініатюрі. Знаєш, хрещений, що таке Клондайк? — мисливець знизав плечима. — А ти, Дьоготь, знаєш, де це — Клондайк?
— Не мороч голову, Федько, — відмахнувся той.
— Правильно, це не так важливо, — очі Рогожина блищали, наче останні промені сонця, яке вже майже закотилося за гору. — Важливіше, що ми з тобою, старлею, будемо далі робити. Ти ще не вирішив?
Каркнув крук.
Чоловіки разом повернулися на звук. Чорний дзьобатий птах примостився на благенькому даху халупи й дивився на них маленьким круглими очицями. Багров підніс карабін, але крук, каркнувши ще раз, стрімко злетів, зробив коло по міжгір’ю і почав підніматися вгору, поважно змахуючи килами.
— От сатана! — сплюнув мисливець. — Казав же я вам…
— Знову тунгуси? — реготнув Гармаш.
— Ти не шкірся, хлопче, — Багров стишив голос. — Усе один до одного. Де ми золото знайшли? У Ведмежій голові, не забув? Ведмідь-охоронець, я скільки про це казав. І крук — наглядач. Щось та буде, і треба звідси швидше рвати кігті.
— Просто зараз?
— Федю, послухай мене — не треба тут проти ночі лишатися. Бачиш, он люди жили — і маєш чотири могили, а п’ятого, видно, дід твій порішив.
— Нікого мій дід не рішав! — злобно гаркнув Рогожин. — І все, балачки скінчилися! Сьогодні йдемо звідси, завтра рано повертаємося з усіма, починаємо працювати. Аби твоїх духів задобрити, жертву принесемо. Ось він, баранець жертовний! — він кивнув на Гармаша.
Павло в жодному разі не сподівався на бандитське милосердя. Рано чи пізно це повинно було статися. Тепер він уже був певен: перед тим, як піти від заїмки, Рогожин дав указівку людожерові Щербатому постріляти решту полонених. Та всупереч усьому Гармаш до останнього сподівався — і йому вдалося хоч трохи переграти Рогожина.
А вийшло: виторгував кілька зайвих годин життя лише для себе.
— Може, спершу поговоримо? — здаватися без бою командир розвідроти не хотів. Руки в нього розв’язані, він поставив ноги трохи ширше, аби міцніше впертися в землю. Можна стрибнути на того, хто стоїть ближче — на Матвія Багрова, спробувати, використавши ефект несподіванки, дістатися до його горла, а далі нехай спробують відірвати. Навіть мертвого.
Когось одного Павло Гармаш точно намірився забрати з собою на той світ. Тож хай це буде провідник-зрадник.
— Про що, ну про що нам із тобою говорити, старлею? — Рогожин зараз звертався до нього так, як говорять до маленької нерозумної дитини. — Може, ти проситися почнеш? Тоді інша річ. Тоді житимеш, будеш разом із нами золото добувати. Ти ж заслужив свою часточку, нехай і маленьку. Тільки я ж вашу породу знаю, — з удаваним розчаруванням зітхнув він. — Не будеш ти проситися, і правильно. Я б тебе інакше поважати перестав.
— Тоді стріляй зараз. Правда, про що нам говорити.
— Зараз — так зараз. Стань туди, біля ями. Наче знала людина…
Гармаш переніс вагу тіла на праву ногу.
Тепер.
Бо за мить Рогожин устигне вистрілити першим.
Щойно він про це подумав, як справді прогримів постріл.
Але стріляли звідкись збоку. Куля збила картуза з голови Дьогтя. Знову постріл — друга куля свиснула біля самого вуха Рогожина.
— Ти що там придумав, Федю? — прокричав знайомий голос, відбившись луною на все міжгір’я.
Троє бандитів розвернулися на цей голос, а Гармашеві варто було лише повернути голову.
На самому краю схилу біля ущелини височіла довготелеса незграбна постать Щербатого. Поруч із ним стояв бородань із кошлатими бровами. Обидва тримали чоловіків біля халупи під прицілом. Трохи позаду, за їхніми спинами, стояв Костя Сотник із зв’язаними за спиною руками.
- Предыдущая
- 54/67
- Следующая
