Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/67
• Следующая

До того ж Галя Чубук поєднувала боротьбу з особистим життям. Хлопець, із яким вона зустрічалася, принципово ходив на лекції у вишиванці, постійно заводив полеміку про «білі плями» української історії навіть на профільних природничих дисциплінах, а вечорами цей киянин просиджував у гуртожитку, так само до хрипоти полемізуючи з однодумцями. Вони збиралися випускати опозиційний антикомуністичний журнал, обговорювали теми статей, а оскільки майбутні біологи зі словом не дуже дружили, в їхньому товаристві з’явилися історики, філософи, філологи, журналісти. Її Владик, котрий просив іменувати себе Арсеном, ставив до всіх єдину вимогу: аби за кожну статтю, що буде написана і вміщена в їхньому журналі, автор і вся редколегія могли б гарантовано сісти. Коли їхньою діяльністю зацікавиться КДБ, говорив він, це означатиме — вони на вірному шляху.

Галя, примостившись у кутку на краєчку ліжка, слухала хлопців і мліла, відчуваючи власну обраність через факт свого знайомства з Владиком-Арсеном, Миколою-Гонтою, Юрком-Залізняком та іншими борцями за Україну. Себе вона дозволила називати Рутою, але ще раніше дозволила Владикові в порожній батьківській квартирі позбавити себе цноти.

Це не вийшло вульгарно, хоча й особливого задоволення Галя не відчула. Можливо, тому, що постійно переживала — адже вона в чужому домі, раптом повернуться господарі, сорому не оберешся. А швидше за все через поведінку хлопця: він так само не мав особливого досвіду в цих справах, але не радів, наче дитина, не пишався собою і не святкував перемогу. Просто стосунки двох молодих людей несподівано навіть для них самих перейшли від цнотливих поцілунків до чогось більш конкретного. Між іншим, Владик-Арсен і далі не надавав сексу особливого значення. Протягом наступного року в них усе так само відбувалося ніби між іншим. Бо головним у їхньому тодішньому житті справді був зовсім не секс.

Уже згодом, коли газети, журнали, марші під національними прапорами, вишиванки, стрічки та значки перестали бути актуальними, а сам масовий студентський національний рух втратив ефект новизни, Влад-Арсен і Галя-Рута безболісно розійшлися. Після невдалого першого шлюбу молода жінка зрозуміла: розрив із чоловіком, якого любиш не лише душею, а й тілом, набагато болісніший, аніж припинення стосунків із тим, хто викликав лише юнацьку симпатію. До речі, вже після нашої перемоги в дев’яносто першому Владислав офіційно поміняв ім’я, записавши себе Арсеном Смиковенком, став ходити Києвом у полотняних штанях, вишиванці, козацькій свитці та смушковій шапці, а після того, як Кравчука на президентському посту змінив Кучма, взагалі вибрався на Черкащину, успадкувавши бабину хату. Чим він там дотепер займається, Галині невідомо.

Але незнайомець з’явився в їхньому гуртожитку саме в дні, коли стосунки з Владом-Арсеном розвивалися по висхідній і вона офіційно вважалася «його дівчиною».

Привів незнайомця Юрко-Залізняк. Представив як пана Костя, борця за Україну, політв’язня, постраждалого від комуністичного режиму. Правда, сам пан Кость частину титулів одразу відкинув, посміхаючись у вуса, але загалом визнав: свого часу йому таки дісталося за бажання побудувати незалежну державу. Власне, його запросили до гуртожитку, аби взяти велике інтерв’ю для їхнього журналу, який, до речі, так і залишився в рукописах. Залізняк, за його словами, познайомився з паном Костем на неформальному мітингу в «трубі» — підземному переході під площею тоді ще імені Жовтневої революції. Пан Кость погодився поїхати до студентів відразу, тільки попередив — живе під Києвом, у Клавдієво, і боїться запізнитися на останню електричку. Хлопці заспокоїли його, швидко організувавши для гостя вільну койку.

Погляд незнайомця Галя зловила на собі кілька разів. Нарешті, коли всі посунули на перекур, пан Кость притримав її, запитав без передмов:

— На кого ти схожа? На маму?

— А що таке? — дівчині справді всі знайомі казали — вони з мамою дуже подібні, але тепер на це звернув увагу зовсім незнайомий старший чоловік, що годився їй за віком у дідусі.

— Нічого. Просто боюся помилитися. Твоє прізвище часом не Гармаш?

— Чубук, — промовила вона і чомусь додала: — Галя.

— Мама твоя прізвище не міняла?

— Думаю, міняла. Це ж батькове прізвище.

— Справді, я не так запитав. А діда як прізвище? Гармаш?

— Хоменко, — прізвище справді було дуже просте, хоча Гармаш дівчині подобалося більше. — Василь Іванович. Мама, відповідно, Лариса Василівна, — коли вже дивний чоловік так зацікавився її родоводом, то їй нема чого приховувати.

— Угу… Василівна, значить… Так… — пан Кость почухав кудлату сиву голову. — Бабусю Ольгою звуть? Ольга Петрівна?

Нічого собі! З прізвищами цей дивний чоловік справді нахомутав, але ім’я та по батькові її бабці вгадав із першого разу. Галя нічого не відповіла, лише кивнула.

— Жива?

— Померла. Ще сім років тому, в один день із Брежнєвим.

— Але ж ти її пам’ятаєш?

— Звичайно, — випереджаючи наступне запитання, дівчина сказала: — Дід теж помер, тільки раніше. Вони хворіли обидвоє. В діда щось онкологічне, в бабусі — серце.

— Батьки де тепер живуть? — Галя й не помітила, як розмова набула форми допиту, хоча сама на допиті ніколи не була, лише бачила в кіно.

— Пирятин. Це на Полтавщині, там у нас колись кіно знімали, «Королева бензоколонки»…

— Знаю, знаю. Не бував, але знаю. Телефон удома є?

— Ні. Ми на черзі стоїмо, але, мабуть, іще довго будемо стояти. Коли треба, я до сусідів дзвоню. Чи телеграму відбиваю.

— Мені б, Галю, маму твою побачити треба. Не по телефону через сусідів поговорити, зустрітися б… Тільки, — пан Кость стишив голос, — не хочу тебе лякати, але це не зовсім безпечно. Не так для мене, як для неї. Ну, і для тебе за великим рахунком.

Дівчина перейнялася важливістю моменту. Нічого собі — справжній борець за волю шукає таємного побачення з її мамою, яку всі ці процеси, за Галиними спостереженнями, не надто хвилювали. І тут — пан Кость, на якого напевне полюють кадебісти, і на долю якого несподівано може вплинути ця потаємна здибанка. Вона написала йому домашню адресу в Пирятині, пояснила, чим краще їхати й де шукати їхній будинок. Тут саме повернулися хлопці з перекуру, знову оточили гостя, відтіснивши Руту. Ночувала вона в своїй кімнаті на іншому поверсі, перед тим націлувавшись із Арсеном на майданчику між поверхами, а на ранок пана Костя вже в гуртожитку не було.

За два тижні, коли Галя навідалася додому, мама зачинилася з нею в спальні й повідомила: її справжнє дівоче прізвище — Гармаш. Хоменко — прізвище по вітчиму. Далі виявилося — це не головна таємниця їхньої родини.

Восени 1950 року за загадкових обставин загинув Павло Гармаш, капітан міліції, начальник відділу карного розшуку по боротьбі з бандитизмом невеличкого містечка на Чернігівщині. Вдовою залишилася його молода дружина Ольга, сиротою — донька Оксана, дівчинці щойно виповнився рік.

На перший погляд, немає нічого загадкового в тому, що міліціонер загинув від бандитської кулі, випущеної з-за темного рогу. Ховали його урочисто, труну несли міліціонери в парадній формі, на могилі тричі грянув прощальний салют. Але тіло загиблого чоловіка дружині не, показали зблизька. Обрядили в нову форму та видали для прощання уже в труні. Вже ця обставина насторожила Ольгу, яка знала про свого чоловіка таке, про що не здогадувався жоден мешканець містечка. Згодом до неї дійшли чутки: Гармаша застрелили, але не в спину з-за рогу, а впритул, у груди, і залишили стікати кров’ю.

Близько до себе капітан міліції, колишній фронтовик-розвідник підпускав темної ночі на вулиці лише добрих знайомих. Та які можуть бути знайомі на вулиці серед ночі? За ним приїжджала службова машина, вона ж завозила грозу бандитів назад додому, коли не треба було лишатися спати на стільцях у відділі. З якого це переляку він вирішив пройтися, та ще й дощової жовтневої ночі?

• Предыдущая
• 3/67
• Следующая