Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 10
- Предыдущая
- 10/67
- Следующая
Лезо мисливського ножа несподівано тріснуло й переламалося навпіл. У темряві чоловік цього не бачив, але почув якийсь дивний звук, торкнувся рукою до краю уламка, ще не вірячи, що Господь ось так просто відвертається від нього, раба Свого, щойно подарувавши благеньку надію на порятунок.
Чоловіка охопив справжній відчай. Мимоволі на очі навернулися сльози — в дитинстві він так само плакав, коли траплялися якісь невдачі. Уламок виявився непридатним для того, аби відкрити банку. Відкинувши його, чоловік почав гамселити бляшанкою об стовбур. Помацавши біля себе, знайшов під снігом якусь палицю, спробував продовбати кришку нею, далі почав тиснути на бляшанку пальцями, гризти зубами краї, хоча розумів — ось так починається божевілля. Коли змусив себе змиритися з черговою невдачею, вітер почав поступово вщухати. Навіть трошки посвітлішало довкола, хоча сибірська ніч уже впевнено вступила в свої права. Над його головою з-за хмар виплив місяць. Раптом стало дуже тихо, вітер навіть перестав гратися верхівками дерев.
У чоловіка були сірники. Можна розпалити вогонь, великий вогонь, справжнє тайгове кострище. Загорнутися в ковдру і нарешті поспати. Він має на це право: до людського житла лише день, та й за галявиною хащі вже не такі густі, не заблукає. Підібравши уламок ножа, чоловік заходився колупати ним змерзлий буханець, як міг, розминав його пальцями й відправляв до рота. Ковтати не поспішав — спочатку відігрівав, давав розтанути, наче карамельці, потім смоктав, і вже тоді пускав у роботу зуби. Голод у такий спосіб він приглушив на диво швидко. Тепер, поки знову не налетів вітер зі снігом, пора братися до вогнища.
Тишу порушило моторошне виття. Це не вітер.
Чоловік заціпенів, розуміючи, що означають подібні звуки. Йому досі дивом удавалося уникнути зустрічі зі справжніми господарями тайги, і тепер небо посилає йому ще одне, мабуть, найжахливіше випробування.
Виття наближалося. Хижаки вочевидь ішли по сліду. Аж тепер чоловік помітив, що тримається за вітром. Він відкинув ковдру, звівся на рівні ноги. Рушниця з одним зарядом, але все ж таки можна прийняти короткий бій.
Завило вже зовсім поруч. На тому боці галявини майнули недобрі зелені вогники. Серед дерев їх було рясно, вони наближалися.
Чоловік звів курок. Щойно перша пара вогників наблизилася настільки, що можна було вгледіти обриси тварини, він стрельнув, почув скавчання, переможно вигукнув, перехопив рушницю за дуло і, хекнувши, наче дроворуб, опустив міцний приклад на голову першого ж вовка, який опинився поруч…
Вітер гуляв у трубі. За вікном мело.
Шкільний учитель називав надто ранню навіть для їхніх суворих країв зиму наслідком якогось циклону. Отець Герасим — карою Божою. Силантій Рогожин так і не визначився, кому вірити. Він, звичайно, молився щовечора перед сном, ходив до церкви щонеділі та на свята, але дотримання цих ритуалів аж ніяк не пов’язував із глибокою вірою в Бога. Так само Рогожин умів розбирати написане й виводити на папері нерівні літери, та розумів — освіченою людиною назвати себе не може. Але була тут одна обставина: отець Герасим свій, а вчитель — засланий на поселення, якому государ дозволив учити дітей грамоті. Тому Рогожин більше був схильний вірити сільському священику, аніж політичному каламутнику, висланому сюди за вироком суду. Через те він завзятіше хрестив лоба, коли від чергового пориву вітру здригалося скло у вікнах.
Коли Силантій нарешті зібрався загасити лампу, аби не палити дурно гас, скло знову дзенькнуло. Але не від вітру — хтось дряпався ззовні.
Рогожин нашорошив вуха, завмер. Стук повторився. Він узяв лампу, ступив до вікна, присвітив. За склом маячила людська постать.
Накинувши на плечі кожушок, Силантій вийшов у сіни, відсунув міцний засув на дверях, визирнув на вулицю. Вітер відразу жбурнув у нього снігом, Рогожин утягнув голову в плечі, обережно посунув уздовж хати, зазирнув за ріг. Під стіною на землі хтось лежав.
Спочатку Силантій злякався — кого ж це вітром привіяло? Мабуть, лиходій — чесні люди отак поночі не ходять. А прийшов незнайомець явно з тайги: хутір Рогожина стояв на самій околиці Данилівки, за ним відразу починалися хащі. Незнайомець поворушився, застогнав, і Силантій ураз перестав боятися: ким би не виявився нічний гість, зараз він безпорадний і безпечний. Перехрестившись, Рогожин підхопив незнайомця попідруки і заволік до сіней, а потім — до теплої хати. Кинувши прибульця, наче мішок, посеред світлиці, він поквапився зачинити двері, і лише тоді перевернув чоловіка обличчям догори.
Він його ніколи раніше не бачив. Зарослий бородою, яка стирчить клоччям у різні боки, простоволосий, хоча без шапки не вийдеш навіть до вітру, без рукавиць. Худий, брудний, на плечах — порожній рюкзак. З лівого рукава шинелі ніби хтось висмикнув шматок, довкола запеклася кров. Незнайомець, здається, знепритомнів, опинившись нарешті в теплі.
— Силантію, що там? — озвалася сонним голосом жінка з ліжка.
— Ай, заткни писок, дурепо! Світла сюди давай, хутко! Більше світла, води грій, ворушися, мать твою так!
— Ох ти, Господи, царице небесна! — закректала дружина, вилізла з-під стьобаної ковдри, але, побачивши посеред світлиці чоловіка, зойкнула, перехрестилася, піднесла лампу ближче. — Матір Божа! Це хто ж такий?
— Не твоє собаче діло! Воду грій, воду! Дров давай більше, ворушися!
З лежанки вистромилася кудлата хлопчача голова.
— Батю, чого там?
— Хоч ти цить! Лежи там, заразо, без тебе розберуся!
Голова зникла — Спирка знав крутий батьків норов. Коли щось не так, він міг «приласкати» і жінку, і сина канчуком, віжками, поліном, словом — усім, що підвернеться під руку.
Постоявши над незнайомцем якусь хвилину, Силантій повернувся до образів у кутку, перехрестився й заходився роздягати прибульця. Під теплою добротною шинеллю, не інакше — офіцерською, був теплий шерстяний светр. Під ватяними штаньми — ворсисті кальсони. Кисті рук обдерті, на лівій — виразний свіжий слід від вовчих зубів. Силантій мав на руці таку саму позначку — минулого року бився з вовком, що повадився різати худобу по селу, і його, як кращого мисливця, громада найняла за десять червінців, аби він уполював паскудника. Правда, руку Рогожина вчасно обробив фельдшер і зараження не відбулося. А цей бідака невідомо скільки часу йшов тайгою, покусаний та обдертий.
Під ворсистою натільною сорочкою Силантій щось намацав. Ще раз перехрестивши лоба, він запустив руку під білизну і витягнув розшитий кисет. Тютюну в ньому не було, лише відчувалося щось, схоже на камінець. Знявши кисет із шиї непритомного чоловіка, Рогожин розкрив його, витрусив вміст на свою широку грубезну долоню. Окрім камінця, висипалося ще щось.
— Світла сюди! — голосним шепотом звелів він жінці, а коли вона піднесла лампу, придивився і видихнув: — О-ох ти-и, Господи!
Неправильної форми камінець виявився самородком. Він лежав на долоні, перемішаний із невеликою кількістю золотого піску. Силантій, злодійкувато зиркнувши на образи, висипав усе назад у кисет, затягнув шворку, запхав здобич у свою кишеню.
— Убивець? — обережно запитала жінка. — Хто тільки тайгою не швендяє…
— Не схожий… Хоча біс його батька знає… Прости, Господи, — Рогожин вкотре перехрестився. — Оклигає — відразу про своє золото запитає.
Він обвів зосередженим поглядом світлицю, зупинив його на сокирі, що лежала біля печі. Дружина, перехопивши погляд і вгадавши чоловікові наміри, вчепилася йому в руку, зашепотіла:
— Гріх, гріх, Силантію, побійся Бога! Коли вже так, то неси його в тайгу, далеко неси, хай сам помре, хай сам…
Незнайомець застогнав. Хлопчача голова знову обережно вистромилася з-за пошитої з клаптиків завіси. Але тепер батько не звертав на Спиридона жодної уваги. Він схилися над незнайомцем і намагався зрозуміти, що той говорить, ворушачи порепаними губами.
— Марить, — промовив він нарешті.
— Лікаря треба, — подала голос дружина.
— Де я йому лікаря знайду! На весь повіт один фельдшер, і той… — Рогожин відмахнувся. Дорогий повітовий лікар приїздить лише до родини місцевого пана, Данила Назарова. На честь його назване їхнє селище — Данилівка. Решту народу обслуговує фельдшер, той самий, який вчасно обробив покусану руку Силантія. Але після того, як завжди, запив, два дні з рогожинської сарайки не вилазив, лише пив, спав та похмелявся. Потім Силантій сам запряг коней і повіз його до Томська, здавати на руки дружині й чотирьом дітям, уже звиклим до батькових загулів. Так чи інакше, навіть якби Силантій хотів привезти до незнайомця фельдшера, він би не встиг. Нічний гість, як йому здалося, доживає останні дні.
- Предыдущая
- 10/67
- Следующая
