Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 24

• Предыдущая
• 24/60
• Следующая

І швидко прогнав від себе подалі ці крамольні думки. Навіть мотнув головою, наштовхнувшись на здивований погляд Данила Червоного. І запитав, аби подалі відійти від небезпечної для себе розмови:

—Може, радянська влада себе так захищає. Від таких, як ти, наприклад. Убивати шкільних вчителів... Знаєш, тут справді потрібна кров за кров.

—Отакої, — Червоний потер підборіддя. — Я все думав, як же ж перейти від слів до діла. Бо говорити про те, як совіти нищать наш народ, можна довго. Ну, тоді поговорімо про наші справи, Середа.

—У нас із тобою, Червоний, не може бути жодних справ.

—А ти не поспішай, лейтенанте. Бо саме про ту дівчину, вчительку, я й хочу тобі дещо розповісти. Заразом — про попередника твого, дільничного Задуру. Та про інші злочини, котрі від нашого імені чинять довкола перевдягнені агенти НКВД. Чи, як це тепер у вас називається — МГБ, одна холєра.

14

Можете не вірити мені.

Тим більше, що з того часу спливло понад тридцять років. Це тепер, озираючись на події, до яких я наблизився у своїй історії, легко казати: я, мовляв, так і знав, що бандерівський командир говоритиме про щось подібне. Але тоді, вночі, у лісовій криївці, почувши від Данила Червоного, що МГБ «працює» під бандерівців, справді не надто здивувався.

Складно пояснити хід моїх думок тоді... Після того як цілісінькі півгодини бандерівський командир поливав радянську владу брудом, роблячи її винною в усьому, крім хіба що всесвітнього потопу, мене аж ніяк не здивували ці його слова. Навіть не заперечив тоді, просто мовчки слухав. Ну, а Червоний, здається, не звернув уваги на мою мовчанку.

—Говоритиму, лейтенанте, коротко й по суті, — почав він. — Я — Остап, командир летючої групи Української повстанчої армії. Таких груп створено багато, і наше завдання — вести боротьбу з окупаційною адміністрацією, також — просвітницьку роботу серед українського населення, але головне — виявляти та ліквідовувати агентурно-бойові групи МГБ. Тому як командир я маю досить широкі повноваження, і головне з них — ухвалювати рішення та діяти самостійно, не чекаючи наказів. Координувати свої дії я можу лише відповідно до інформації, здобутої по лінії нашої служби безпеки. Наша агентура теж працює, вона є в совіцькій адміністрації, органах влади, в тому числі — в штабах МГБ. У це хоч ти готовий повірити?

—От у це, Червоний, я вірю повністю.

—Добре. Тоді ти точно не матимеш сумнівів щодо справжності ось цього документа. — Він узяв зі столу планшет, витягнув кілька складених удвоє аркушів, розгорнув: — Це — копія спеціального наказу для управлінь НКВД—МВД у західних областях України. Ось число, ось номер. Наказ стосується, читаємо, організації та результатів роботи спеціальних груп, створених для боротьби, як тут сказано, з оунівським бандитизмом. Знаєш, що це означає?

—Тільки те, що з бандитизмом треба боротися.

—Тоді ось тут почитай. Перший аркуш, третій абзац знизу.

Знайшовши потрібний текст, я пробіг його очима. Не треба дивуватися — не вчив це напам’ять. Не поручуся за дослівність цитати, проте спробую навести її максимально близько до прочитаного. Казенні речення самі чіплялися за пам’ять, залишилися в ній, і тепер можу повторити їх краще, ніж табличку множення:

Заданием специальной группы, как и каждого отдельного агента-боевика, является компрометация главаря банды или местного националистического подполья. Комплектование спецгрупп при оперативных группах НКВД УССР следует проводить по принципу отбора агентов, ранее проверенных на исполнении заданий по ликвидации оуновского бандитизма. По своему внешнему виду и вооружению, знанию местных бытовых особенностей и языка личный состав специальных групп ничем не должен отличаться от бандитов УПА. Специальная группа должна быть нацелена на необходимость уничтожения местного населения, если есть уверенность в том, что оно сочувствует бандитам УПА. Подобные акции, совершенные от имени и под видом УПА, должны настроить население против бандитов, а также выбить из-под оуновцев ресурсную и человеческую базу, сеять среди местного населения страх и подрывать доверие к УПА. Конечная цель каждой такой спецоперации — лишить местное население желания поддерживать оуновский националистический бандитизм⁸.

Не читаючи далі, я підвів очі на Червоного.

—Що скажеш? — запитав він.

—Провокація! — Я згорнув аркуші навпіл, та не поспішав повертати.

—Авжеж, провокація, — погодився він. — Звернув увагу на оту «необходимость уничтожения местного населения»? З цим ми й маємо справу.

—Оці твої папірці — провокація! — Я кинув їх на стіл.

—Точно. — Червоний усміхнувся, і це вийшло в нього дуже щиро. На якусь мить на мене поглянула зовсім інша людина, та сама, котра ховалася за грубою маскою незворушності й жорсткості: — Наша СБ тримає цілу підпільну канцелярію, де штампують ось ці папірці, аби ми показували їх таким, як ти, сільським міліціонерам та навертали їх, так би мовити, до своєї віри.

Він промовив «віра», а я мимоволі глянув ліворуч, на забрану вишитими рушниками ікону в закутку та свічечку, що тихим вогником горіла під нею.

Червоний перехопив мій погляд, мені чомусь стало від цього ніяково, я вже готувався до чергового його їдкого закиду, та бандерівській командир повів далі:

—Оригінал цього та інших документів викрадати з енкаведешної канцелярії ризиковано. До того ж, лейтенанте, коли ти не віриш прочитаному з копії, навряд чи повіриш і такому наказові, який я назву оригіналом. Ти скажеш — це підробка, фальшивка, бо насправді ми, упівці, хочемо всіма засобами скомпрометувати милу твоєму серцю радянську владу. Через те пропоную тобі угоду...

—Я не домовляюся з бандитами! — вирвалося в мене.

Червоний слухняно підніс на рівень плечей руки долонями вперед.

—Авжеж, лейтенанте, зрозуміло! Жодних домовленостей, ніхто тебе не вербує, ніде не треба підписуватися кров’ю. Скажу інакше: я даю тобі можливість переконатися в тому, що справді існують спецгрупи МГБ, котрі під виглядом вояків УПА та від їхнього імені тероризують та вбивають мирне населення. Навзаєм від тебе не вимагається нічого.

—Можеш не старатися! — Тепер прийшла моя черга іронічно посміхатися, бо я нарешті відчув упевненість у собі. — Дільничного Задуру повісили та кинули в колодязь твої люди, Червоний. У мене є докази, тож підітрися своїми папірцями.

—Навіть так? — Він обійшов стіл і став до мене впритул: — Ти можеш це довести?

—Коли вбивали Васю Задуру, твої вояки були в Ямках. Вони приходили до вдови Килини, сам бачив. І чув, як вони говорили про тебе, називали твоє прізвище. Називали вони один одного Мирон та Лютий. Тепер скажи, що серед твоїх людей таких нема.

Червоний не поспішав із відповіддю. Ступив кілька кроків до виходу, прокашлявся, гукнув голосно:

—Друже Лютий!

—Так, друже Остап! — почулося згори.

—А йди-но сюди!

—Слухаю, друже командир!

За якусь мить до бункера спустився той, кого назвали Лютим, — той самий вусань, котрий привів мене сюди. Підійшовши, запитально глянув на Червоного. А той кивнув у мій бік.

—Ось, лейтенант запитує, чи не тебе він бачив у вдови Килини тієї ночі, коли в Ямках убили дільничного.

—Були ми в Ямках, — підтвердив Лютий. — Вдова мала віддати нам випрану білизну. Але, за чутками, в неї ночували двоє офіцерів. Та коли ми з Мироном усе ж таки прийшли, Килина сказала: ті кудись забігли вночі.

—Звідки ви прийшли? — вирвалося в мене.

—З лісу, — так само спокійно відповів Лютий. — Ось із того боку, де ми тебе сьогодні перестріли.

Навіть після цього я не здався. Хоча тепер, усупереч моїй волі, все ніби ставало на місця — ось вона, відзначена мною ще тоді дивна різниця в часі між нападом на хату Задури та появою бандерівців на обійсті вдови Килини. Так і крутилося в голові: дільничного вбили інші бандити, вони прийшли з протилежного боку села, Задура жив досить далеко від Килини... Ніби прочитавши мої думки, Червоний сказав:

• Предыдущая
• 24/60
• Следующая