Фелікс Австрія - Андрухович Софія - Страница 8

• Предыдущая
• 8/53
• Следующая

Я вирішила не вказувати їй, що спеціальне горіхове пуделко з ліками, яке використовував для подорожей ще Аделин батько, доктор Анґер, фізик повітовий і міський, я поклала до Аделиної скрині, а не до своєї.

Натомість сказала таке: «Неправда. Мені було б за тобою страшенно тоскно, Аделю. Я ночувала б на твоїй могилці. Засадила б її мушкателькою — червоною, білою і рожевою. Петро вирізьбив би найкрасивішого і найпечальнішого янгола з безнадійно спущеними крилами, у тонкій сукні, схожій на морську піну, з вінком із лілій на голові».

Аделя стиснула від злості кулаки і відвернулась. У великому люстрі на півстіни у позолоченій бароковій рамі, я побачила, що Петро стоїть на порозі, за моєю спиною, і посміхається. Я всміхнулась люстрові і зустрілась поглядом з очима Петрового відображення.

Тобі є чого в мене повчитись, пане-добродію, подумала я задоволено. З нею не так уже й просто. Ти мене теж потребуєш.

Я вийшла розпорядитися, щоб Аделі приготували свіжого міцного чаю, добре солодженого. Щоб принесли покраяної цитрини, мигдалевого киселю на молоці і льоду.

А коли повернулась, зрозуміла, що тепер нас буде троє, і кожен мусить це прийняти. Так є.

Накидаю грубе вовняне пальто з овечим коміром, взуваю ґумові велінґтони, беру обидва ноцники і виходжу назовні. Просякле вологою повітря висить над землею сірими клаптями, у дворі — по коліна застиглого болота, змішаного зі скиртами ствердлого на камінь брунатного снігу.

Треба буде купити піску і засипати двір, думаю я. Інакше, коли нарешті стане тепло, ці багна засмокчуть нас під землю одним довгим палким цілунком.

Перед віллою, на хіднику вулиці, стримлять дві липи. Від сірого ґранітного ґанку з п’ятьма широкими сходинками до цих лип веде доріжка, викладена пласким камінням з дна Бистриці-Солотвинської. Коли потепліє, Аделя збирається розбити обабіч доріжки дві клумби, тому вона не зрадіє моїй ідеї з піском.

Дивлюсь на віллу, до якої досі не можу звикнути. Петро вибудував її на місці нашого старого дерев’яного дому, який доктор Анґер абияк відновив після пожежі.

Доктор знайшов Петра Сколика на двадцяту річницю смерті дружини. Хтось розповів: є молодий майстер, що недавно повернувся до міста після навчання в Академії мистецтв у Відні — «кажу вам, докторе, він творить чудеса!»

Петро винаймав стару дерев’яну хату на Семирадзького, там протікав дах, а під підлогою копошилась галаслива щуряча колонія. Хата була розташована відразу навпроти газовні і мала в собі також і привабливі риси: незвично великі вікна, які дозволяли Петрові використовувати її якьмалярську майстерню, а також сад, що з несамовитих та буйних непогамованих зарослів переходив у задбані склярні, оранжереї, клумби і грядки міського садового закладу.

До роботи Петро завжди був спраглий, як до жаданої жінки. Щойно отримавши замовлення, заходився робити надгробок на могилу пані докторової. З такого чистого мармуру, що брила його видавалася напівпрозорою, наче уламок льоду з верхівки Альп.

Коли докторові випадала вільна хвилина, він брав фіакр і вирушав на Семирадзького. Вузькою стежкою огинав хату, щоразу дивуючись, як же тут можна жити, і пологим схилом спускався вниз, чавлячи взуттям перестиглі сливки, з усіх сил намагаючись не послизнутись на драглистій м’якоті, яка під палючим сонцем сама по собі вже перетворилась на мармуляду. Мармуляда чигала на доктора всюди.

Таким надмірно обережним доктор став після випадку, коли, не втримавши рівноваги, гепнувся і поїхав додолу, неначе на лещетах, підминаючи під себе густу і високу траву, марно намагаючись хапатись за неї руками, натомість ранячись об її гострі пера і зриваючи жовті пухнасті голівки кульбаб. Весь обплутаний диким хмелем, внизаний реп’яхами, вбраний у ще донедавна бездоганний ґарнітур-трійку з візерунком в «ялиночку», у білій сорочці зі штивним коміром, доктор, загубивши своє солом’яне канотьє, вкотився на галявину біля великої склярні з помідорами. На цій галявині Петро обережно визволяв з мармурової брили докторову дружину.

Відтоді доктор ішов стежиною обачно, наче щойно навчився ходити. Навіть купив собі ціпка зі зручним округлим руків’ям. Щоразу він хвилювався так, аж пітніли долоні, так, ніби йшов на перше побачення. Щоразу в грудях і шлунку клубочилось солодкаво-нудотне передчуття, викликане інтригою: яку частину його Терези відкрив сьогодні Петро? Ще одне пасмо волосся, летке, мов тополиний пух, розслабленість в кутиках вуст схиленої набік голови, випуклу жилку на скроні, яка, здавалося, навіть билась, якщо пильно придивитись, затамувавши подих?

Камінь, розцяцькований темними крапками, Петровими позначеннями, лежав на дерев’яному помості, біля задньої стіни склярні. Петро недаремно вибрав це місце: сюди було прокладено дорогу, якою приїжджали запряжені кіньми вози, щоб вивозити томати. Тож він цілком розсудливо вирішив, що цією можливістю можна скористатися й у випадку його скульптур.

Він тупцював навколо брили, енергійними точними рухами постукуючи молотом по долоту, на обліпленому пилом обличчі утворювалась маска зосередженості й напруги, покреслена глибокими зморшками на чолі, між бровами, у кутиках очей. Шматочки мармуру кришилися й відпадали, тонкий струмінчик пилу, неначе дим, здіймався в повітря.

Підсмикнувши вузькі штани так високо, що аж ставало видно підтяжки шовкових шкарпеток, і намагаючись не дивитись, на що перетворюються ще годину тому лискучі, напуцовані шкіряні черевики з вузькими носаками і вставками з сукна, доктор Анґер сидів на краєчку високого пня і, зачаровано стежачи за Петровими рухами, розповідав про дружину.

Про те, що вона плакала з будь-якого приводу: і радісного, і сумного, і просто так, несподівано — чи то небо захмарилось, чи то сусідська служниця знову завагітніла невідомо від кого, чи запрошені гості похвалили печеню, яку приготувала господиня дому. Про те, як персики їла ложечкою. Як гаптувала якісь паскудні візерунки. Як довго він воював із нею, пояснюючи, що корсети шкідливі, що вони здавлюють нутрощі, змінюють їхню форму і розташування, і саме вони можуть бути причиною її неплідності, а вона впиралася, бо як можна навіть думати про такі непристойності. А потім таки погодилась — надто вже хотіла мати дітей, тільки на костюмовані бали та прийоми одягала легкий корсет, просячи стягувати його впівсили. Про те, як, повертаючись зі шпиталю пізно ввечері, він тихенько стукав до дверей її покою і прислухався до шурхотіння постелі і до її тихого «Дуже прошу», як входив до темного приміщення зі свічкою в руці, підходив до ліжка, в якому серед пухких перин і подушок лежала вона, ніжно усміхаючись, — «Зовсім така ж, як і тут», — і доктор схвильовано вдивлявся в мармурове обличчя, вилиці якого Петро ювелірними рухами поправляв різцем.

Доктора вже кілька років немає на світі, а мармурова Тереза солодко спить серед подушок і перин на своєму камінному ложі під пірамідальними липами цвинтаря. Її голова розслаблено лежить на правому плечі, тонкі руки спочивають на зім’ятих складках постелі. У головах розпачає скорботний янгол: притискає руку до чола, закочує очі до неба. Янгол дивний: його гострий жаль незрозумілий, адже красуня нічим не виказує болю й нещастя. Навпаки, в її обличчі стільки умиротворення та спокою, що хочеться вдивлятися в нього нескінченно, поки відлуння цієї тиші не проникне й до тебе всередину.

У цьому й полягає Петрове вміння: він не просто видобуває з каменя дивовижну форму, витончену й реалістичну, химерну та досконалу. Щось у цій формі примушує зупинитись і завмерти. Припинити дихати, думати, розриватися від емоцій. Ти бачиш перед собою холодний камінь, який залишиться таким довго, так довго, що ти й уявити собі не можеш. Так довго, що ти вже встигнеш стати яблуком, конем, рікою, рибою, а камінь залишатиметься каменем. А потім може статися так, що часточки каменя й риби також стануть частинами чогось іншого: цибулиною квітки, електрикою, іншою людиною, врешті-решт. Це ніби кола на озері. Хмари, які розчиняються в небі, як акварельні фарби у воді. Кам’яний пил, що здіймається в повітря від ударів Петрового долота.

• Предыдущая
• 8/53
• Следующая