Фелікс Австрія - Андрухович Софія - Страница 18

• Предыдущая
• 18/53
• Следующая

Нашу цісареву вбили два роки тому. А щойно в Монці застрілили італійського короля Гумберта. Життя осіб із блакитною кров’ю обривається з такою ж легкістю.

Мені не шкода мого життя. Але поки воно є, я мушу бути при Аделі.

Вночі, коли Аделя трохи заспокоїлась, я розпитала, у чому ж річ. Петро знову казав, що їм не потрібна служниця, що Аделя чудова господиня і дасть раду сама.

Я не могла не сміятися. Аделя здивувалася спершу (її обличчя все ще було мокре від сліз, від спазматичних схлипувань тремтіли живіт і груди), а тоді, зазирнувши мені в очі, усе зрозуміла і сама порснула зі сміху.

Чудова господиня. Та вона кухні не вміє розпалити. Ще доктор Анґер казав: «Аделя замість зупи варить узвар, а замість узвару — юшку „нічо“ на гарячі дні».

Коли сусідська служба розповіла нам цю страшну історію про обпечену в лузі доньку пана Тюркеля, власника кав’ярні «Габсбурґ», Аделя, сполотнівши і мало не умліваючи, запитала, що таке луг. До чищення начиння і прання я б у житті її не пустила.

Коли ми вдосталь насміялися, уявляючи, який би Аделя навела тут порядок (пан доктор, напевно, перевернувся б у труні), вона знову спохмурніла і продовжила розповідати.

Петро сказав: якщо вона не хоче поратися по господарству, йому це не заважає, вони можуть знайти іншу служницю, яка виконуватиме мовчки свою роботу і не лягатиме з ними до постелі.

Не лягатиме з ними до постелі. Він так і сказав. Низька людина, без найкволішої навіть моральності! Він сміє нарікати на мене, сміє прагнути розділити нас із Аделею. Що станеться з нею, якщо йому це вдасться?

Я відчула, як у горлі починає пучнявіти істерична куля, globus histericus, хвороба слабосилих шляхтянок. Я знайшла серед ліків японський препарат «По-хо», яким лікувала Аделині міґрені. Ще навіть не встигнувши розтерти ним скроні, тільки вдихнувши глибоко холодні пахощі м’ятної олії, я прийшла до тями і спокійним голосом попросила Аделю продовжувати.

Вона знову задрижала, сльози бризнули, як вичавлений із цитрини сік. Він хоче знайти для мене кімнату, каже, що буде платити за неї, що вже навіть розмовляв із кількома власниками кам’яниць на Бельведерській чи Седельмаєрівській.

Охочіше він утопив би мене у багнах на Бельведерській чи в тому озері, яке розлилось на Седельмаєрівській після злив, подумала я.

Я дала Аделі снодійне і відвела до її покою. Сама цілу ніч не спала, усе через ту духоту.

Супроти мого бажання до голови лізли спогади про час, коли я знала отця Йосифа. Себто — коли він ще не був священиком. Образи, які піднімалися каламутними згустками із закапелків пам’яті, мали неприємний присмак провини. Я ніби розчухувала застарілу кропивницю, повертаючи тривожні відчуття.

Якщо бути до кінця щирою, спочатку, коли він почав дедалі частіше з’являтися в нашому домі, я його взагалі не помічала. Доктор Анґер часто приводив додому студентів, щось їм пояснював, зачитував уголос уривки з праць Оуена та Фур’є про гігієну, Лістера про гнійні рани, з «Лекцій фізіології та патології нервової системи» Клода Бернара і найцікавіші статті з журналу «Archiv fur Physiologie»; молоді люди жваво дискутували, та завжди шанобливо замовкали, коли промовляв їхній досконало витриманий наставник, і слухали його, мало не побожно вдивляючись у те, як від подиху, змішаного зі словами, ворушаться чорно-сизі кільця акуратної докторової бороди.

Я гостила їх теплими напоями, іноді — хоч і не любила такої марнотратності — приносила бринзу з сардинками, кавальчики оселедця чи смажену кров, щоб мастити на хліб. Мені неприємно було дивитись, як ці вічно голодні й неохайні перерослі хлопчаки накидались на гощення. Всі вони були мені на одне лице: брудні їхні коміри й вуха викликали огиду (про яку там гігієну вони сперечались? їх усіх слід було випрати в карболці!), голоси — надламані від хвилювання, надто гучні — зливались у безформну какофонію; і тхнуло від цих недоладних студентів, як від кролів у прілій соломі.

Аж коли Аделя насмішкувато спитала мене, чи я справді така дурна, що не зауважую, як той довготелесий носань їсть мене поглядом, я — лишень за звичкою дослухавшись до неї — вирізнила його серед решти. Він був такий самий, як інші: ну, може, трохи вищий і ще кістлявіший, а лице — аж пурпурове від напучнявілих висипань. На голові — густа шапка циганських кучерів, і цей ніс — ніби йому помилково приліпили посеред лиця вухо чи навіть інший якийсь орган, прости Господи.

І справді, коли я заносила до салону горнятка чи печиво, він червонів іще більше, починав совгатись на стільці й голосно чмихати носом. А якщо перед тим говорив щось, то заходився немилосердно затинатись і, зрештою, повністю втративши нитку, мало не душився кашлем чи починав голосно видувати свого неправдоподібного носа.

Увага з боку такого опудала була нічим іншим, як тільки нестерпним приниженням. Аделя, звісно, негайно відчула це і заходилась немилосердно наді мною знущатися, обсипаючи жартами та кпинами, які промовляла з виглядом невинного янгола. «А в того носатого ніс ще довший стає, коли наша Стефуня до покою входить».

Доктор Анґер — втілення делікатності — спершу робив вигляд, що нічого не діється, далі — що діється, але він нічого не помічає, а потім дуже стримано висловився про те, що Йосиф Рідний — надзвичайно тонкої організації юнак, обдарований великими талантами, що на нього, без жодних сумнівів, чекає велике майбутнє і він, доктор, пишається честю мати такого учня, який уже тепер багато в чому його перевершує.

«Щонайменше — носом», — нявкнула у відповідь на це Аделя.

Коли Йосиф не знав про мою присутність (ось як одного разу, коли я розкладала назовні під вікном часник і цибулю, бо там якраз у ту пору було найкраще сонце), він говорив дуже гарно й цікаво, і я, не бачачи його потворного обличчя та незграбного тіла, не раз заслухалась.

Його найбільше цікавили нервова система людини й робота людського мозку. Він говорив на ці теми з трепетом і часто порівнював із магією. Різними чудесами Йосиф цікавився також, тому його виступи ніколи не бували нудними. Щойно я переставала розуміти терміни та спеціальні медичні слівця, як він несподівано вклинював розповідь про читання думок на відстані чи про сни, які збуваються — і я ніби й сама прокидалася від сну і знову слухала з подвоєною зацікавленістю. Йосиф збуджувався і палко шукав відповідей на свої запитання, йому хотілось знайти ключ до кожної таємниці, розгадати логіку найпотаємнішого.

Він заковтував праці Месмера німецькою та французькою мовами, незважаючи на вкрай скептичне ставлення доктора Анґера до всіх цих «банякових» справ, стежив за пошуками Жана-Мартена Шарко й Амбруаза-Оґюста Льєбо та схилявся до висновків, яких доходив останній: природа гіпнозу — психологічна, ця властивість навіюваності притаманна всім людям тією чи іншою мірою.

Говорячи про гіпноз, Йосиф невимовно хвилювався. Як захоплювали його досліди хірурга Джеймса Брейда, що надихали найсміливіших із лікарів проводити операції під так званою «гіпноанестезією»! Сам Йосиф серед знеболювальних речовин найбільше переваг знаходив у розчині кокаїну, особливо коли йшлося про офтальмологію та лікування хребта. Кокаїн, на його переконання, переважав інші можливості анестезії, оскільки допомагав при депресії та неврозах, сифілісі, алкоголізмі, сексуальних розладах — і при цьому не мав жодних побічних ефектів!

І все ж у гіпнозі Йосиф відчував набагато більше потенціалу. Його інтриґували ті паралелі, які Шарко намацував між гіпнозом та вірою — релігійною чи мирською. Усі знамениті містичні зцілення, які здійснювали святі, мали відбуватися за тим же механізмом, що й гіпнотизерські лікування.

Саме тому Йосифа так цікавила чудотворна ікона Матері Божої Ласкавої Станиславівської, тож він мало чи не щодня відмірював кроками лунку холодну підлогу вірменського костелу, збудованого за наказом Йосифа Потоцького на гроші єврейської громади, а також вивчав докладний реєстр із датами й іменами тих, хто зазнав ласки Пречистої Богоматері чи став свідком чуда, яке вона здійснила: «8 вересня 1742 року панна Маріанна Якубовичівна, яка віддавна важко хворіла, впала перед образом і подумки мовила: „Якщо ти чудотворна — вилікуй мене!“ — і негайно відчула полегшення і стала здоровою; 5 листопада єзуїт о. Микола Захерле зізнався, що, молячись перед цією іконою, звільнився від важкого болю голови; 13 листопада парох о. Мануґевич під час заупокійного богослужіння бачив цей образ у блакитних хмарах, і так тривало від посвячення до кінця служби Божої. Це саме бачив і Домінік Донікевич, клірик».

• Предыдущая
• 18/53
• Следующая