Фараон - Прус Болеслав - Страница 93

• Предыдущая
• 93/162
• Следующая

Від цього видовища Рамзеса охопили невимовна туга і страх. Перед очима в нього закрутилися чорні мушки, він майже втратив свідомість, і якусь мить йому здавалося, що віддав би свій трон, аби тільки не бути тут і не бачити того, що станеться зараз. Він зсунувся із скелястого виступу, нестямними очима дивлячись поперед себе.

Тут до царевича підійшов Пентуер і сильно струснув його за плече.

— Опам’ятайся, полководче! — сказав він. — Патрокл чекає наказу…

— Патрокл?.. — повторив царевич і озирнувся навколо. Перед ним стояв Пентуер, блідий, але спокійний. За кілька

кроків від нього теж пополотнілий Тутмос тримав у тремтячій руці офіцерський свисток. З-за пагорка виглядали схвильовані обличчя воїнів.

— Рамзесе, — повторив Пентуер, — військо чекає… Царевич з розпачливою рішучістю глянув на жерця і глухим голосом мовив:

— Починати…

Пентуер підняв угору свій блискучий талісман і накреслив ним у повітрі кілька, знаків. Тутмос тихо свиснув, цей свист повторився в ущелинах праворуч і ліворуч, і на узгір’я почали вибігати єгипетські пращники.

Було близько дванадцятої години ополудні.

Рамзес поступово відходив від першого враження й уважніше почав роздивлятися навколо. Він бачив свій штаб, загін списоносців і сокирників під командою старих офіцерів і, нарешті, пращників, що ліниво підіймались на скелі… Він був певен, що ніхто з цих людей не тільки не хоче загинути, а навіть битися і рухатися в таку страшну спеку.

Раптом з вершини якогось пагорка озвався гучний голос, могутніший за ричання лева:

— Воїни його святості фараона, розбийте цих лівійських собак!.. Боги з вами!..

Цьому надприродному голосу відповіли два не менш потужні: протяжні вигуки єгипетського війська і нелюдський галас лівійців.

Царевич, якому вже нічого було ховатись, зійшов на пагорб, звідки добре було видно ворога. Перед ним тягнувся довгий цеп єгипетських пращників, що ніби виросли з-під землі, а за кількасот, кроків від них роївся в хмарі пилу лівійський табір. Озвалися труби, свистки, залунали прокльони варварських офіцерів, що закликали до порядку. Ті, що сиділи на землі, зірвалися на ноги, ті, що пили воду, схопивши зброю, бігли до своїх. Безладні юрби почали шикуватися в шеренги з нечуваним шумом і галасом.

Тим часом єгипетські пращники метали по кілька каменів на хвилину, спокійно й точно, мов на муштрі. Десятники показували своїм загонам групи ворогів, у яких треба було влучати, і воїни протягом кількох хвилин засипали їх градом олов’яних куль та камінням. Царевич бачив, що після кожної такої зливи юрба лівійців розпадалася і часто хтось залишався на землі.

Незважаючи на це, лівійські ряди вирівнялися і відійшли за лінію удару, а наперед виступили їхні пращники і так само швидко й спокійно почали відповідати єгиптянам. Інколи серед них вибухали радісні крики й сміх, коли котрийсь з єгипетських пращників падав на землю.

Незабаром над головами царевича та його почту засвистіло каміння. Один влучно пущений камінь вцілив у плече ад’ютанта і роздробив йому кістку, другий збив шолом з іншого ад’ютанта, третій упав біля ніг царевича й розбився об скелю, обсипавши його обличчя осколками, гарячими, мов окріп.

Лівійці голосно сміялися, щось вигукуючи; мабуть, злословили на адресу єгипетського полководця.

Страх, а особливо жаль і, туга — все це в одну мить зникло з душі Рамзеса. Він уже не бачив перед собою людей, яким загрожували муки й смерть; це була зграя диких звірів, яких треба було знищити або знешкодити. Він машинально схопився за меч, щоб кинутися в бій на чолі списоносців, але його зупинило почуття зневаги. Він не стане плямувати себе кров’ю цієї голоти!.. Навіщо ж тоді воїни?

Тим часом бій тривав, і хоробрі лівійські пращники, щось вигукуючи і навіть співаючи, почали посуватися вперед. З обох боків камені гули, мов велетенські хрущі, дзижчали, як рої бджіл, інколи вони з тріском стикались у повітрі й щохвилини то з того, то з того боку якийсь воїн із стогоном відступав назад або мертвий падав на місці. Інші, незважаючи на це, билися далі із злісною радістю, що переходила в шалений гнів і самозабуття.

Раптом оддалік, на правому крилі, заграли труби й залунали багато разів повторені вигуки. Це безстрашний Патрокл, п’яний ще з досвіту, напав на задній заслон лівійців.

— Вперед!.. — крикнув царевич.

Цей наказ одразу ж повторила одна труба… друга… десята, і за хвилину з усіх ущелин почали вибігати єгипетські сотні. Розсипані на узгір’ях пращники подвоїли зусилля, а тим часом у долині без поспіху, зате злагоджено чотирма шеренгами вишикувались напроти лівійців колони єгипетських списоносців та. сокирників і поволі почали посуватися вперед.

— Зміцнити центр! — скомандував наступник трону. Труба повторила наказ. За двома колонами першої лінії

стали ще дві нові колони. Але перше ніж єгиптяни скінчили цей маневр під градом каміння, лівійці, наслідуючи їх, вишикувались у вісім шеренг проти головного корпусу.

— Підтягти резерви! — наказав царевич. — Поглянь, чи, готове вже ліве крило? — звернувся він до одного з ад’ютантів.

Ад’ютант, щоб краще охопити поглядом долину, побіг поміж пращників і раптом упав, але, падаючи, встиг дати знак рукою. На його місце став інший офіцер і незабаром прибіг із повідомленням, що обидва крила царевичевого війська вже вишикувались у бойовому порядку.

З того боку, де бився загін Патрокла, чути було чимраз дужчий шум, і раптом над узгір’ям знялися густі чорні клуби диму. До царевича примчав офіцер з донесенням від Пентуера, що грецькі полки підпалили лівійський табір.

— Розбити центр!.. — наказав царевич.

Кілька сурем одна за одною заграли сигнал атаки, а коли вони замовкли, в центральній колоні пролунала команда, ритмічний гул барабанів і тупіт ніг піхоти, що звільна марширувала в такт:

— Раз… два!.. раз… два!.. раз… два!..

Команда повторилась на правому й лівому крилі; знов загуркотіли барабани, і флангові колони рушили вперед: раз… два!.. раз… два!..

Лівійські пращники почали відступати, засипаючи камінням єгиптян. Та хоч щохвилини й падав хтось із воїнів, колони йшли далі, ішли розмірено, злагоджено: раз… два!.. раз… два!..

Жовта курява ставала дедалі густішою, позначаючи шлях єгипетських колон. Пращники вже не могли метати каміння, і настала відносна тиша, серед якої чулися стогони й крик поранених воїнів.

— Вони навіть на муштрі рідко коли так марширували! вигукнув царевич, звертаючись до штабу.

— Бо сьогодні вони не бояться кия! — буркнув старий офіцер.

Відстань між хмарою куряви з боку єгиптян та лівійцями зменшувалась щохвилини, але варвари стояли непорушно, а за їхньою лінією теж знялась курява. Мабуть, якісь резерви підсилювали центральну колону, якій загрожував найсильніший удар.

Наступник трону збіг з пагорка і скочив на коня. З ущелини виступили останні єгипетські резерви і, вишикувавшись, чекали наказу. За піхотою показалося кількасот азіатських вершників на малих, але витривалих конях.

Царевич помчав слідом за військом, що йшло в атаку, і кроків за сто знайшов новий пагорок, невисокий, але з якого можна було оглядати все поле бою. Почет, азіатські кіннотники і резервна колона подалися за ним.

Царевич нетерпеливо глянув на ліве крило, звідки мав з’явитись Ментезуфіс, але його все не було. Лівійці стояли непорушно, ситуація щодалі ускладнювалася.

Корпус Рамзеса був найсильніший, але проти нього виступали майже всі лівійські сили. Кількісно обидві сторони були рівні. Царевич не сумнівався в перемозі, його тільки непокоїло те, що можуть бути великі втрати від такого сильного противника.

Зрештою кожен бій має свої несподіванки. Над тими, що вже пішли в атаку, полководець не владний. Їх уже в нього немає. У нього є лише резервний полк та жменька кіннотників. Що, як буде розбита хоч одна з єгипетських колон чи до ворога зненацька підійде підкріплення!..

Царевич потер чоло: тільки в цю хвилину він збагнув усю відповідальність головнокомандувача. Він був у становищі гравця, що, поставивши все, уже кинув кості й чекає, як вони впадуть…

• Предыдущая
• 93/162
• Следующая