Фараон - Прус Болеслав - Страница 90

• Предыдущая
• 90/162
• Следующая

Західний кордон Єгипту, довжиною понад сто географічних миль, становить пасмо вапнякових голих, подекуди перетятих ущелинами сопок, що сягають кількасот метрів у висоту. Вони тягнуться, вздовж Нілу, місцями віддаляючись від нього на милю, а то й більше.

Якби хто зійшов на один із таких пагорбів і став лицем на північ, його вразило б надзвичайне видовище. Внизу, праворуч, простяглась вузька, але зелена лука, перетята Нілом, а ліворуч — нескінченна жовта рівнина, поцяткована білими або рудими плямами.

Одноманітність пейзажу, надокучлива жовтизна пісків, спека і над усе безконечний простір — от найголовніші ознаки лівійської пустелі, яка тягнеться на захід від Єгипту.

Якщо, проте, приглянутися ближче до цієї пустелі, то вона вже. може здатися не такою одноманітною. Піски її не лежать рівно, а творять важкі брижі, що нагадують велетенські хвилі на воді. Від цього вся пустеля схожа на розбурхане море, що в якусь мить застигло.

А якби хто зважився пройти цим морем на захід годину, дві, а то й цілий день, побачив би нову картину: на обрії з’являються узгір’я, подекуди скелі й кручі найдивовижніших форм. Пісок під ногами ніби міліє, і з-під нього, мов суходіл з води, виринають вапнякові скелі.

Це й справді суходіл, навіть ціла країна серед піскового моря. Біля вапнякових пагорків видно долини, на них русла річок і струмків, далі рівнину, а посеред неї озеро із звивистою лінією берегів і затужавілим дном.

Але на цих рівнинах, та узгір’ях не росте ні травинки, в озері нема й краплини води, не течуть річки в руслах. Це краєвид навіть дуже різноманітний, якщо брати лише форми ландшафту, але краєвид, з якого зникла вся вода, висохла будь-яка волога, краєвид мертвий, де не тільки загинула всяка рослинність, але навіть родючий шар грунту перетворився на пил чи ввібрала його в себе опока.

В цих місцях сталося найстрашніше, що лише можна уявити собі: природа, вмерла, від неї залишився тільки кістяк і порох, який до решти розкладає спека, і його з місця на місце перекидає гарячий вітер.

За цим мертвим, але непохованим суходолом знову простягається море пісків, у якому то тут, то там видніються шпичасті купини, що іноді сягають висоти будинку. Вершина кожної такої купини закінчується пучком сірих запорошених листочків, про які навіть важко сказати, чи вони живуть, вони тільки не можуть зовсім зів’янути.

Ця дивна купина свідчить, що в тому місці вода ще не висохла, але від спеки увійшла в землю і сяк-так підтримує вологу грунту. На це місце впало насіння тамаринду, і з велетенськими зусиллями почала пробиватися рослина.,

Але володар пустелі тифон побачив її і поступово став засипати піском: Чим більше рослина тягнеться вгору, тим вище підноситься купка піску, який душить її. Самотній тамаринд посеред пустелі виглядає, мов потопаючий, що марно простягає до неба руки.

І знову стелеться нескінченне жовте море зі своїми піщаними хвилями й останками рослинного світу, що не можуть розпрощатись з життям. Раптом на обрії виринає скеляста стіна, в якій щілини схожі на брами…

Неймовірна річ! Крізь одну з тих брам видно широку зелену долину, безліч пальм, блакитні води озера… Видно навіть овець на пасовиську, корів і коней, між ними копошаться люди; віддалік на схилах скель громадиться ціле містечко, а на вершині біліють мури храмів.

Це оазис — ніби острів серед піщаного океану.

Таких оазисів за часів фараонів було дуже багато, десь кілька десятків. З них утворювалося ціле пасмо островів у пустелі вздовж західного кордону Єгипту. Лежали вони на віддалі десяти, п’ятнадцяти або навіть і двадцяти географічних миль від Нілу і займали поверхню на десять чи на кілька десятків квадратних кілометрів кожен.

Оспівані арабськими поетами оазиси насправді ніколи не були входом у рай. Їхні озера здебільшого були багнисті; з підземних джерел витікала тепла, інколи навіть смердюча й до нудоти солона вода, рослинність і порівняти не можна було з єгипетською. Проте цей оазис здаля здавався справжнім чудом мандрівникам пустелі, які знаходили тут трохи зелені й прохолоди та воду й фініки.

Людність цих островів піщаного океану була дуже різноманітна— від кількох сотень осіб до кількох тисяч, залежно від площі. Були то все авантюристи або вже їхні нащадки — єгиптяни, лівійці, ефіопи. Бо в пустелю втікали люди, яким уже нічого було втрачати: в’язні з копалень, злочинці, яких ловила поліція, доведені до краю визиском селяни чи робітники, які воліли краще жити в небезпеці, ніж умерти від каторжної праці.

Більшість цих утікачів гинула в пустелі. Деяким після жахливих поневірянь щастило дістатися до оазису, де вони й жили в нужді, але на свободі, завжди готові вдертись в Єгипет на нечисту поживу.

Між пустелею і Середземним морем тяглася досить довга, хоча й не дуже широка смуга родючих земель, Де жили різні племена, яких єгиптяни звали лівійцями. Одні з цих племен займалися хліборобством, другі рибальством чи мореплавством, але в кожному з них була ватага бродяг, які давали перевагу грабункові, війні й розбою перед мирною працею. Це бандитське дике поріддя вимирало від злиднів чи гинуло під час воєнних сутичок, але постійно поповнювалося за рахунок шардана (сардінців) і шакалуша (сіцілійців), які в ті часи були ще більшими варварами й розбійниками, ніж корінні лівійці.

Оскільки Лівія межувала із західним кордоном Нижнього Єгипту, лівійські варвари часто грабували землі його святості й зазнавали за це жорстокої кари… Переконавшись, однак, що війна з лівійцями не дає ніяких наслідків, фараони, а швидше єгипетські жерці, вдались до іншої політики. Корінним лівійським родам вони дозволили селитись на приморських болотах Нижнього Єгипту, а бандитів і авантюристів вербували у військо і мали з них чудових воїнів.

Таким чином держава забезпечила собі мир на західному кордоні. Щоб дати відсіч окремим лівійським грабіжникам, досить було поліції, прикордонної варти та кількох регулярних полків, розташованих вздовж Канопського рукава Нілу,

Таке становище тривало майже сто вісімдесят років. Останню війну з лівійцями провадив ще Рамзес III, який відсік гори рук у полеглих ворогів і привіз до Єгипту тринадцять тисяч невільників. Відтоді ніхто вже не боявся нападу з боку Лівії, і тільки наприкінці царювання Рамзеса XII дивна політика жерців знову розпалила в цих місцях пожежу війни.

Спалахнула вона з таких причин.

Достойний Гергор, військовий міністр і верховний жрець, через опір його святості фараона не міг укласти з Ассірією угоди про розподіл Азії. Прагнучи, однак, згідно з пересторогою Бероеса, підтримати з ассірїйцями тривалий мир, Гергор запевнив Саргона, що Єгипет не перешкоджатиме їм провадити війну з північними та східними азіатами.

Та через те, що уповноважений царя Ассара, очевидно, не довіряв обіцянкам і клятвам, то Гергор, щоб довести йому наочно своє миролюбство, наказав негайно звільнити двадцять тисяч найманих воїнів, переважно лівійців.

Для звільнених, ні в чому не винних і завжди вірних воїнів, цей наказ був не меншим нещастям, ніж кара на смерть. Водночас для Єгипту виникла небезпека війни з Лівією, яка аж ніяк не могла дати притулку такій масі людей, звиклих тільки до муштри, а не до праці й злиднів. Та Гергора і жерців не турбували такі дрібниці, коли йшлося про великі державні інтереси.

А розпуск лівійських найманців справді давав багато користі.

По-перше, Саргон з його радниками підписав і зобов’язався виконувати тимчасову мирну угоду з Єгиптом на десять років, протягом яких над святою землею, за пророкуванням халдейських жерців, мала тяжіти зла доля.

По-друге, це заощаджувало фараонові й скарбниці чотири тисячі талантів, що було дуже важливо.

По-третє, війна з Лівією на західному кордоні давала вихід героїчним пориванням наступника трону і надовго могла відвернути його увагу від азіатських справ та східних кордонів. Достойний Гергор і найвища рада дуже мудро передбачили, що не мине й кілька років, як лівійці, виснажені партизанською війною, проситимуть миру.

• Предыдущая
• 90/162
• Следующая