Фараон - Прус Болеслав - Страница 86

• Предыдущая
• 86/162
• Следующая

— А зараз я хочу виспатись, — закінчив він.

Та легше було хотіти, аніж заснути. По всьому місту вешталися воїни, а біля палацу наступника трону розташувався цілий полк; воїни їли, пили й співали, не думаючи про відпочинок.

Царевич пішов до найдальшого покою, але й тут не дали йому лягти. Щохвилини влітав ад’ютант, рапортуючи про якусь дрібничку або вимагаючи наказу в справах, які міг розв’язати на місці начальник полку. Приводили вивідувачів, які не приносили ніяких нових відомостей, з’являлися знатні люди з невеличким почтом, пропонуючи свої послуги як добровольці. Добивалися до нього й фінікійські купці, що хотіли взяти на себе постачання війська, та підрядчики, що скаржились на побори воєначальників.

Не бракувало навіть ворожбитів і астрологів, які в останню хвилину перед походом хотіли скласти царевичеві гороскоп, а також чорнокнижників, що пропонували купити в них надійні амулети проти ворожої зброї.

Всі ці люди просто вривалися в покої царевича: кожен з них гадав, що в його руках доля війни і що в таких обставинах відкидається будь-який етикет.

Наступник трону терпляче задовольняв усіх. Але коли за астрологом вбігла до покою одна з царевичевих жінок, нарікаючи, що Рамзес, певно, її не любить, якщо з нею не попрощався, і коли через чверть години після цього під вікном почувся плач другої коханки, наступник трону вже не міг витримати.

Він покликав Тутмоса й сказав:

— Сиди в цій кімнаті і, якщо маєш охоту, потішай жінок мого дому! А я заховаюся десь у садку, бо інакше не засну й завтра буду як мокра курка.

— Де ж тебе шукати, якщо буде треба? — спитав Тутмос.

— О-хо-хо! — розсміявся царевич. — Ніде не шукайте. Я сам знайдуся, коли заграють побудку.

Сказавши це, царевич накинув на себе довгий плащ з капюшоном і непомітно вибрався в сад.

Але і в саду сновигали воїни, кухарі та інші слуги наступника трону. В усьому палаці стояв гармидер, як звичайно буває перед походом на війну. Побачивши це, Рамзес звернув у найгустіший куточок парку, знайшов якусь зарослу виноградом альтанку і, вдоволений, кинувся на лаву.

— Тут уже не знайдуть мене ні жерці, ні жінки, — буркнув він і за хвилину заснув як убитий.

Уже кілька днів фінікіянка Кама, відчувала, що вона хвора. До роздратування долучилась загальна недуга з якимсь дивним болем у суглобах. При цьому в неї свербіло обличчя, особливо лоб над бровами.

Ця незначна недуга здалась їй такою загрозливою, що вона перестала навіть боятися, що її вб’ють, і цілими днями сиділа перед дзеркалом, дозволивши слугам робити, що їм заманеться, аби тільки не турбували її. Вона вже не думала ні про Рамзеса, ні про ненависну Сару; вся її увага була прикута до невеличких плям на чолі, яких незвичне око не могло навіть помітити.

— Пляма… Так, є плями… — казала вона собі, сповнена жаху… — Дві… три… О Ашторет, адже ти не схочеш так покарані свою жрицю! Краще смерть… Але які дурниці!.. Коли я тру лоб пальцями — плями стають червоніші. Мабуть, мене щось покусало або я намастилась нечистою олією… Вмиюсь, і до ранку плями зникнуть.

Настав ранок, а плями не зникали.

Тоді Кама покликала служницю.

— Слухай, — сказала вона, — подивись на мене…

Мовивши це, Кама сіла в найменш освітленому кутку покою.

— Слухай і дивись… — повторила вона здавленим голосом. — Чи… Чи ти бачиш на моєму обличчі якісь плями?.. Тільки… не підходь до мене!..

— Я не бачу нічого, — відповіла служниця.

— Ні під лівим оком… ні над бровами?.. — вже роздратовано питала фінікіянка.

— Нехай пані ласкаво зволить сісти божественним лицем до світла, — сказала служниця.

Звичайно, ці слова розгнівали Каму до нестями.

— Геть, негіднице!.. — закричала вона. — Не показуйся мені на очі…

А коли служниця вибігла, її пані гарячково кинулась до свого туалету й, одкривши кілька баночок, пензликом підфарбувала собі обличчя в рожевий колір.

Надвечір, відчуваючи біль у суглобах і тяжку від болю тривогу, фінікіянка звеліла покликати лікаря. Коли служниці сповістили, що лікар прийшов, Кама глянула в дзеркало — і її охопив новий напад шаленства. Вона жбурнула дзеркало на підлогу і з плачем закричала, що не хоче лікаря.

Протягом шостого дня гатор вона цілий день нічого не їла й не хотіла нікого бачити.

Коли після заходу сонця до неї зайшла рабиня з світильником, Кама лежала на ложі, закутавши голову шаллю. Вона наказала рабині якнайшвидше вийти, потім сіла в крісло далеко від світла і кілька годин просиділа у напівсонному забутті.

«Немає в мене ніяких плям, — думала вона, — а якщо й є, то це не ті… Це не проказа…»

— О боги!.. — крикнула вона, кидаючись на землю. — Не може бути, щоб я… Боги, рятуйте!.. Повернусь до храму… відпокутую всім життям…

Вона знову заспокоїлась і знову думала.

«Нема в мене ніяких плям… Уже кілька днів я тру собі обличчя, й воно від того червоніє… Та й звідки б це могло взятися?.. Чи хто. чув колись, щоб жриця й жінка наступника трону могла захворіти на проказу?.. О боги!.. Цього ніколи не було, відколи світ та сонце!.. Тільки рибалки, візники й нещасні євреї… О, ця підла єврейка!.. Пошліть на неї проказу, сили небесні!..»

Цієї хвилини у вікні майнула якась тінь. Почувся шелест, і знадвору на середину кімнати вскочив… царевич Рамзес…

Кама оторопіла. Вона схопилася за голову, а в її очах відбився безмежний жах.

— Лікон? — прошептала вона — Ліконе, ти тут?.. Загинеш!.. Тебе шукають…

— Знаю, — відповів грек з глузливою посмішкою. — На мене полюють усі фінікійці й поліція його святості… І все-таки, — додав він, — я ось у тебе і був у твого повелителя…

— Ти був у царевича?..

— Так, у його власному покої… І лишив би йому стилет у грудях, якби злі духи не забрали його звідти… Видно, твій коханець пішов до іншої жінки, а не до тебе…

— Чого тобі треба тут?.. Тікай!.. — шепотіла Кама.

— Але з тобою, — відповів він. — На вулиці чекає колісниця. Ми доїдемо до Нілу, а там стоїть моя барка…

— Ти збожеволів! Адже в місті й на дорогах повно війська…

— Саме завдяки цьому я зміг пробратись до палацу. І ми легко виберемось звідси, — сказав Лікон. — Збери усі свої коштовності… Я зараз повернуся по тебе…

— Куди ти йдеш?..

— Пошукаю твого повелителя, — відповів він. — Я не піду звідси, не залишивши йому пам’ятки…

— Ти божевільний…

— Мовчи!.. — перебив він, блідий од гніву. — Ти ще хочеш його захищати?..

Фінікіянка захиталась, стиснула кулаки, а в очах її блиснув зловісний вогонь.

— А якщо ти не знайдеш його?.. — запитала.

— То вб’ю кількох його сонних воїнів… Підпалю палац… Та хіба я знаю, що зроблю… Але без пам’ятки звідси не піду…

Великі очі фінікіянки мали такий жахливий вираз, що Лікон здивувався.

— Що з тобою?.. — спитав він.

— Нічого… Слухай. Ти ніколи не був такий схожий на царевича, як сьогодні!.. Отже, коли хочеш зробити щось добре…

Вона нахилилась до його вуха й зашепотіла. Грек слухав здивований.

— Жінко! — мовив він, — Пекельні духи промовляють твоїми устами… Так, нехай на нього впаде підозра!..

— Це краще, ніж стилет, — відповіла Кама зі Сміхом. — То

як?..

— Ніколи не придумав би такого!.. А може, краще обох?

— Ні!.. Вона хай живе… Це буде моя помста…

— Яка жорстока в тебе душа!.. — шепнув Лікон. — Але це мені подобається… Ми по-царському поквитаємося з ними…

Він вистрибнув за вікно й зник. Кама вихилилась за ним і, розгарячкована, забувши про себе, прислухалася.

Може, через чверть години після того, як пішов Лікон, з боку фігового гаю почувся моторошний жіночий крик. Він повторився кілька разів і стих.

Фінікіянку, замість сподіваної радості, охопив жах. Вона впала на коліна, вдивляючись у темний сад божевільними очима.

Внизу зашелестіли швидкі кроки, зарипіла підпора на ґанку, і в вікні знову з’явився Лікон у темному плащі. Він важко дихав, руки в нього тремтіли.

— Де коштовності?.. — тихо запитав він.

• Предыдущая
• 86/162
• Следующая