Фараон - Прус Болеслав - Страница 59

• Предыдущая
• 59/162
• Следующая

— Де це було?

— В храмі богині Гатор: перед її вівтарем і в моїй келії.

— Удень?

— Вночі… — відповів царевич і замислився.

— Уночі ти чув мову богів і відчував їхню руку, — повторив фінікієць, наголошуючи на кожному слові. — Уночі можна побачити багато дивних речей. Як це було?..

— Мене щось хапало за голову, плечі й ноги, і присягаюсь…

— Тсс!.. — перебив його Гірам з усміхом. — Не треба присягатись даремно.

Якусь мить він пильно вдивлявся в Рамзеса своїми проникливими, розумними очима і, помітивши, що в душі юнака прокидаються сумніви, мовив:

— Я щось тобі скажу, царевичу. Ти ще недосвідчений, обплутаний сітями інтриг, а я був другом твого діда й батька. Отже, я зроблю тобі одну послугу. Прийди колись уночі до храму Ашторет, але… присягайсь, що збережеш цю таємницю… Прийди сам — і переконаєшся, які це боги розмовляють і доторкаються до нас у храмах.

— Прийду, — сказав Рамзес, подумавши.

— Тільки попередь мене про це зранку, а я перекажу тобі вечірнє умовне слово храму, і тебе пропустять. Але не зрадь мене й себе, — мовив, добродушно усміхаючись, фінікієць. — Боги інколи прощають зраду своїх таємниць, люди — ніколи.

Він уклонився, а потім, звівши очі й руки догори, почав шептати благословення.

— Облуднику!.. — вигукнув царевич. — Молишся богам, в яких не віриш?..

Гірам скінчив благословення й відповів:

— Так, я не вірю в богів єгипетських, ассірійських і навіть у фінікійських, а вірю в бога єдиного, який не живе в храмах і ім’я якого невідоме.

— Наші жерці також вірять в єдиного, — перебив Рамзес.

— І халдейські теж, а проте й ті, й ті пішли на змову проти нас… Нема правди на світі, мій царевичу!..

Коли Гірам пішов, царевич замкнувся в найдальшому покої, ніби для того, щоб перечитати святі папіруси.

За якусь мить в його полум’яній уяві все щойно почуте набрало чіткого вираження і визрів план.

Насамперед він збагнув, що між фінікійцями й жерцями точиться таємна боротьба не на життя, а на смерть. За що?.. Звичайно, за вплив і за багатство. Правду сказав Гірам, що, коли в Єгипті не стане фінікіян, всі маєтки фараона, номархів та всієї знаті перейдуть у володіння храмів.

Рамзес ніколи не любив жерців і давно вже бачив і знав, що більша частина Єгипту належить їм, що їхні міста найбагатші, поля найкраще оброблені, люди живуть в достатку. Він розумів також, що половина тих скарбів, які належали храмам, могла б звільнити фараона від безконечних клопотів і зміцнити його владу.

Царевич знав це і не раз говорив про ці речі з гіркотою. Та коли за сприянням Гергора він став намісником і дістав командування корпусом Менфі, він примирився з жерцями і приглушив у собі давню неприязнь до них.

Тепер усе це ожило.

Виходить, жерці не тільки приховали від нього свою угоду з Ассірією, але навіть не попередили його про посланництво якогось Саргона…

Можливо, зрештою, що ці справи є величезною таємницею храмів і держави. Але чому вони приховали від нього, скільки несплаченої данини належить Єгиптові з азіатських народів?.. Сто тисяч талантів! Адже така сума могла б одразу поліпшити скрутне становище фараона. Чому ж вони приховали від нього те, про що знає навіть цей тірський князь, один із членів ради цього міста?

І яка ганьба для нього, наступника трону і намісника, що тільки чужі люди відкрили йому очі на це!

Та було й ще гірше: Пентуер і Мефрес всіляко доводили йому, що Єгипет повинен уникати війни.

Уже в храмі Гатор їхня наполегливість здалась йому підозрілою: адже війна могла б дати державі сотні тисяч рабів і піднести загальний добробут країни. А зараз війна здавалася тим необхіднішою, що давала змогу Єгиптові стягти невиплачену данину і накласти нову.

Царевич сперся руками на стіл і почав рахувати.

«Ми могли б одібрати, — думав він, — сто тисяч талантів данини… Гірам вважає, що з Ніневії й Вавілона ми б узяли ще двісті тисяч — разом триста тисяч одночасно… Така сума могла б покрити видатки на найбільшу війну, і нам, крім того, зосталося б ще кількасот тисяч невільників і сто тисяч щорічної данини із підкорених народів… А потім, — зробив висновок царевич, — ми поквиталися б з жерцями!..»

Рамзеса лихоманило. Та, незважаючи на це, йому спало на думку: «А що, як Єгипет не зможе подолати Ассірію?..»

Але від самого цього припущення в ньому закипіла кров. «Як це Єгипет, як Єгипет не зможе розчавити Ассірію, коли на чолі війська стане він, Рамзес, він нащадок Рамзеса Великого, який сам-один кинувся на хеттські військові колісниці і розбив їх?..»

Царевич усе міг зрозуміти, за винятком того, що його могли подолати, що він міг не здобути перемогу хоч і над найдужчим ворогом. Він відчував у собі безмірну відвагу і здивувався б, якби якийсь ворог не кинувся тікати, побачивши його розпалених коней. Адже на військовій колісниці фараона стоять самі боги, щоб затуляти його щитом, а ворога побивати небесними громами.

«Але… oо той Гірам казав мені про богів? — подумав царевич. — І що він має показати мені в храмі Ашторет?.. Побачимо».

Гірам дотримав свого слова. Щодня до царського палацу в Пі-Басті прибували юрби невільників і довгі каравани ослів, навантажених пшеницею, ячменем, сушеним м’ясом, тканинами й вином. Золото й коштовності приносили фінікійські купці під наглядом службовців Гірама.

Таким чином, намісник протягом п’яти днів одержав позичені йому сто талантів. Гірам узяв невеликий процент — один талант з чотирьох на рік — і не вимагав застави, задовольнившись розпискою царевича, засвідченою в суді.

Потреби двору були щедро забезпечені. Три коханки намісника дістали нове вбрання, багато дивовижних пахощів і по кілька рабинь різного кольору шкіри. Слуги мали вдосталь їжі й вина, царські робітники одержали належну їм платню. Воїнам видавали збільшені пайки.

Почет царевича був у захваті, бо фінікійці з наказу Гірама позичили Тутмосові та іншим вельможним юнакам чималі суми, а номархові Габу та його вищим сановникам піднесли коштовні подарунки.

Бенкет відбувався за бенкетом, розвага за розвагою, хоч надворі стояла нестерпна спека. Намісник, бачачи загальну радість, і сам був задоволений. Мучило його тільки одне: поведінка Мефреса та інших жерців. Царевич думав, що ці сановники докорятимуть йому за величезний борг у Гірама, зроблений, всупереч їхнім настановам, у храмі Гатор. Але святі отці мовчали і навіть не показувалися при дворі.

— Що ж це таке, — спитав він якось Тутмоса, — що жерці не дорікають нам?.. Адже таких витрат, як зараз, ми ніколи не дозволяли собі. Музика грає з ранку й до ночі, а ми пиячимо від сходу сонця й засинаємо в обіймах з жінками або з глеками вина під головою…

— А чого б вони мали нам дорікати? — обурено відповів Тутмос — Адже ми перебуваємо зараз у місті Астарти, наймилішою відправою для якої є веселі розваги, а найкращим жертвоприношенням — любов? Зрештою жерці розуміють, що після такого довгого посту й самотності, тобі потрібний відпочинок.

— А вони тобі щось казали про це? — стурбовано запитав

царевич.

— І не раз. Не пізніше як учора святий Мефрес сказав мені сміючись, що такого молодого чоловіка, як ти, ваблять більше розваги, ніж молитви або турботи управління державою.

Рамзес замислився.

Отже, жерці вважають його легковажним юнаком, хоч він, завдяки Сарі, не сьогодні-завтра стане батьком?.. Ну що ж, тим краще: буде несподіванка, коли він заговорить до них своєю власною мовою.

Щоправда, царевича трохи гризло сумління: відколи покинув храм богині Гатор, він жодного дня не займався справами ному Габу. Жерці мали підстави думати, що він або цілком задовольнився поясненнями Пентуера, або знеохотився до влади.

— Тим краще!.. — шепотів він. — Тим краще!..

В його молодій душі під впливом постійних інтриг, які снувалися навколо нього, або підозрінь, що ці інтриги існують, почав народжуватись інстинкт лицемірства. Рамзес відчував, що жерці не догадуються, про що він розмовляв з Гірамом та які плани снував у своїй голові. Їх, засліплених своєю владою, влаштовувало, що він розважається, і з цього вони робили висновок, що управління державою лишається в їхніх руках.

• Предыдущая
• 59/162
• Следующая