Фараон - Прус Болеслав - Страница 44

• Предыдущая
• 44/162
• Следующая

Кілька годин тривав бенкет, час від часу перериваючись вигуками на честь царевича, номарха та його родини.

Рамзесові, який напівлежав на ложі, вкритому левиною шкурою із золотими кігтями, прислужували чотири красуні. Одна обвівала його опахалом, друга міняла йому вінки на голові, дві інші подавали страви. Наприкінці бенкету та, зякою Рамзес найохочіше розмовляв, піднесла йому келих вина. Рамзес випив половину, а решту подав їй; коли вона випила, він поцілував її в уста.

Тоді невільники швидко почали гасити смолоскипи, метелик перестав ворушити крилами, І в залі запанувала темрява й тиша, яку порушував лише нервовий сміх жінок.

Раптом почулися швидкі кроки кількох людей і несамовитий крик.

— Пустіть мене!.. — гукав захриплий чоловічий голос. — Де. наступник трону? Де намісник?

В залі зчинилася метушня. Злякані жінки плакали, а чоловіки кричали:

— Що це таке? Замах на наступника трону! Гей, варта! Чути було брязкіт розбитого посуду, тріск стільців.

— Де наступник трону? — кричав чужий чоловік.

— Варта!.. Обороняй наступника трону!.. — відповіли йомуззали.

— Запаліть світло! — пролунав юнацький голос царевича. — Хто мене шукає? Я тут!..

Внесли смолоскипи. В залі лежали купами перекинуті й поламані меблі, між якими ховалися гості.

На помості царевич намагався вирватися від жінок, якізплачем хапали його за руки й за ноги. Біля царевича стояв Тутмос у розкошланій перуці, із бронзовим дзбаном в руці, ладен розвалити голову кожному, хто наблизиться до наступника трону. В дверях з’явилося кілька воїнівзмечами наголо.

— Що таке? Хто тут є? — вигукував переляканий номарх. Нарешті всі побачили винуватця цього перестраху. Якийсь

велетень, голий, весь у грязюці, з кривавими смугами на плечах, стояв на колінах біля помосту, простягаючи руки до наступника трону.

— Ось розбійник! — вигукнув номарх. — Беріть його! Тутмос вище підніс свій дзбан, від дверей наблизились

воїни. Зранений чоловік упав обличчям на сходи, благаючи:

— Змилуйся, сонце Єгипту!..

Воїни вже хотіли схопити його, але Рамзес, звільнившись нарешті від жінок, підступився до бідолахи.

— Не чіпайте його! — крикнув він до воїнів. — Чого ти хочеш, чоловіче?

— Хочу тобі розповісти про наші кривди, володарю… В цей час Софра, наблизившись до царевича, шепнув:

— Це гіксос. Глянь тільки, повелителю, на його кудлату бороду й волосся. Навіть зухвальство, з яким він сюди вдерся, свідчить, що це не природжений єгиптянин.

— Хто ти? — спитав царевич.

— Я — Бакура, робітник із загону копачів у Сохемі. В нас зараз немає роботи, то номарх Отоес наказав нам…

— Це якийсь навіжений або п’яниця! — збуджено вигукнув Софра. — Як він розмовляє з тобою, повелителю!..

Царевич кинув на нього такий погляд, що сановник, зігнувшись майже до землі, відступився назад.

— Що вам наказав достойний Отоес? — спитав намісник

Бакуру.

— Він наказав нам, володарю, щоб ми ходили берегом Нілу, плавали по річці, стояли понад дорогами і галасували на твою честь. І обіцяв, що за це заплатить нам, скільки належить… Бо ми, володарю, вже два місяці нічого не одержували… Ані ячних коржів, ані риби, ані оливи, щоб мастити тіло.

— Що ти на це скажеш, достойний пане? — спитав царевич номарха.

— Зухвалий п’яниця… бридкий наклепник… — відповів Софра.

— А як же ви галасували на мою честь?

— Як нам наказували, — мовив велетень — Моя жінка й дочка кричали разом з іншими: «Живи вічно!» — а я стрибав у воду й кидав вінки під твій корабель, за що мені мусили платити по утну. А коли ти, володарю, ласкаво зволив в’їхати до міста Атріба, мені наказали, щоб я кинувся. під коні і зупинив колісницю.

Царевич почав сміятися.

— Ніколи не думав, — сказав він, — що ми так весело закінчимо бенкет!.. А скільки ж тобі заплатили за те, що ти кинувся під колісницю?

— Обіцяли три утни, але не заплатили нічого — ні мені, ні жінці, ні дочці. І всьому нашому загону цілих два місяці не давали ніяких харчів.

— А як же ви жили?

— З жебрацтва або з того, що заробимо в селян. У таких тяжких злиднях ми тричі бунтували й хотіли повернутись додому. Але начальники й писарі або обіцяли, що заплатять, або наказували бити нас…

— І все за той галас на мою честь? — спитав, сміючись,

царевич.

— Правду кажеш, володарю… А вчора був у нас найбільший бунт, і за це достойний номарх Софра звелів десяткувати нас. Кожному десятому дали київ, а мені найбільше, бо я здоровий і маю нагодувати аж три голодні роти — свій, жінчин і доччин… Побитий, я вирвався від них, щоб упасти ниць перед тобою, володарю, й розповісти про наші кривди. Ти нас побий, коли ми винні, але нехай писарі заплатять, що нам належить, бо з голоду помремо — ми, жінки й діти наші…

— Це якийсь навіжений!.. — закричав Софра. — Зволь тільки глянути, повелителю, скільки він наробив мені шкоди… Десяти талантів не взяв би я за ці столи, вази й глечики.

Між гостями, які вже встигли отямитись, знявся галас.

— Це якийсь розбійник! — гукали вони. — Дивіться, це справді гіксос… Ще кипить у ньому проклята кров його дідів, які пограбували й сплюндрували Єгипет… Такі дорогі меблі, такий чудовий посуд — потрощено вщент!..

— Один бунт робітників, які не одержали платні, більше завдає шкоди державі, ніж варте все це багатство, — суворо озвався Рамзес.

— Святі слова!.. Їх треба викарбувати на пам’ятниках!.. — в ту ж мить відгукнулися гості. — Бунт одриває людей від праці й засмучує серце його святості фараона… Не годиться, щоб робітникам по два місяці не платити заробітку…

Царевич з неприхованою зневагою глянув на мінливих, мов хмари, придворних і звернувся до номарха.

— Доручаю тобі, — мовив він грізно, — цього скатованого чоловіка. Я певен, що у нього навіть волосина не впаде з голови. А вранці я хочу побачити загін, до якого належить цей робітник, щоб пересвідчитись, чи він каже правду.

По цих словах намісник вийшов, залишивши номарха й гостей у великому замішанні.

На другий день царевич, одягаючись з допомогою Тутмоса, спитав його:

— А що, прийшли робітники?

— Так, володарю, ще здосвіта чекають твоїх повелінь.

— А той… Бакура є між ними? Тутмос скривився й відповів:

— Сталася дивна пригода. Достойний Софра наказав замкнути його в порожній льох свого палацу. А цей гультяй, та ще й такий сильний, виламав двері до другого льоху, де стояло вино, перекинув кілька дуже дорогих дзбанів, а сам так напився, що…

— Ну?.. — спитав царевич.

— Що вмер.

Царевич схопився з стільця.

— І ти віриш! — вигукнув він, — що цей робітник сам перепився на смерть?!

— Мушу вірити, бо в мене нема доказів, що його вбили, — відповів Тутмос.

— Але я їх пошукаю! — вибухнув царевич.

Він бігав по залі й пирскав, як розлютований лев. Коли він трохи заспокоївся, Тутмос мовив:

— Не шукай, володарю, провини там, де її не видно; бо навіть свідків не знайдеш. Якщо й справді хтось за наказом номарха задушив цього робітника, він однаково не признається. Сам мертвий теж нічого не скаже, і, зрештою, що б важила його скарга на номарха!.. В такій справі жодний суд не схоче розпочати слідства…

— А коли я накажу?.. — спитав намісник.

— Тоді суд вчинить слідство і доведе невинність Софри. І ти, володарю, будеш присоромлений, а всі номархи, їхні родичі й слуги стануть твоїми ворогами.

Царевич зупинився посеред покою й замислився.

— Зрештою, — мовив Тутмос, — здається, все свідчить, що цей нещасний Бакура був п’яниця чи божевільний і насамперед, що він чужинець. Бо хіба справжній поміркований єгиптянин, хоч би йому рік не платили грошей і дали вдвоє більше київ, посмів би вдертися до палацу номарха і з таким криком звертатись до тебе?

Рамзес схилив голову і, побачивши, що до другого покою зайшли його придворні, мовив півголосом:

— Ти знаєш, Тутмосе, відколи я вирушив у цю подорож, Єгипет починає здаватися мені якимсь іншим. То я питаю сам себе, чи не в чужій я країні? То серце моє бере неспокій, наче в мене на очах заслона, за якою чиниться велике ошуканство, а я не можу його розгледіти…

• Предыдущая
• 44/162
• Следующая