Фараон - Прус Болеслав - Страница 32

• Предыдущая
• 32/162
• Следующая

Отакі греки: природжені брехуни, але привітні й мужні люди. Кожен з них швидше накладе головою, аніж скаже правду. І це не задля користі, як фінікійці, а з внутрішньої потреби.

— А як я маю ставитись до фінікійців? — запитав царевич.

— Це люди розумні, працьовиті й сміливі, але гендлярі; для них головне в житті — заробити, ще й багато, якнайбільше!.. Фінікійці — як вода: багато приносять, і багато забирають, і просочуються всюди. Треба давати їм якнайменше і пильнувати, щоб вони не пролазили до Єгипту тихцем крізь шпари.

Коли їм добре заплатиш і пообіцяєш ще більшу винагороду, вони будуть чудовими вивідувачами. Те, що нам відомо про таємний рух в Ассірії, ми знаємо від них.

— А євреї? — тихо спитав царевич, опускаючи очі.

— Це народ кмітливий, але всі вони похмурі фанатики й запеклі вороги Єгипту. Лише коли відчують на своїй шиї важку сандалю Ассірії, вони звернуться до нас. Аби тільки не було запізно. Але користатися з їхніх послуг можна… Звичайно, не тут, а в Ніневії та Вавілоні.

Фараон був дуже стомлений. Царевич, прощаючись, упав йому до ніг, а батько обняв його; після цього Рамзес пішов до матері.

Цариця, сидячи в своєму покої, ткала тонке полотно на убрання богам, а її служниці шили й гаптували одяг або робили гірлянди. Молодий жрець перед статуєю Ісіди курив пахощами.

— Я прийшов, — мовив царевич, — подякувати тобі, матінко, і попрощатись.

Цариця підвелась і, обнявши сина, з сльозами мовила:

— Як же ти змінився!.. Ти вже справжній мужчина!.. Я так рідко тебе бачу, що могла б забути твоє обличчя, якби не носила твого образу повсякчас у своєму серці. Недобрий! Я з намісником стільки разів підпливала до твого маєтку, сподіваючись, що ти нарешті забудеш свою образу, а ти виїхав мені назустріч із своєю наложницею…

— Прости… прости!.. — казав Рамзес, цілуючи матір. Цариця вийшла з ним до саду і, коли вони лишилися на

самоті, мовила:

— Я жінка, тому мене хвилює доля жінки й матері. Ти візьмеш з собою цю дівчину, коли поїдеш звідси? Пам’ятай, що галас і рух можуть зашкодити їй і дитині. Вагітним жінкам потрібні тиша й спокій.

— Ти кажеш про Сару? — спитав здивовано Рамзес. — Вона вагітна? Мені вона нічого про це не казала…

— Може, соромиться, а може, й сама не знає, — відповіла мати. — В кожному разі, подорож…

— Та я й не думаю її брати! — вигукнув царевич. — Тільки… чому вона криється від мене… наче дитина не моя?

— Не будь підозріливим, — зауважила мати. — Це звичайна сором’язливість молодих дівчат. А може, вона приховувала свій стан, боячись, що ти її покинеш?

— Адже я не візьму її до свого двору! — перебив царевич так роздратовано, що очі цариці усміхнулись, та вона прикрила їх віями.

— Ну, не треба так жорстоко відштовхувати жінку, яка тебе кохала. Я знаю, що ти про неї подбав. Ми теж дамо їй щось від себе. Дитина царської крові повинна бути як слід вихована і добре забезпечена.

— Звичайно, — відповів Рамзес — Мій первісток, хоч він і не матиме прав наступника трону, повинен посідати таке становище, щоб і я його не соромився, і він не нарікав на мене.

Попрощавшись із матір’ю, Рамзес вирішив поїхати до Сари, і тому повернувся в свої покої.

В серці його боролися два почуття — досада на Сару за те, що вона приховувала від нього причину своєї хвороби, і гордість від свідомості, що він стане батьком.

Він — батько! Це надавало йому поважності, яка наче зміцнювала його становище полководця й намісника. Батько — це вже не юнак, який мусить з пошаною дивитися на старших.

Царевич був схвильований і зворушений, йому хотілося нагримати на Сару, а потім обняти її і обдарувати.

Та, повернувшись до себе, він застав там двох номархів з Нижнього Єгипту, які прийшли із звітами про свої номи. Поки Рамзес вислухав їх, він уже стомився. І, крім того, у нього мав бути вечірній прийом, на який він не хотів спізнитись.

«Знову я не буду в Сари, — думав він. — Бідна дівчина не бачила мене майже дві декади…» Він покликав негра.

— В тебе є та клітка, яку дала тобі Сара, коли ми зустрічали нашого володаря?

— Є, — відповів негр.

— Візьми звідти голуба й випусти.

— Тих голубів уже всіх поїли.

— Хто поїв?

— Ваша достойність. Я сказав кухареві, що ті голуби від пані Сари, і він тільки для вашої достойності робив з них печеню й паштети.

— А щоб вас крокодил пожер! — вигукнув з досадою царевич.

Він викликав Тутмоса і звелів негайно їхати до Сари. Розповівши йому історію з голубами, царевич мовив:

— Одвези їй смарагдові сережки, браслети на руки й на ноги та два таланти. Скажи — я гніваюсь на неї за те, що вона крилась від мене з своєю вагітністю, але прощу її, якщо дитина буде здорова й гарна… А якщо вона народить хлопчика, я подарую їй ще один маєток, — додав він, усміхнувшись. — І ще одне… постарайся умовити її, щоб вона відсторонила від себе хоч трохи євреїв і взяла бодай кількох єгиптян і єгиптянок. Я не хочу, щоб мій син з’явився на світ у такому оточенні, а може, ще й грався потім з єврейськими дітьми. Вони ж навчать його давати батькові найгірші фініки!..

Квартал, де жили чужинці в Мемфісі, лежав у північносхідній частині міста, недалеко від Нілу. Було там кількасот будинків і кільканадцять тисяч мешканців — ассірійців, євреїв, греків, а найбільше — фінікійців.

Це був багатий квартал. Головною артерією його була досить пряма, брукована кам’яними плитами вулиця, кроків на тридцять завширшки. По обидва боки її височіли будинки з цегли, вапняку й пісковику, від трьох до п’яти поверхів заввишки. В льохах були склади сировини, на перших поверхах — крамниці, на других — помешкання заможних людей, над ними — майстерні: ткацькі, швацькі, ювелірні, а ще вище — тісні житла ремісників.

Будівлі в цьому кварталі, так само як і в усьому місті, були здебільшого білі. Але серед кам’яниць досить часто траплялися й зелені, як лука, жовті, як пшеничний лан, блакитні, як небо, або червоні, як кров.

Фасади багатьох будинків були прикрашені малюнками, які вказували на заняття їхніх мешканців.

На будинку ювеліра довгий ряд малюнків зображував, як його власник продає чужоземним царям ланцюжки, браслети власного виробу, викликаючи в них щире захоплення. Стіни величезного дому купця вкривали картини, що відтворювали труднощі й небезпеки, пов’язані з торгівлею: в морі людей хапають страшні потвори з риб’ячими хвостами, в пустелі — крилаті вогненні змії, а на далеких островах їх роздирають велетні, одна сандаля яких більша за фінікійський корабель.

На стінах кам’яниці лікаря намальовано людей, яким він зумів повернути втрачені руки, ноги, зуби і навіть молодість. На будинку, який займала місцева влада, було зображено бочку, в яку люди кидали золоті обручки, писаря, якому хтось нашіптував на вухо, і розпростертого на землі винуватця, якого двоє чоловіків били киями.

Вулиця кишіла народом. Попід стінами тулилися люди з ношами, з опахалами, посланці та інші робітники, готові продати свою працю. Посередині безперервною валкою котилися вози з товарами, запряжені ослами або волами, і йшли носії з вантажем.

По тротуарах снували галасливі продавці свіжої води, винограду, фініків, копченої риби, а також крамарі, продавці квітів, музиканти й різні штукарі.

В цім людськім потоці, який плинув, розпліскувався, продавав і купував, вигукуючи на різні голоси, дуже вирізнялися поліцейські. На кожному були коричнева сорочка до колін, фартушок у блакитну та червону смужку, короткий меч при боці, а в руці — здорова палиця. Ці охоронці порядку походжали по тротуару, інколи перемовляючись із своїми товаришами, але найчастіше стояли на придорожньому камені, щоб краще бачити юрбу, що ринула біля їхніх ніг.

Зважаючи на таку пильність, вуличні злодії мусили діяти дуже обережно. Звичайно двоє з них починали бійку, і, коли круг них збиралась юрба і поліцейські, не розбираючи, починали молотити киями тих, що билися, та спостерігачів, їхні товариші злодії спритно очищали кишені.

• Предыдущая
• 32/162
• Следующая