Фараон - Прус Болеслав - Страница 24
- Предыдущая
- 24/162
- Следующая
— Мені дуже тяжко.
— Звірся Мені! Гризота — мов скарб, який дано тобі на схованку. Поки стережеш його сам, навіть сон тікає від тебе, і тільки тоді стає тобі легше, коли знайдеш товариша, щоб стеріг разом з тобою.
Рамзес обняв її і посадив біля себе на лаві.
— Коли селянин, — мовив він з усміхом, — не встигне перед розливом зібрати з поля врожай, йому допомагає жінка. Вона також доїть корів, носить йому їсти в поле, обмиває, його, коли він втомлений повертається додому. Тому й склалася думка, що жінка завжди може допомогти чоловікові.
— А ти в це не віриш, мій пане?
— Турботам наступника трону не зарадить жінка, — відповів Рамзес, — навіть така мудра і владна, як моя мати…
— Боже мій! Які ж це турботи, скажи мені, — наполягала Сара, пригортаючись до царевича. — За нашими переказами, Адам покинув рай через Єву, а він же був чи не найбільшим царем найпрекраснішого царства…
Царевич замислився, а потім сказав:
— І наші мудреці вчать, що не один чоловік зрікався високих почестей заради жінки. Але я не чув, щоб хтось досяг чогось великого в житті завдяки жінці; хіба який полководець, котрому фараон віддав дочку з великим посагом і настановив його на високу посаду. Проте допомогти чоловікові зайняти вище становище чи хоча б скинути з себе тягар турбот жінка не здатна.
— Може, тому, що жодна не кохає так, як я тебе, пане мій… — прошепотіла Сара.
— Я знаю, що твоє кохання не має меж… Ти ніколи не вимагала від мене подарунків і не підтримувала тих, хто не гребував шукати щастя навіть під ложем коханки царського сина. Ти лагідніша за ягня і тиха, як ніч над Нілом… Поцілунки твої, як пахощі з країни Пунт, а обійми солодкі, як сон стомленої працею людини. Немає слів, щоб змалювати твою красу й чари. Ти диво поміж жінками, бо уста їхні зрадливі, а любов коштує дорого. І все ж, при всій своїй досконалості, чим ти можеш полегшити мої турботи? Чи спроможна ти зробити, щоб його святість пішов великим походом на схід, а мене поставив на чолі війська? Чи можеш ти дати мені хоч корпус Менфі, який я просив у батька, або призначити мене правителем Нижнього Єгипту?.. Чи можеш ти зробити так, щоб усі піддані його святості думали й почували так само, як я, його найвірніший слуга?..
— Це правда, я не можу… Нічого не можу, — сумно прошепотіла Сара, опустивши руки на коліна.
— Ні, ти багато можеш зробити!.. Можеш розважити мене, — відповів, усміхаючись Рамзес. — Я знаю, що ти вчилася танцювати і грати. То скинь же ці довгі шати, які швидше пасують жриці, що пильнує вогонь, вберися у прозорий серпанок, як… фінікійські танцівниці… І так танцюй і так милуй мене, як вони…
Сара схопила його за руки і, блиснувши очима, вигукнула:
— Ти знаєшся з цими розпусницями? Кажи… нехай я довідаюсь про своє горе… А потім виряди мене до батька, в нашу пустельну долину, в якій краще б я була тебе не зустрічала!
— Ну, ну… заспокойся, — мовив царевич, бавлячись її волоссям. — Адже мені доводиться бачити танцівниць як не на бенкетах, то на урочистих церемоніях у фараона або на відправах у храмах. Але всі вони разом не хвилюють мене так, як ти одна. Та й зрештою… котра з них могла б зрівнятися з тобою? Тіло твоє — як статуя Ісіди, вирізьблена з слонової кістки, а з них кожна має якусь ваду. Одні занадто товсті, в інших худі ноги або негарні руки, а деякі навіть носять штучні коси. Чи ж є друга така, як ти?.. Якби ти була єгиптянкою, всі храми домагалися б, щоб ти була заспівувачкою в їхніх хорах. Та що я кажу, якби ти зараз з’явилася в Мемфісі в прозорій сукні, жерці примирилися б з тобою, аби тільки ти погодилася брати участь в процесіях.
— Нам, донькам Іуди, не можна носити нескромні убрання.
— Ні танцювати, ні співати?.. Нащо ж ти того вчилась?
— Наші дівчата й жінки танцюють наодинці, щоб скласти хвалу богу, а не для того, щоб сіяти в серцях чоловіків вогнисті зерна пристрасті. А співаємо… Зажди, пане мій, я тобі заспіваю.
Сара підвелася з лави й пішла до будинку. Незабаром вона повернулась назад. За нею несла арфу молода дівчина із зляканими чорними очима.
— Що це за дівчина? — спитав царевич. — Чекай, де я бачив цей погляд?.. Ага, коли я був тут востаннє, це перелякане дівча придивлялося до мене з-за кущів…
— Це моя родичка й служниця Естер, — відповіла Сара. — Вона живе в мене вже місяць, але боїться тебе, пане, і тому завжди тікає. Може, вона й справді колись придивлялася до тебе з-за кущів.
— Ти можеш іти, дитино, — мовив царевич до остовпілої дівчини, а коли та зникла за деревами, додав: — Вона також єврейка? А той сторож твоєї садиби, який теж дивиться на мене, як баран на крокодила?
— Це Самуїл, син Єздри, теж мій родич. Я взяла його замість негра, якого ти, мій пане, відпустив на волю. Адже ти дозволив мені вибирати собі слуг?..
— Звичайно, дозволив. Напевне, наглядач за слугами теж єврей, бо в нього жовта шкіра і дивиться він так покірливо, як не зможе жоден єгиптянин.
— Це Єзекіїл, — відповіла Сара, — син Рувима, родич мого батька. Він не подобається тобі, мій пане?.. Це все вірні твої слуги.
— Чи подобається він мені? — мовив похмуро царевич, барабанячи пальцями по лавці. — Він тут не для того, щоб мені подобатись, а щоб пильнувати твоє майно… Зрештою мене ці люди зовсім не обходять. Співай, Саро.
Сара сіла на траві біля ніг царевича і, взявши на арфі кілька акордів, заспівала:
— «Де той, хто не має турбот? Де той, хто, вкладаючись спати, сказав би: цей день я провів без смутку? Де людина, яка, лягаючи в труну, сказала б: життя моє минуло без страждань і тривоги, як погожий вечір над Йорданом?
А скільки є таких, які щодня хліб свій обливають сльозами, а дім їхній повен зітхань.
Плач — це перший поклик людини на цій землі, а стогін — останнє прощання. Повна страху, входить вона в життя, повна жалю, лягає на вічний спочинок, і ніхто її не питає, де вона хотіла б залишитись.
Де той, хто не знає гіркоти життя? Чи це дитина, в якої смерть забрала матір? Чи немовля, що в його матері голод висмоктав груді раніше, ніж воно встигло прикластися до них устами?
Де людина, яка впевнена в своїй долі і сміливо зустрічає завтрашній день? Чи це той, хто, працюючи в полі, знає, що він не владен послати на нього дощ або заступити дорогу сарані? Чи купець, який віддає багатство своє на волю вітрів, які дмуть невідомо звідки, а життя довіряє хвилям над безоднею, що все поглинає і нічого не повертає?
Де людина без тривоги в душі? Чи це мисливець, що женеться за прудконогою сарною, а натрапляє на лева, який глузує з його стріл? Чи воїн, який іде в бій, щоб здобути славу, а знаходить ліс гострих списів та бронзових мечів, щоб зчервонити їх своєю кров’ю? Чи це великий цар, який під пурпуром носить важкий панцир, недремним оком стежить за підступами заздрісних сусідів, а вухом ловить шелест завіси, щоб у власному наметі його не захопила зрада?
Через це серце людини завжди і всюди сповнене, смутком. В пустелі загрожують їй лев і скорпіон, в печерах — дракони, поміж квітами — отруйна змія. При сонці зажерливий сусід міркує, як захопити її землю, вночі хитрий злодій намацує двері в її комору. Змалку людина безпорадна, на старість. — немічна, в розквіті віку оточена небезпеками, мов кит водяною безоднею.
І тому, о боже, творець наш, до тебе звертається змучена людська душа. Ти привів її в цей світ, де стільки пасток, ти вселив у неї страх смерті, ти перетяв усі дороги спокою, крім тієї, яка веде до тебе. Як дитина, що не вміє ходити, хапається за одежу матері, щоб не впасти, так нещасна людина волає до твого милосердя і шукав порятунку від непевності…»
…Сара замовкла. Царевич замислився і трохи згодом мовив:
— Ви, євреї, похмурий народ. Якби в Єгипті вірили так, як навчає ваша пісня, ніхто не сміявся б на берегах Нілу. Вельможі поховалися б зі страху в підземеллях храмів, а простий люд, замість того щоб працювати, втік би в печери й там чекав би від бога милосердя, якого так і не дочекався б.
- Предыдущая
- 24/162
- Следующая
