Фараон - Прус Болеслав - Страница 16

• Предыдущая
• 16/162
• Следующая

В цей час освітлений човен наступника трону приплив з другого берега під радісні вигуки й спів. Ті самі люди, що півгодини тому хотіли вдертися в маєток царевича, тепер падали перед ним ниць або кидалися в воду, щоб цілувати весла й краї човна, який привіз сина володаря Єгипту.

Веселий, при світлі смолоскипів, Рамзес у супроводі Тутмоса ввійшов до будинку Сари. Побачивши його, Гедеон сказав Тафет:

— Я Дуже боюся за свою доньку, але ще більше не хочу зустрітися з її паном…

Він перескочив через мур і в темряві садом і нивами пішов у напрямку до Мемфіса.

На подвір’ї Тутмос гукав:

— Вітаю тебе, прекрасна Саро!.. Сподіваюсь, ти нас добре почастуєш за музик, яких я тобі прислав…

На порозі з’явилася Сара з обв’язаною головою, її підтримували негр і служниця.

— Що сталося? — спитав здивований царевич.

— Ой, жах! — скрикнула Тафет. — Невірні напали на твій дім, і один з них ударив каменем Сару…

— Які невірні?

— А ті… єгиптяни!.. — пояснила Тафет.

Царевич кинув на неї погляд, повний зневаги. Та враз його охопила лють.

— Хто вдарив Сару?.. Хто кинув камінь?.. — крикнув він, хапаючи негра за плече.

— Ті, що на березі, — відповів невільник.

— Гей, дозорці! — гукнув царевич несамовито. — Озброїти всіх людей в маєтку і вперед на цю зграю розбійників!

Негр знову схопив свою сокиру, дозорці почали викликати челядь з халуп, а воїни з почту царевича стисли руків’я мечів.

— Ради бога, що ти хочеш робити?.. — шепнула Сара, кидаючись царевичеві на шию.

— Хочу помститись, — відповів він. — Хто кидає камінь в мою власність, той кидає камінь в мене…

Тутмос зблід і похитав головою.

— Слухай, Рамзесе, — озвався він, — а як же ти вночі впізнаєш у юрбі людей, які вчинили злочин?

— Мені однаково… Юрба це зробила — юрба й відповідатиме.

— Так не скаже жоден суддя, — спробував заспокоїти його Тутмос. — А ти ж маєш стати верховним суддею.

Царевич замислився, а його товариш казав далі:

— Подумай, що завтра сказав би наш володар, фараон?.. А яка радість була б для всіх ворогів Єгипту на сході й на заході, якби вони почули, що наступник трону мало не під стінами царського палацу нападає вночі на свій народ!..

— О, якби батько дав мені хоч половину війська, замовкли б навіки наші вороги в усіх кінцях світу!.. — шепнув царевич, тупнувши ногою.

— Врешті… згадай того селянина, який повісився… Ти жалкував тоді, що вмерла одна безневинна людина, а сьогодні… Невже ти сам схочеш убивати безвинних?..

— Годі! — глухо перебив його царевич. — Гнів мій — як жбан, повний води… Горе тому, на кого він виллється… Ходім у будинок…

Зляканий Тутмос замовк. Царевич узяв Сару за руку і вийшов з нею на другий поверх. Посадивши дівчину біля столу, на якому стояла недоїдена вечеря, і підсунувши свічник, він зірвав у неї з голови пов’язку.

— О! — вигукнув він. — Це навіть не рана, а тільки синець! Він уважно придивлявся До Сари.

— Ніколи не думав, що на тобі можуть бути синці… Це дуже змінює обличчя…

— Я вже не подобаюсь тобі? — тихо спитала Сара, підводячи на нього великі очі, повні тривоги.

— О ні… зрештою це мине.

Він покликав Тутмоса й негра і звелів розповісти, що тут сталося ввечері.

— Він нас захистив, — сказала Сара. — Ставзсокирою на дверях…

— Ти так зробив? — спитав царевич раба, пильно дивлячись йому в очі.

— Чи міг я дозволити, щоб до твого дому, володарю, вдерлися чужі люди?

Царевич погладив його по кучерявій голові.

— Ти вчинив, як мужня людина, — сказав він. — Дарую тобі волю. Завтра дістанеш винагороду і можеш вертатись додому.

Негр захитався й протер очі, білки яких яскраво блищали. Потім упав на коліна і, вдаривши чолом об підлогу, вигукнув:

— Не проганяй мене від себе, володарю!..

— Добре! — відповів царевич. — Зоставайся при мені, але як вільний воїн. Саме такі мені й потрібні, — додав він, глянувши на Тутмоса. — Цей не вміє промовляти, як доглядач книгосховища, зате готовий битися…

І знов почав розпитувати про подробиці нападу; коли негр оповів йому про жерця та про чудо, яке той вчинив, царевич схопився за голову і вигукнув:

— Я найнещасніша людина в Єгипті!.. Скоро я не сховаюсь від жерців навіть у своїй постелі. Хто він? Звідки взявся?

Цього негр пояснити не міг. Він сказав тільки, що жрець виявив себе великим прихильником царевича й Сари та що нападом керували не єгиптяни, а люди, яких жрець назвав ворогами Єгипту й даремно викликав їх, щоб вийшли наперед.

— Дива!.. Дива!.. — мовив задумливо царевич, кинувшись на ложе. — Мій чорний раб — хоробрий воїн і розсудлива людина… Жрець обороняє єврейку, бо вона моя… Що це за незвичайний жрець? Народ єгипетський, який падає ниць перед собаками фараона, нападає на дім наступника трону під проводом якихось ворогів Єгипту!.. Я мушу сам це розслідувати…

Скінчився місяць тот, і почався місяць паофі — друга половина липня. Вода в Нілі з зеленкуватої зробилася білою, а потім червоною і все прибувала. В царському водомірі в

Мемфісі вода піднялася заввишки майже на два людських зрости, а Ніл прибував щодня на дві п’яді. В найнижчих місцях поля вже залило, а на пагорках селяни поспіхом збирали льон, виноград і бавовну. Там, де вранці було ще сухо, надвечір уже хлюпотіли хвилі.

Здавалося, шалений, невидимий нурт бурхає в глибині ріки. Оре на ній широкі смуги, наповнює шумовинням борозни, потім на мить розгладжує поверхню води і одразу ж знов закручує її в бездонні вири.

Знов оре, знов розгладжує, закручує, жене все нові тори води, нові смуги шумовиння, і все здймає розбурхану ріку, заливаючи нові ділянки землі. Натрапивши на якусь перешкоду, вода за мить долає її, швидко рине в низину і утворює блискуче озерце там, де хвилину тому розсипалися на порох висохлі трави.

Хоч розлив ще ледве досяг третини звичайного свого рівня, все узбережжя було вже затоплене. Щогодини вода оточувала якусь маленьку садибу на пагорку, обертаючи її на острівець, який спочатку відокремлювався від інших тільки вузькою протокою; але ця протока поступово ширшала, дедалі більше відрізаючи оселю від сусідів. Не раз, хто вийшов у поле пішки, вертався додому човном.

На Нілі з’являлося чимраз більше човнів і плотів. Хто ловив рибу неводом, хто перевозив до стодоли врожай або переправляв до обори худобу, що ревла, стоячи в човні, хто плив до знайомих, щоб із сміхом та радісними вигуками повідомити (хоч це бачили всі), що Ніл прибуває. Інколи човни, що збивалися докупи, мов табун качок, розліталися в усі боки перед широким плотом, який ніс з Верхнього Єгипту вниз велетенські кам’яні брили, вирубані в прибережних каменоломнях.

Далеко навкруги розлягався плескіт прибулої води, крик сполоханого птаства і веселий спів людей. Ніл прибуває, буде багато хліба!

Цілий місяць тривало слідство в справі нападу на маєток наступника трону. Щоранку човен з урядовцями й поліцейськими припливав до якоїсь садиби. Людей відривали від праці, засипали їх підступними запитаннями, били киями, а надвечір до Мемфіса поверталося два човни: один віз урядовців, другий — в’язнів.

Таким чином виловлено було кількасот злочинців, половина з яких навіть не чула про напад, а другій половині загрожувала в’язниця або кілька років праці в каменоломнях. Проте так і не довідалися ні про ватажків нападу, ні про того жерця, який умовив юрбу розійтись.

У вдачі царевича Рамзеса поєднувалися вкрай суперечливі риси. Він був запальний, як лев, і впертий, як віл. Але разом з тим мав ясний розум і глибоке почуття справедливості.

Бачачи, що слідство, яке провадять урядовці, не дає наслідків, царевич одного дня сам поплив до Мемфіса і звелів відчинити йому в’язницю.

В’язниця, обнесена високим муром, стояла на узгір’ї і складалася з багатьох кам’яних, цегляних і дерев’яних будівель. Та це були здебільшого ворота або житла наглядачів. В’язні сиділи в підземних печерах, видовбаних у вапняковій скелі.

• Предыдущая
• 16/162
• Следующая