Фараон - Прус Болеслав - Страница 106
- Предыдущая
- 106/162
- Следующая
— Ми всі — лише люди, — відповів чудотворець Бероес, — отже, наші душі не завжди можуть вознестися до підніжжя безсмертного бога. Я, проте, дам вашій святості пораду, як знайти людину, що молиться найщиріше і найдохідливіше,
— Добре, відкрий мені таку людину, щоб вона стала моїм другом в останню, годину життя.
Почувши таку відповідь, халдеєць зажадав, щоб у палаці знайшли кімнату, яка має лише одні двері і в якій ніхто не живе. І того самого дня, за годину до заходу сонця, він звелів перенести до цієї кімнати його святість.
У визначений час четверо найвищих жерців одягли фараона в нові лляні шати, проказали над ним чудотворну молитву, яка мала відганяти злі сили, і, посадивши його в прості ноші з кедрового дерева, занесли повелителя в порожню кімнату, де був лише невеличкий столик.
Там уже стояв Бероес, який молився, повернувшись обличчям на схід.
Коли жерці вийшли, халдеєць зачинив важкі двері кімнати, накинув на плечі пурпуровий шарф і поставив на столику перед фараоном скляну чорну кулю. В ліву руку він узяв гострий кинджал з вавілонської сталі, в праву — жезл із таємничими знаками і цим жезлом накреслив коло в повітрі навкруг себе й фараона. Потім, звертаючись по черзі на всі чотири сторони світу, зашептав:
— «Аморул, Танеха, Латістен, Рабур, Адонай… Змилуйся наді мною, очисти мене, отче небесний, ласкавий і милосердий… Зішли на негідного слугу твого святе благословення і приборкай всемогутньою рукою упертих бунтівничих духів, щоб я міг споглядати в спокої твої святі діла…»
Він зупинивсь і звернувся до фараона:
— Мер-Амон-Рамзесе, верховний жрець Амона, чи бачиш ти іскру в цій чорній кулі?..
— Бачу білу іскру, яка начебто ворушиться, мов бджола над квіткою…
— Мер-Амон-Рамзесе, вдивляйся в цю іскру і не відривай від неї очей… Не дивися ні праворуч, ні ліворуч, не дивися нікуди, що б не з’являлося тобі десь збоку…
І знову зашептав:
— «Бараланензіс, Балдахієнзіс, через могутніх князів Геніо, Лахадас, правителів пекельного царства, викликаю вас найвищою силою, якою я обдарований, заклинаю вас і наказую…»
При цих словах фараон здригнувся від огиди.
— Мер-Амон-Рамзесе, що ти бачиш? — спитав халдеєць.
— З-за кулі показалась якась страхітлива голова… Руде волосся наїжилось… обличчя зеленкувате… зіниці опущені вниз так, що видно тільки білки очей… Рот у неї широко відкритий, наче вона от-от закричить…
— Це страх, — мовив Бероес і провів над кулею вістрям кинджала.
Раптом фараон весь зіщулився.
— Годі!.. — скрикнув він. — Навіщо ти мене так мучиш?.. Натомлене тіло хоче спочити, душа — відлетіти в країну вічного світла… А ви не тільки не даєте мені вмерти, а ще й вигадуєте нові муки… Ах!.. Не хочу…
— Що ти бачиш?..
— Від стелі щохвилини спускаються наче дві павучі ноги, страшні… товсті, як пальми, кошлаті, гачкуваті на кінцях… Я відчуваю, що над моєю головою висить велетенський страхітливий павук і обсновує мене сіттю з корабельних канатів…
Бероес підняв кинджал.
— Мер-Амон-Рамзесе, — мовив він знову, — весь час вдивляйся в іскру і не оглядайся на боки… «Ось знак, який я підношу в вашій присутності, — шепотів він. — Ось я, могутньо озброєний допомогою бога, всевидющий і безстрашний, який викликає вас закляттям… Айє, Сарайє, Айє, Сарайє, Айє, Сарайє… ім’ям всемогутнього і вічно живого бога…»
Цієї миті на обличчі в фараона з’явився спокійний усміх.
— Здається мені, — мовив повелитель, — що я бачу Єгипет… весь Єгипет… Так, це Ніл… пустеля… Тут Мемфіс, там Фіви…
Він справді бачив Єгипет, весь Єгипет, але не більший за алею, яка тяглася через сад його палацу. Ця дивна картина мала, проте, ту властивість, що коли фараон звертав на якесь місце пильнішу увагу, воно відразу розросталося до майже натуральних розмірів.
Сонце вже заходило, заливаючи землю золотаво-пурпуровим світлом. Денні птахи лаштувались до сну, нічні прокидалися в своїх схованках. В пустелі позіхали гієни й шакали, а сонний лев потягався своїм могутнім тілом, готуючись іти на лови.
Нільський рибалка квапливо витягав сіті, великі транспортні кораблі причалювали до берегів. Втомлений хлібороб знімав із журавля цебро, яким цілий день черпав воду; інший поволі повертався з. сохою до своєї мазанки. В містах запалювали світло, жерці в храмах готувалися до вечірньої відправи. На шляхах опадала курява, замовкали рипучі колеса возів. З пілонів чулися тягучі голоси, що закликали народ до молитви.
Далі фараон з подивом помітив наче зграю сріблястих птахів, які знялися над землею. Ті птахи вилітали з храмів, палаців, вулиць, майстерень, нільських кораблів, сільських мазанок, навіть з копалень. Спочатку кожен з них мчав угору, мов стріла, але раптом, зустрівши в небі іншого срібноперого птаха, який перетинав йому дорогу, бився об нього зі всієї сили, і обидва мертві падали на землю.
Це були суперечливі людські молитви, які перешкоджали одна одній знятися до трону всевишнього…
Фараон напружив слух… Спочатку він чув тільки шелест крил, та незабаром зміг розрізнити окремі слова.
Ось він чує молитву хворого, який молиться, щоб до нього повернулося здоров’я, і водночас лікаря, який благає, щоб його пацієнт хворів якнайдовше. Господар благає Амона, щоб той пильнував його комору й хлів; злодій простягає руки, до неба, щоб без перешкод йому вдалося вивести чужу корову та наповнити мішки чужим зерном.
Ці молитви розбивалися одна об одну, мов каміння, випущене з пращі.
Мандрівник у пустелі падав на пісок, молячись, щоб бог послав йому північний вітер, який приніс би хоч краплину вологи; мореплавець бився чолом об корму, благаючи, щоб хоч тиждень ще віяли вітри зі сходу. Хлібороб прагнув, щоб швидше висохли болота після повені; бідний рибалка благав, щоб ці болота не висихали ніколи.
Їхні молитви розбивалися одна об одну і не досягали до божественних вух Амона.
Найбільший гомін стояв над каменоломнями, де злочинці, закуті в ланцюги, з допомогою клинів, змочених водою, розбивали величезні скелі. Там денна зміна робітників благала, щоб швидше настала ніч і прийшов жаданий сон, тоді як нічна зміна робітників, котрих наглядачі саме будили, била себе в груди, молячи, щоб ніколи не заходило сонце. Там купці, які забирали відколупаний та оброблений камінь, молилися, щоб у копальнях було якнайбільше злочинців, тоді як постачальники харчів, лежачи на животах, зітхали, щоб мор більше чавив робітників і вони на тому могли б нажитися.
Отже, і молитви людей з копалень не долітали до неба.
На західному кордоні фараон побачив два війська, які готувалися до бою. Обидва лежали на пісках, благаючи Амона, щоб він допоміг їм подолати ворога. Лівійці бажали ганьби і смерті єгиптянам; єгиптяни посилали прокляття лівійцям. Молитви, тих і тих, мов дві зграї шулік, зіткнулися над землею і впали на пустелю. Амон навіть їх не помітив.
І скрізь, куди б не звернув фараон стомлені очі, було те саме. Селяни благали перепочинку і зменшення податків; писарі молилися, щоб зростали податки і ніколи не припинялася робота. Жерці благали Амона послати довге життя Рамзесові XII і знищити фінікійців, які перешкоджали їхнім грошовим операціям; номархи взивали до бога, щоб він зберіг життя фінікійцям і допоміг швидше зійти на трон Рамзесові XIII, який покладе край сваволі жерців. Леви, шакали й гієни вили з голоду і жадали свіжої крові; олені, сарни й зайці з тривогою залишали свої схованки, думаючи лише про те, щоб зберегти своє мізерне життя ще хоча б на одну добу. Хоч досвід підказував їм, що вже цієї ночі не одне з них мусить загинути, щоб не померли хижаки.
І так у всьому світі панував розлад. Кожен прагнув того, що сповнювало жахом інших; кожен просив за власне добро, не питаючи, чи не заподіє зла ближньому.
Через те людські молитви, хоч вони й були як сріблясті птахи, що линули до неба, не досягали, однак, своєї мети. І божественний. Амон, до якого не доходив жоден голос із землі, поклавши руки на коліна, дедалі більше заглиблювався в споглядання своєї власної божественності, а долю світу щодалі частіше вершили сліпа сила й випадок.
- Предыдущая
- 106/162
- Следующая
