Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 56

• Предыдущая
• 56/160
• Следующая

Не розумів того й пан Купа.

54

Не розумів того й пан-бог на небі.

Він начебто й не пив нічого нині, ані ріски, але… в очах йому двоїлося: він бачив двох Пампушок.

Він любив подивитись на всякі лицедійські штуки, господь-бог, але такого ще не бачив.

— Це ж наче той самий, котрий нам воздавав тоді в степу таку щедру хвалу? — спитав бог у святого Петра.

— їх же двоє, боже!

— То це й тобі здається? — і гостро спитав: — 3 чим ти снідав, Петре?

— 3 квасом, господи.

— Ну-ну!? — і господь-бог, пошкрібши в пишній бороді, задумався, не спускаючи проте очей з кумедії.

Нарешті сказав збентежено й скрушно:

— Це ж і в нас, Петре, з тобою… той… чи не те ж саме з очима, що в того пернатого гетьмана?

— Не дай боже! — звомпив святий Петро.

— Погляньмо ще…

I вони обидва, старі небесні парубки, пильно придивляючись, посхилялися з хмарини вниз.

Але панів обозних там було таки двоє.

Пан Купа все ще не мав глузду збагнути, що ж довкола діється, то й не спадало йому на думку — злізти з березового пенька, на якому, сам того не тямлячи, пан обозний стовбичив на посміховисько всьому базарові.

— Чого вони сміються? — спитав пан-бог. Святий Петро тільки спантеличено кахикнув. Не хотілось нічого вгадувати.

Бо ж усе ще було попереду, бо ж вистава, як і вся наша повість (з усіма її пригодами) ще тільки починалась.

А ще ж не вечір!

Пiсня друга: теж не без пригод

1

— Починаємо! Починаємо! — пролунав над базаром уже знайомий нам голос кудлатого рухляра Iвана Покивана, що зразу й подiвся кудись, покинувши на кону панюгу Стецька i хлопа Климка.

Климко, гнучкий, високий, гожий, дотепний і скорохвацький, мав за плечима торбину, а в ній билося й мордувалося щось живе та сердите.

А в пана Стецька все було круглісіньке: і мислі, і діла, і черево, як здоровий гарбуз. Без шапки лиса голова скидалась на менший гарбуз. Щоки випинались, мов кавунчики. Плечі, як тілисті стегна в молодиці. Тільки шия в пана була недомірно тонка, журавлина, а на оклецькуватому обличчі стирчав гострий лисячий носок, що його кінчик аж трішки ворушився, і майже все це Данилові дав бог, а не вміння Прудивуса розмальовувати обличчя своїм товаришам.

Скинувши на Пришийкобиліхвоста лукавим оком, Тиміш Прудивус посміхнувся, але смішинку пригасив, бо за мить мала мочатись дія, і він, поклавши додолу зав'язану стрибучу торбу, лише глузливо поглядав, як спускає Стецько з плечей додолу свій важкий і прездоровий лантух, що він його ледве сюди допер.

Тиміш Прудивус добре знав невірну вдачу товариша, його поведенцію на кону, штиб його лицедійського вміння та хисту. Він не полюбляв партнера, бо той круглісінький спудей був скнара й загрібайло, улазливий і пронозуватий, тому й правив у лицедіїв за підскарбія, тобто за годувальника та постачальника, і хизувався на цій посаді, спитуючись порушити зверхність Прудивуса, — отож і воювали вони не тільки на кону, в кумедії, але і вдома, в дворі Насті Певної, де жили при шинку, і це спричинялось до того, що Климко збиткувався з пана Стецька та й коїв несподівані для партнера прекумедні капості — з особливою втіхою, аж Данило на кожній виставі, зарані не знаючи, що саме Прудивус утне сьогодні, од страху перед ним трусився, мов телячий хвіст.

Коротка мить мовчання перед початком дії сплинула, і Климко-Прудивус, глипнувши скоса на свій стрибучий мішок, що в ньому щось люто борсалося й нявчало, легко переломився в стані й чемно віддав чолом мирославській громаді.

2

— Здоровенькі будьмо, та й себе не гудьмо! — нелюдським басюрою ревонув Прудивус.

— Як ся маєте? — гречно спитав у громади й Данило Пришийкобиліхвіст, але вклонився самому тільки панові Пампушці, котрого він помітив лише в цю мить, іще й не розуміючи своєї до нього подібності, і зразу ж таки злякався: не вскочити б із цим паном обозним у яку-небудь халепу.

Та пан обозний, як звичайно бувало, одвернувся, не відповівши.

А Климко перепитав:

— Як ся маю? Посередині! Як у чорта на рогах…

— Не в т-т-тебе, хаме, а в п-п-пана питалем! — заникуючись, як йому й велів Прудивус, і вже якимось недобрим передчуттям наляканий, огризнувся пан Стецько.

— Я ж — сам собі пан! — засміявся Климко й засунув руки в кишені порваних на пацьорки штанів.

— Ти, хаме, пан — собі, а я пан — тобі, — повчально й гоноровито сказав Стецько. — Ось чому т-т-ти мене мусиш слухатись, хлопе. Ти — мене!

— Слухатись то й слухатись, — смиренно погодився Климко, затіваючи, певно, якусь капость, аж затремтів, напружився, аж очі спалахнули пекельними вогниками, аж прездорові вуса настовбурчились, і він уже був схожий не просто на осу, бо це, видно, був син оси і кота, і внук вужа мудрого, і правнук пустотливої мавпи, і його обличчя, гнучка постать, все в нього було та. ке людяне й на око глядача приємне, що кожен там прагнув, щоб лицедій скинув оком саме на нього, на мене чи й на вас, мій шановний чительнику. — До розказу, мостивий паночку! Га? — і Климко вклонився панові Стецькові, скинув драну шапку-бирку, що «травою пошита, вітром підбита», та й спитав: — А вам не жарко?

3

— Ж-ж-жарко, хаме, — відмовив, утираючи рясний віт, пан Стецько.

I звелів, передихнувши:

— В-в-візьми-но, х-х-хаме, о-о-оцей м-м-мішок на плечі! — і кивнув на свій прездоровий лантух. — Тільки не лапай!

— Я маю що носити, — і Климко, нагнувшись, полапав свій власний мішок, який, ні на хвилину не вгамовуючись, стрибав та нявчав.

— Бери, бери! — розсердився пан Стець. — Не носити ж мені тягар самому!

— То ти ще й ледачий?

— Я ж — пан, — знизав плечима Стецько. — Візьми, візьми!

— А я ж тобі не хлоп.

— Ну, то Наймит.

— Я ж не наймався до тебе.

— Чорт розбере: всі ви драні, всі голодні, всі люті! То я й не знаю: ти кріпак чи наймит?

— Ні те, ні се.

— Я, може, і найняв би, та не знаю твоєї вдачі. Ти смирний?

— Сметана встоїться на голові, такий смирний.

— То бери лантух.

— Хіба я вже найнявся?

— Байдужісінько! Я ж пан. А ти — хам! То хапай мій мішок. Тягни! — і аж тільки тут презацний пан Стецько зненацька зауважив, же в Климковому мішку вовтузиться щось таке живе. — Що там у тебе? — до всього цікавий спитав він.

— Купи лишень.

— Та що ж?

— Кота в мішку.

— А коли це не кіт?

— Нявчить. Хіба не чуєш?

— Не чую.

— А ти й не можеш чути, бо то либонь лисиця.

— Жива?

— Живісінька.

— Руда?

— Рудісінька! На шапку…

— Мені саме й треба — на шапку, 6о я свою сьогодні загубив… А без шапки козакові не прожити. Купую!

Аж тут котяра в мішку, того й не знаючи, що він уже не кіт, а лисиця, з котрої мають шити шапку, страшенно занявчав та й зіпсував Климкові торг.

— Нявчить-таки твоя лисиця, — радіючи з своєї проникливості, промовив пан Стецько.

— А нявчить, — не заперечував Клим. — Коли не хочеш купувати, давай мінятись! — і Климко, принюхуючись і придивляючись, уже хотів був помацати прездоровий лантух пана Стецька. — То міняймось?

— Щ6 — на що?

— Баш на баш! Мішок на мішок.

— Таж мій — більший! — і Стецько перестеріг свистючим пошептом, бо Клим простяг був руку, щоб полапати його прездоровий лантух. — Не руш її!

— А що там?

— Вона… спить! Не розбуди…

— Кого?

— Мою с-с-с… с-с-с-с… с-с-с-с-с-с…

— Свиню?

— Мою с-с-с… с-с-с-с…

— Собаку?

— Ні! М-м-мою с-с-с… С-с-с-с…

— Свекруху?

— Здурів! Ні! Мою с-с-с-с-с…

— Сваху? Сестру? Салотовку? Сверблячку? Скрипку? Семеряжку? Сковороду? Сірячину? Скаженину?

— Крий боже!.. Ну, як ти не розумієш: я оце тягну в лантусі мою власну… — і знов затявся: — С-с-с-с…

— Сатанюку? Самицю? Синицю? Спідницю?

— Але ж дай мені с-с-сказати! С-с-с-с-с-с-с-с…

— Ти завше так заїкуєшся?

— Ні.

— Коли ж?

— Лише тоді, коли г-г-говорю…

• Предыдущая
• 56/160
• Следующая