Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 54
- Предыдущая
- 54/160
- Следующая
I мандровані лицедії, — не тільки тому, що вони любили рідну материнську мову, а ще й тому, що їм треба було принадити глядача, щоб на хліб заробити! — вони мусили насамперед звернутись до мови народної, «простої барзо», до слогу сільського, мужицького, до солоної мови козацтва, — і чи не вона ж оце, чи не рідна мова притягала до їхніх вистав увесь мирославський базар, живий струмінь української мови, яка вигравала всіма красками й переливами навіть в устах київських спудеїв, зіпсованих грекою, латиною і церковною книжністю, сила простої людської мови, яка вистояла в віках, якою, так весело нехтуючи всякими школярськими та канцелярськими приписами, дуже просто розмовляли оці мандрівні лицедії?
Вони, звісно, не знали — ні Прудивус, ні його товариші, не знали значущих слів, які, років за 120 перед тим, проголошував а кону один чудовий артист, італієць Беолько (Рудзанте), попередник славнозвісного театру комедії дель арте:
«Я — щирий падуанець і не віддам своєї мови й за дві сотні мов флорентінських… Дехто, бачте, хотів, щоб я змінив свою мову й розмовляв з вами тосканською і флорентінською, чи я вже й не знаю — якою там іще… Побачимо! Невже було б краще, коли б я, падуанець із Італії, став німцем або французом?»
Вони цих слів, звичайна річ, не знали, мирославські лицедії, Тиміш Прудивус і його товариші, але ж діяли й думали так само ж, і ніхто не стане доводити, що це було інакше, як ніхто й не доведе нам, що не існувало в ті пори українського народного театру, котрий був, цілком можлива річ, саме театром імпровізації, бо не можна ж заперечувати його ймовірне існування в тодішніх українських містах тільки тому, що од віку до віку гинули й гинули в пожарах безугавних воєн, повстань, окупацій — надбання української архітектури, скарби малярства, літератури, побуту, українського народного духу, а між ними й багатства стародавнього театру України, про який ми так мало знаємо тепер.
Про існування видовища імпровізації ми нічого не вичитали в архівних паперах, які висвідчають минуле життя, але ж це не значить, що такого театру й зовсім на Вкраїні не було.
…Та ось же він, ось… дивіться!
51
Тиміш Юренко, син гончаря Саливона Глека, прозваний Прудивусом, своєю появою на кону потроху втишував непогамовну людську стихію, ім'я якій — базар.
На людському ж базарі, як і на птичому, тиші не буває.
Потрібна ж яка-небудь пригода, якась біда, а то й кров навіть, щоб стулити губу чи, як казав пан Пампушка, заткати пельку, засупонити пащу всій оцій по-базарному крикучій юрбі.
Справді ж, потрібна либонь якась нелюдська сила, щоб зненацька замовкли тисячі ротів, але такої мирної влади над базаром досі ніхто не мав.
Цей осуватий спудей, чаклунисько якийсь, упав у бурхливе базарне море, мов камінь, і неймовірна тиша стелилась, розпливалась круг нього жмурами та колами, як по воді, ширше та ширше, далі та далі — чи не по всьому риночку, стягаючи більше та більше глядачів, псуючи гострі гешефти, позбавляючи жаданого зиску всю зграю купців та крамарів.
Вистави того дня чекало все місто, і глядачі бачили на кону вже не Прудивуса, а Климка, наймита, шибайголову й голодранця, в лахмітті, де було більше дірок, ніж латок, у драній шапці-бирці, добре знайому глядачеві постать, котра переходила з вистави до вистави, герой, що його нехитра юрба встигла за останні тижні полюбити.
I аж так полюбила, що різьбярі та гончарі (крім, звичайно, Прудивусової сестри Лукії та його батенька, Саливона Глека) вже продавали на базарах дерев'яні, череп'яні, а то й скляні прекумедні подоби Климка-Прудивуса, гнучкого вусаня, схожого на янгола, розтягненого чортами в довжину, мудрого й простодушного, дотепного й сумного — штукаря, жартуна і халамидника.
Він був одвічним наймитом, оцей, узятий із моря житейського, горопаха Климко.
Завше голодний, а веселий, отой бурлака, він досхочу нахапався товчеників, а тепер, битенький, роздавав товченики й сам, і всім од нього на кону перепадало — і страхополохам між козаками, і писарям з писарчуками, і попам, і лежебокам, і рандарям та корчмарям, своєї й чужої віри шляхтичам і всяким зрадникам та перевертням, і самому гетьманові Однокрилові, а насамперед — власному Климовому панові, Стецькові, котрий, як і всякий заплішений дурень, мав себе за найрозумнішого, всіх повчав, на всіх гримав, і глядачі завше раділи, що збиткується мудрий бувалець Климко з дуки-срібляника, з дурного пана Стецька.
Отак мандрівні кумедіянти й переводили з вистави до вистави Климка та Стецька, змінюючи обставини, життєві подробиці, а не характери: то Клим був наймитом на хуторі в Стецька-дерилюда, то челядником у багатого Стецька-бондаря, то водоносом у Стецька-цилюрника, а то перекидався Климко й на паламарчука, котрий допікав до живих печінок Стецькові-попові, що його завжди показував глядачам товстенний лицедій, Данило Пришийкобиліхвіст, отой пронозуватий дядечко з лисим бичком, схожий на пана Пампушку, котрий того ранку так довго купував у Лукії найбільшу макітру.
Нова вистава відбувалася щодня, і глядачі з усієї Долини поспішали на мирославський базар подивитись нові пригоди Климка-Прудивуса, і Тиміш Юренко, син Саливона, вже й ночами не спав, шукаючи нових та нових пригод задля лукавого наймита. Климко потрапляв часом у кріпацтво до польського шляхтича, і в неволю до татарського мурзи, і в попихачі до єврейського корчмаря, і в рабство до свого ж таки українського панюги, а коли, тижнів за два до війни, в Прудивуса не стало снаги й дивезної вигадливості, і коли він оголосив (хоча смерть, як і шлюбна жона, судилась кожному тільки від господа-бога), що в завтрашній виставі Климко, нарешті, мусить-таки дати дуба, збунтувався простий люд цілого міста Мирослава.
Ще тоді, коли Прудивус уперше ознаймив неминучу Климкову зустріч зі Смертю, тиша запала в той час на базарі.
Тільки й чути було, як десь далеко свистіла в череп'яні коники та півники невгамовна дітвора, та ще побіля самого кону старезний кобзар Собко-Цабекало, прислухаючись до своєї бандури, звично підкручував кілочки, підтягав струни й приструнки, торкав їх, і вони тримко дзвеніли:
«Клим-Клим-Клим!» а потім знову: «Клим-Клим-Клим!» немовби вже били на дзвіниці тихе подзвіння на впокій Климкоиої душі: «Клим-Клим-Клим!»
I коротка тиша розпанахалась тоді прикро стурбованими голосами:
— Не дамо Климка на поталу! — гукали одні його прихильники.
— Нєх жиє! — вимагали інші, тутешні ж таки, мирославські поляки, працьовиті ремісники або городники, що їм до серця теж припали кумедні халепи відважного й дотепного Климка, гемонського лобуряки, що так сміливо кпив з усіх панів на світі. — Нєх жиє Клим!
«Клим-Клим-Клим!» линуло від кобзаря Цабекала.
— Але ж йому пора вмирати, — відкараскувався Прудивус.
— Навіщо ж умирати!?
— Так богові вгодно, — і знов чути було той самий тихенький дзвін: «Клим-Клим-Клим!» і це шарпало душу.
— Смерті не відперти! — одбивався Прудивус, хоч йому н самому, чи не найдужче за всіх, не хотілося вбивати свого Климка. — Та й чого це ви за тим Климком так побиваєтесь?
— Свята душа, бач!
— Та він же харцизяка.
— Дарма!
«Клим-Клим-Клим!»
— Він же й лобуряка, той Клим.
— Дарма! — знов гукали з товпища глядачів.
— I все ж у нього — не по-людському: руками дивиться…
— Дарма!
— …Очима лапає!
— Дарма!
— Над сміхом плаче.
— Дарма!
— Над сльозами сміється…
— Дарма!
«Клим-Клим-Клим!»
— Та й брешко він…
— Розумний бреше, щоб правди добуть.
— Дарма!
— Дарма, корчма, що п'яних чортма?!
— Вам смішки, а мені — нітрішки! — і справді-таки, спудей, бідолаха, вже й не знав, як вестись далі: шкода було й Климка занапащати, але й снаги вже не стало — щодня вигадувать нові та нові задля нього пригоди. — А в кожного сміху — свій плач.
— Дарма!
— Оце яка напусть напустилась! — і Прудивус нарешті погодився: — Дарма то й дарма! Нехай-но Клим ще трохи поживе: одну пригоду…
- Предыдущая
- 54/160
- Следующая
