Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 47

• Предыдущая
• 47/160
• Следующая

Сивий бритоголовий татарин у червоній сорочці з куцими рукавами крутив шаблю, дихав на неї, і слід подиху легкою хмаркою танув на синьому лезі… Були в того татарина й двосічні мечі, і криві ятагани з візерунчастої дамасської криці, і двома горнами палахкотіли очі в молодого коваля.

Купити б ось таку, щоб стати з нею перед очі панні!

А ще краще: зуміти б власною рукою скувати таке диво…

I сивий татарин, з обличчям, вимащеним олією, мов циганське дитя на морозі, блиснув хижими зубами і, видно, зрозумівши невситиму душу хлопця, молодого майстра, дав подержати дамасську шабельку, стокрот зварену, скручену й сковану з окремих тоненьких штабин різного гатунку сталі й заліза, дав поглянути зблизька на дрібні хитромудрі узори на вилощеній кислотою зернястій, смугуватій, синюватій поверхні того крушу чи, як ми тепер сказали б, металу.

Ще й сідла там були в татар, — ах, які сідла! — і мисюри, і крицеві панцири, і лебедині стріли, і срібні сагайдаки, і все те молодому майстрові кортіло взяти до рук, помацати, подихати на сталь, запустити в небо стрілу.

Проти сонця мінились на татарському торзі й шовкові тканини, і все вбирало очі, виграючи пишними барвами небес та квітів Сходу, і все хотілося Михайлові бодай помацати, і парубійко мимоволі спинявся й витріщав ясні хлоп'ячі очі, бо ж нічого, крім витрішків, там купити не міг, але й світився й сяяв, аж мимоволі люди звертали на нього увагу, як і на всіх закоханих, бо ж почуття польоту ще не облишало його, і він летів та й летів, далі та далі, на те полум'я, в котрім річ нехитра й згоріти.

I мила Явдоха, бачивши, як він сяє, і ще не все в тім розуміючи, взяла сина за руку й притримувала, щоб він так не поривався вперед, і глузливо-лагідно спитала:

— Чи ж не тут свого багатства чекатимеш?

— Ні, мамо… Мабуть, не тут!

— Ну, то ходім.

I вони почалапали далі, роззираючись навкруги, але ні розбагатіти, ні заробити шматок хліба їм того дня не щастило ніяк, бо ж усьому тому мирославському базарові не було до прийшлих бідаків ніякісінького діла.

На ньому теліпались пошарпані в останній бійці-чубійці штани та сорочка, а парубкові ж хотілось хоч у руках попом’яти оте мудре сукно всіх кольорів, що ним торгували пихаті німці: фландрським чи брюссельським — на черкеску, лондонським— на рясні шаровари, флорентінським — на червоний жупан, бо все це притьмом потрібне було Михайликові, аби вирядитись і стати хутчій перед очі Ярині Подолянці, яка так зневажливо сьогодні розмовляла з несміливим і обшарпаним голодранцем-ковалиськом.

На всі дива, в чеканні призиченого циганкою гараздування, наш молодик невтолимо поривав туди-сюди очища, охоту маючи скупити ввесь базар, щоб не тільки самому причепуритись, а й любу маму прибрати, як царицю, щоб і вирлоокій Мар'яні-циганочці купити й добрі коралі з дукачами, і кораблика з перлами, і оті зелені сапянці.

Чому ж тільки Мар'яні?

А кому ж? Не тим же дівчатам і молодичкам, котрі сьогодні на базарі так одностайно стріляють на нього очима? Та й не Ярині ж, отій вередливій та колючкуватій дівці, оприскуватій, мов іскра, панні Подолянці, терпкій небозі архирея?

Та чому б і не їй?

Посадовити б Яринку на оцім килимку…

…I наш простосердий Кохайлик спинявся купувати витрішки в незграйному колі голосистих вірменів, що торгували килимами: турецькими, персіянськими, хінськими, індійськими, текінськими, кубинськими, єреванськими, дагестанськими…

— Бачив, голота жовторота, бачив оце все?

— Бачив, — одвітував синок.

— Надивився?

— Надивився, мамо.

— То, може ж, тут — твоє сьогоднішнє багатство? — знов питала, лагідно з сина кепкуючи, Явдоха, і так вони й шкандибали поволеньки, мати й син, поміж купцями й крамарями, і Кохайлик, забуваючи про тщесерце, знов та й знов до всього придивлявся, бо вперше бачив таке скупчення витворів людських рук і аж таке буяння пристрастей — у гомінкому місті, і хоч усе те щедро виникало перед юнацьким зором, день аж надто повільно котився до далекого вечора, бо, звісно ж, як голод — то й день довгий! — і дивовиж усяких Михайлик мав задосить, а крихти хліба досі не було, і хлопець починав потроху сердитись на все довкола, вже й не ширяв і не шугав у тім своїм польоті, і вже йому й співати не хотілось.

Дратували його і несамовите заправляння цін, і навісний крамарський лемент, зойки, прокльони, викрики: чи то навально-шпаркі татарські, чи пихаті німецькі, чи галасливо-пронизливі єврейські, чи з лукавим жартом, схожі на кумедні віршики раєшника — московитські, а чи й приперчені солоним словечком, грубувато-дотепні заклики наських-таки, вже зіпсутих крамарським духом салогубів-крамарів, які в тому крику намагались наслідувати купців німецьких, єврейських та російських, разом узятих, — усе те будило в простодушного Михайлика огиду, бо щира козацька душа гаряче зневажала не торгівлю, а будь-яке гендлярство, хоч і було поміж козацтвом і своїх гендлярів та баришників задосить.

Тому-от з більшою повагою наш молодий селюк і поглядав у тім базарі на ремісників, котрі, ще не навчившись заправляти ціну, по-людському спокійно збували витвори власних рук чи рук своїх челядників: і рушниці, і чоботи, і сукна, і шапки смушеві, і золоті сережечки, і порох, і ліки, і книги, і плужне залізо.

39

Торгувала власними череп'яними виробами наймичка і заразом названа дочка цехмайстра Саливона Глека, — ота сама гончарівна Лукія, котра так сердито гукала батенькові з-за вікна в архирейську господу, коли в них якась мара сьогодні в домі вкрала двері з поличчям Мамая, смутку її чубатого, її милого й коханого лебедика, бурлаки й лобуряки.

Та й не тільки в гончаря Саливона щось поцупило двері з такими ж парсунами, і від того все те видавалось Лукії ще більше загадковим та прикрим, і лихий настрій затьмарював високе прив'яле чоло пристаркуватої дівчини, бо таємниче зникнення Мамайових парсун вважала вона за підступний чин ворожої руки — чи супроти цілого їхнього міста, чи супроти самого Козака, з яким у гончарівни протягом чи не двох уже десятків років тривали ті вельми сумні стосунки, що їх звичайно звуть коханням.

Нещасливим було те кохання, і Лукія, сидячи над своїми череп’яними багатствами, роздумувала зараз над особистою гризотою, а зграя дітлахів, що свистіла круг неї в череп'яні свищики, вибираючи півника де пронизливішого, та й численні покупці з глядачами, здебільшого горласті й на власних чоловіків сердиті молодиці, вередуючи крихким крамом, тільки дратували її, бо ж дівка радна була б у хвилину журби завіятись на безлюдну леваду, щоб нікого не чути й не бачити.

Ятрила душу Лукії й близька розлука з другим братом Омельком, котрий мав цієї ж ночі рушати до Москви, як те ухвалила нині мирославська рада, і гончарівні хотілося хоч на прощання побалакати з ним, але парубка цілий день не було тут, бо, як подався зранку до фортеці, так його досі тут не виділи, і за серце хапала тривога: чи не сталося з Омельком якого лиха в тім бою…

За думками Лукія нічого не чула й не бачила, і так задумалась, в одну цятку втупившись, аж якийсь веселий парубчак, проходячи мимо, гукнув:

— Залатай-но горщик, дівко!

— А ти його спочатку виверни, — спокійно відповіла Лукія, — з лиця хто ж латає!

Вив'язавши з вузлика горнятко з кашею, кавалок сала й кусень хліба, Лукія збиралась полуднувати, але й про їжу забула, бо знов думала й думала про свого Мамая, що про нього чи не від самісінького Різдва нема ні чутки, ні гадки, і вболівала за ним, і сердилась, і нишком розмовляла з коханим… А тимчасом у неї щось питав круглий, як гарбуз, статечний дядечко, що тримав за повід лисуватого бичка, бузівка, купленого, видно, на заріз, вирядившись для такої спеки в добру смушеву шапку, в товстенний кобеняк з відлогою, в шкапові чоботи з новими пришвами.

— А чи макітри в тебе міцні, дівко? — питав він і недовірливо нюшив лисячим носом, що здавався чужим на товстому обличчі, яке надто вже нагадувало пана Пампушку, хоч цей дядечко й не був панові обозному не тільки родичем, а й сусідом. — То чи ж міцні?

• Предыдущая
• 47/160
• Следующая