Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 44

• Предыдущая
• 44/160
• Следующая

Аж раптом пан кат заспішив.

Якийсь тривожний гомін зачувся від майдану, і Оникій Бевзь, натура витончена, в передчутті якої-небудь прикрої несподіванки, став чогось хапатись і квапитись, щоб йому, крий боже, хтось не перешкодив виконати службовий обов'язок.

Він заспішив іще дужче, коли, озирнувшись, помітив кількох замурзаних хлоп'яків, що, захекані, пробивались до помосту й лементували на ввесь базар:

— Владика не веліли!

Та Оникій Бевзь наче й не чув, хоч ї розумів, що крик той стосується саме страти чужинців.

— Владика вішати заборонили! — хрипкими від бігу та хвилювання голосами загукали малі.

Кат робив своє.

А весь базар загомонів, загув, заревів. Але ж не може бути діла особі урядовій до натовпу репаних голодранців та гречкосіїв.

Люди кинулись були до фарбованого помосту, але три ряди гайдуків Пампушчиних, рвонувши з піхов шабельки, заступили дорогу обуреній юрбі, що раптом стала громадою,

Все це було аж так цікаво, що пані Роксолана, коли б її пустили ближче, злізла б, може, й під саму шибеницю, щоб усе бачити зблизька, щоб в очі зазирнути й катові і його жертві.

її вабили до себе вуглисто-чорні очі сербина Стояна Богосава, що біля нього, зв'язаного, порався Оникій, бо ж вона, Параска-Роксолана, в своїй тваринній любові до життя, ніяк не могла збагнути презирства й спокою перед обличчям видимої смерті, які так незворушно виявив той сербин, Стоян Богосав.

Вже ліг вужакою йому на шию зашморг, і Роксолана аж нігтями в долоню вгризлась, щоб не заплющитись у найгострішу мить, — вона таки дивилась і дивилась, і вже нічого в світі не знала вона, крім тих напрочуд спокійних очей приреченого сербина, що в них хотілось зазирнути зблизька.

Та в наступну мить шалена шуря-буря пройшла по всьому мирославському базару.

30

— Іменем владики! — підбігаючи, ревнув своїм басилом Михайлик.

— Спинись, катюго! — закричала й матінка.

— Гальт! — гримнув по-німецькому і Романюк. Але Оникій Бевзь незворушно робив своє.

Тоді Михайлик скочив на фарбований поміст, щоб вирвати Стояна Богосава з зашморгу, та пеські душі, кільканадцять гайдуків накинулись на велетня, але порозлітались геть, мов з грушини перестиглі груші. Молодик знову був стрибнув до пана ката, а гайдуки на цей раз, ставши обачнішими, гуртом накотились на нього ззаду й збили-таки з ніг.

Звалили вони й старого Романюка, а йняв ся він до рук їм теж нелегко.

— Сонм лукавих одержаша мя, — бурчав Оникій Бевзь, роблячи своє, стираючи з опуклого низького лоба піт і скоса поглядаючи, як там гайдуки пильнують порядку.

Пильнували вони й справді непогано. Та тільки Явдохи, Михайлової неньки ніхто з них і не помітив, бо клопоту в бравих молодців було й без неї.

А наша мила ненька, підкравшись до помосту й витягши з-за пояса кривий ятаган, що з ним ніколи й ніде не розлучалася, уже розтинала одне за одним кріпенькі пута на сербах, хорватах і поляках, що лежали, чекаючи в смерті свого ряду. Вони Михайликову матінку впізнали і довірливо ждали, коли ж вона подасть їм знак, хоч і важко було стриматись, бо їхній же товариш, Богосав, стояв уже з вірьовкою на шиї, і хисткий дзиглик гидко порипував під ним. Життя співака доходило останньої грані, і Роксолана Купиха біля помосту нічого не чула вже й не бачила, крім чорнющих спокійних очей приреченого на страту сербина.

От-от Оникій Бевзь, гладкий катюга, мав з-під ніг у Стояна вибити дзиглик, напруження в юрмі зростало до останнього обруба, і Романюк не витримав.

Рвонувшися від гайдуків, сивоголовий галичанин нелюдським зусиллям видерся з їхніх рук та й кинувся до сербина, товариша, котрого він сам же й підманув на необачний крок, який привів їх сюди, до цих трьох шибениць.

Хтозна-чим скінчився б цей порив, коли б у той же мент, ціною страшної напруги досі неспитаних сил, не вирвався б та не

Скочили нараз і всі ті серби та поляки, котрих уже встигла звільнити від путів Михайликова мама.

Встрявав уже до бійки з гайдуками і ввесь майдан. Гнат Романюк і Михайлик, і серби з поляками, всі вони кинулись до шибениці, бо Стоян Богосав уже заборсався в повітрі.

Аж порятунок Стоянові приспів на ту мить і без них. Невідь звідки взявшись, на помості виник перед катом Козак Мамай, без шаблі, без шапки, без бандури, як утік тоді з гетьманської цюпи, — навіть в одному чоботі, бо другий, червоний сап’янець, ще й досі десь там либонь погойдувався на гетьманській шибениці в селі Буряківка, куди почепив його якийсь буряківський дотепник.

Сильно брязнувши Оникія Бевзя в щелепу, аж той сторчака злетів з помосту геть, Мамай, видраною з рук у гайдука шаблюкою, хутко перетяв вірьовку й устиг підхопити Стояна н обійми.

Аж тут тільки з'явилась на майдані вся мирославська рада на чолі з єпіскопом Мелхиседеком.

Ось тепер виник на базарі й куценький ченчик і, з почуттям чесно виконуваного службового обов'язку, заговорив тим гидким панським голосом, який у певної породи діячів прорізується протягом першого ж тижня державної роботи в передпокоях у всяких панів-начальників:

— Іменем владики! — ледве видобуваючи слова, урочисто проголосив келійник і додав, звертаючись до Оникія Бевзя, коли той, обтрушуючись, не без притаманної йому гідності саме вилазив з-під помосту, куди його жбурнула борзенька рука Мамая: — Чужинців оцих… той… вішати… гм… не велено!

I такий він був паскудний, отой службовий голос куценького ченчика, що збридило навіть зухвалому катюзі, і він аж вилаявся:

— Піди ти ік… — почав був лаятись Оникій, але спересердя щось йому в горлі затялось, і він, не можучи ні лайнутись до кінця, ані спинитись, завів без упину одне: — Ік… Ік!.. Ік!.. Ік!

— Скинь, катюго, козацький жупан! — зловісно підступаючи до нього, звелів Козак Мамай.

— Ік… Ік! Ік! — відсахнувшись, тільки й зміг відповісти Оникій.

— Узяло кота впоперек живота! — гукнув хтось у юрбі віддалік.

Тисячі людей зареготали, аж раптом пані Тиша пройшла по базару з кінця майдану в кінець.

— Та це ж — Козак Мамай! — тихо видихнув хтось.

Та й по майдану, мов сухий торішній очерет прошелестів:

— Козак Мамай… Козак Мамай!

А сам Козак тимчасом, схопивши дебелого катюгу Оникія за петельки, струсонув його добре, хоч був той на цілу голову проти Мамая вищий, і сказав:

— Не ганьби козацького вбрання: скидай жупан!

— Ік! Ік! Ік! — тільки й міг відказати Оникій Бевзь.

— Скидай лишень! — загукали з юрби.

— Ік!..

А Козак Мамай хваткими руками вже здирав з катюги, люто рвучи на клапті, і жупан, і черкеску, і сорочку вишивану, навіть срібний хрестик зірвав з ретязка.

Широченні штани тимчасом здирав з нього за шматом шмат, рвучи зубами обережно, щоб ненавмисне пана ката не вкусити, бо гидував ним, обачний і тямущий Песик Ложка.

31

Скінчивши це потрібне діло, — коли Оникій Бевзь перед громадою лишився голий, мов бубон, мов турецький святий, голісінький, навіть не в одежі Адама, бо в того ж, як розповідають самовидці, був де треба поганенький кленовий чи там іще який листочок, — скінчивши пильну роботу, Мамай труснув буйним чубом, блиснув сергою, вклонився в пояс та й мовив:

— Чолом, панове мирославці!

— Здоров, Мамаю! — відповів, так само кланяючись, єпіскоп.

— Мамай з нами! — загукали в юрбі.

I мирославці щиро вітали свого лицаря-заступника.

— Козак Мамай! Ого-го!

— Ік! — знову гикнув, почувши це грізне ім'я, голісінький Оникій Бевзь, котрого службовий обов'язок досі тримав біля шибениць, бо не міг же він самотужки перенести до своєї катюжної комори всі оці дзиглики, зашморги, килим і важке розп'яття з Іісусом Христом, а все це покинути напризволяще сумління не дозволяло, і він, голий, стояв край помосту непорушно, гордий, як йолоп.

На нього, правда, вже ніхто уваги не звертав, бо всі поглядами прикипіли до таємничого гостя: як же зустріне Мамая мирославський владика?

Аж коли архирей і той чортів Козак поцілувалися, від радісних криків луна шугнула чи не по всьому місту.

• Предыдущая
• 44/160
• Следующая