Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/160
• Следующая

Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, — і ніби вже й не бачила оцього хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ — у повільнім веснянім смерканні.

Мовчала матінка.

Замислився й Козак Мамай.

Мовчали й ті лейстрові козаки, сірома козацька, що гак раптово покинули сьогодні серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу.

Мовчав і Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидів біля багаття, горілки не сьорбав і, тримаючи книжку на колінах, читав щось і сам собі тихо та чудно сміявся.

Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати — хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.

Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в. нім було якесь чудне та дивне.

I пильний погляд кмітливих, тямущих очей.

I в убранні якісь дрібниці.

I та книжка, друкована далебі не по-наському.

Тільки й знав об нім Михайлик, що ім'я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель.

Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав.

А другий — козарлюга вже в літах, досить підтоптаний, стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій «хвигурі», тобто на дерев'яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.

Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил — і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.

— Злазь! — гукнув йому Пилип-з-Конопель. — Пора вже ставати мені.

— Ще рано, — стиха відмовив козак на хвигурі, але все-таки зліз.

I став біля вежі, стомлений, зажурений, — старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть.

Молоді були в нього лиш очі. I він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та вдичавілих, що так і жили тут, у трав'янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів.

Вартуючи на стрімкій дерев'яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень, ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях.

Очей не відривали, щоб не прогавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни.

Коли ген-ген на границях землі української з'являлись перші загони ворога — ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі — свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах, — і ось так, за годину якусь всенька Україна — за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома й люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб — і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши будь-яке майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Москівщину, щоб не вскочити, крий боже, в халепу — в полон, у рабство чи в обійми смерті…

Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі.

Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розгнітили десь далі, аж за могилою, щоб, не дай боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить.

Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою.

їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв'язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п'ять, таких же, на них — іще три, ще вище — дві, а нагорі стирчала бочка порожня — без верхнього й без нижнього дна — задля тяги повітря, а в ній була сама лише залізна перекладка з довгою вірьовкою, що з неї звисав товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі.

Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…

Але ні! Про це страшно було навіть подумати.

Та Михайлик думав зовсім не про це.

38

I раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликові нашому, що й боже ти мій.

Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. I от…

Він завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.

Він вважав себе не дуже й сильним. Але, в гніві, забував і про це.

Він вважав себе й несміливим. Але спересердя не тямив і цього.

Він вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував і про це.

Забув і зараз, бо, розсердився, розгнівався, аж самому стало страшно.

I спитав:

— Чого регочеш, Пилипе?

— I тобі хочеться? — відповів запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.

— А я не вмію.

— Реготати?

— Він за все життя ні разу й не всміхнувся, — сумно мовила Явдоха. — Наче наврочив хто.

— А ось я його зараз… розсмішу! — і Пилип хутенько став перегортати сторінки своєї книги, маючи, видно, замір щось смішне читати.

— Не зумієш, — усумнилась Явдоха.

— Аж ось! — не зваживши на Явдошин сумнів, буркнув Пилип-з-Конопель і, пересівши до самого вогню, бо вже стемніло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоїсь чужинної мови, і справді, там було чимало кумедного й смішного, бо слухачі, захоплені веселими пригодами французьких мандрівних акторів, хто сміявся, а хто й реготав.

Жоден м'яз не ворухнувся тільки на молодому, без єдиної зморшки, обличчі Михайлика, яке не знало ще — ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса — анічогісінько.

Пилип здивовано дивився на Михайлика, — він досі й не бачив таких, що здужали б не посміхнутись над тими пригодами, про які він зараз читав, і він мовив до матінки:

— Я все одно вам колись його насмішу-таки, неню, — і, в прикрім збентеженні, закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачі й не від того були б — послухати ще трішки.

— Що за книга? — спитав, ще й не досміявшись, Козак Мамай, хоч він те діло вельми полюбляв — гуртом пореготати досхочу, до сліз, до кольки в боці. I він простяг по книжку руки: — А ке сюди! — і, взявши, прочитав на чільній стороні не наські слова: «Поль Скаррон. Комічний роман»…

— Ви тямите й французьке? — спитав Пилип.

— Тямив трохи, парубче, — і наш Мамай, у тьмянім присмерку, почав перегортати сторінки, але вже літери зливались, і читати годі було, і він оддав Скаррона чудернацькому молодикові-запорожцеві, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова і промовляючи їх аж надто швидко, хоч і вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.

— Хто ж він такий, оцей Скаррон? — спитав Козак Мамай. — Француз? Живий?

— Живий, коли ще не замучили його аристократи.

— За що ж?

— За сміх. За кепкування. За дотепність. Розплатою за смішки — стають слізки. Так це було. Так є. Так буде… — і, трохи помовчавши, Пилип додав: — Я читаю цю книгу, коли мені сумно.

• Предыдущая
• 17/160
• Следующая