Выбери любимый жанр

Ти чуєш, Марго - Гримич Марина - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

У цілковитій тиші Андибер витяг із пакунка щось несамовито яскраве, оксамитове і східне і накинув це "щось" на плечі шефа. Німа сцена тривала. Шеф стояв у халаті турецького паші. Шефова свита була шокована зухвальством і несмаком Андиберової витівки. Однак наступної миті стався ще один стрес. Замість того, щоб, сухо подякувавши, з огидою скинути халат, шеф засяяв і, пропливши лебедем по кабінету, оглянувши себе в дзеркало, сказав хриплуватим від хвилювання голосом: "Про таку річ я мріяв усе свідоме життя..."

Німа сцена все ще тривала. У мізках підлеглих відбувався глибокий аналітичний процес. Андибер прийнятий до свити. На правах фаворита.

Зі словами "Вйо, бо дощ!'", які на устах у шефа звучали, як одне слово, забаву було продовжено. Усім стало дуже легко і до непристойності весело. Шеф у своєму новому і вже улюбленому халаті танцював, розмахуючи декоративною булавою з гострими шипами. Це була легендарна булава. Марго (хоча насправді це начебто була не Марго), перший раз запримітивши її у шефа, взяла в руки і. замислено поглядаючи то на гострі шипи, то на шефову лисинку, запитала цілком серйозно: "Шефе, а якщо я цією булавою з усієї сили вперіщу нас по маківці, чи довго після того ми будемо віддирати від тих шипів шматочки мозку-з кров'ю?'' Після цього Свєточка, закриваючи рот руками, вибігла до туалету, а шеф довго відкашлювався.

Отже, шеф виконував танець з булавою. Свєточка виконувала танець живота, правда, без живота. Марго сиділа за роялем, імпровізуючи на східні теми. Леська, тримаючи в зубах цигарку, грала в дартц, причому мішенню для неї була політична карта колишнього Радянського Союзу. Андибер, який, як з'ясувалося, мав шалене чуття ритму, виконував партію на африканських барабанах, подарованих шефові на День незалежності люблячим колективом. І навіть Сидоренко, абсолютно позбавлений чуття гумору і свободи духу, дуже гармонійно підвивав своєю тенорною мелізматикою, створюючи чудовий східний колорит. Звичайно, лише в такій ідіотській атмосфері могла виникнути цілком ідіотська ідея спуститися в підвал приміщення офісу, в якому, як було запевнено, є двері, що ведуть до підземелля, де в історичні часи переховувалися козаки. (Пізніше ніхто не згадає, чиєю була та навіжена ідея, хоча всі підозрювали в цьому шефа, який розповідав колись про те, як він у дитинстві, перебуваючи на канікулах у бабусі на Полтавщині, лазив козацькими підземними ходами, видлубаними в схилах численних ярів).

Двері до підземелля відкрилися напрочуд легко.

Очі призвичаювалися до нового простору. Вуха призвичаювалися до тиші. Ніс призвичаювався до нових запахів.

Попереду справді був хід, висотою в зріст людини, шириною, оптимальною, щоб дві людини розминулися. Правда, не з бюстом Марго.

- Ой, де ми? - проскиглила Свєточка.

- На тому світі, - спокійно відповіла Марго. Свєточка істерично розреготалася. Решта замислилася і взяла на карб, А всі разом жовтенятською вервечкою рушили вперед.

Спершу все видавалося забавою: у печері дивно змінилися всі голоси, тож компанія деякий час гралася новими звуками: перегукувалася, пережартовувалася. Переповіли всі можливі страшилки п анекдоти. Попереду йшов шеф з ліхтариком, позаду Андибер без ліхтарика. Група товаришів вдавала із себе юних слідопитів.

Чомусь ніхто не замислився над метою походу. Ніхто. А треба було б. Оскільки через певний час промінчик шефового ліхтарика намацав якусь та глибину в стіні. Народ скупчився навколо неї, і раптом світло впало на обличчя замурованої в стіні людини.

Лише секунди вистачило для того, щоб народ наклав у штани. Інстинкт самозбереження кинув усіх назад. Природно, у вузькому проході утворилася "затичка"1. Переляканий шеф, який був найближче до жахливого місця, трактором випхав той корок уперед. Усі кинулися бігти в протилежний бік майже навпомацки. І тут виявилося, що тунель не був поодиноким. Несподівано з "я клялися якісь відгалуження, розгалуження, глухі кути. Групка екскурсантів, наступаючи одне одному на п'яти, штовхаючись, намагаючись перегнати одне одного, щоб не бути позаду, вириваючи з рук одне у одного ліхтарика, тикалася в стіни, в якісь закутки, бігла, падала одне на одного, лаялася, кричала, плакала. Однак печера не закінчувалася. Марго, випадково опинившись попереду, коли компанія забилася в черговий глухий кут, масою свого бюсту зупинила оскаженілий натовп і гаркнула: "Стоп!" Усі спинилися. Однак дослухаючись до жахливого калатання серця, вона більше ні на що не спромоглася.

- Візьмімо себе в руки! - тремтячим голосом підхопив ініціативу шеф.

Це вдалося не всім. Свєточка безсило опустилася на землю і тихо завила.

- Ми заблукали, - процідила крізь зуби Леська.

- Без тебе знаємо! - заверещала Свєтка.

- Тихо-тихо! - цитьнула Марго. - Тут не можна галасувати!

- Чого?

- Не знаю... Я так думаю... Ми ж на тому світі!..

- Мамочко! - заридала Свєта.

- Що робити, що робити? - вголос розмірковував шеф.

- Мені страшно... - продовжувала підвивати Свєточка.

Та тихо ти! - всі гуртом гримнули на неї.

- Що робити, що робити... - бубонів шеф і раптом загорлав: - Андибере!

- Я тут!

- Андибере, скажи що-небудь!

- Я десь читав, що коли козаки потрапляли у безвихідь, то починали сповідуватися у гріхах... А ще жертвували тим. хто мав найбільший гріх.

- Що за маразм! - заверещала Свєточка. Та тихо ти! - знову всі цитьнули на неї.

- Що ж, - сказав шеф. - Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут гинемо?

Усі покірно присіли і почали перебирати в пам'яті свою брудну білизну.

- Пишіть на стіні! - скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.

Марго вийняла шпильку з волосся і стала виколупувати свої гріхи.

Леська писала ключем від офісу, Сидоренко нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, правда, невідомо чим. Наче полегшало.

- Уперід! - дав команду шеф. І всі рушили. Ішли цілу вічність. Спинялися. Знову йшли.

- Цікаво, довго ще? - поцікавилася Леська.

- А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га? - прощебетала Свєточка.

- Ви що, ще не зрозуміли? - похмуро втрутилася Марго. - Тут немає часу.

- Як це?

- Ми в безчассі...

- Марго! -- гаркнув шеф. - І без тебе моторошно! Андибере!

У відповідь мовчанка.

- Андибере!- всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Андибера немає.

- Мамочко, - заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.

- Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, - зробив висновок шеф.

Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.

- Не загубили, а принесли в жертву, - зіронізувала Марго.

- Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! весело і водночас замріяно сказала Свєточка і полегшено додала: - Ну що. здається, нашим мукам кінець!

- До речі, - сказала Марго, - я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі розповідається про те. як тоне корабель, козаки в паніці, а писар - Олексій Попович -сповідується у своїх гріхах. Однак його не кидають у море, а лише відрубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним -- найгрішнішим -- місцем Андибера...

Публіка злорадно захихотіла.

- Уперід! - пролунав голос шефа.- Так: я йду перший, а замикає ряд Сидоренко. Лесю, малюй лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.

- А що, Андибера шукати не будемо? - невпевнено сказала Марго. Однак на неї всі агресивно зацитькали.

Екскурсія якийсь час ішла понуро і тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчине схлипування:

- Я задихаюся... Мені бракує повітря... Мамочко... Хочу додому...

Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.

Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся ще на одне вмуроване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повторилося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істерика, дряпання, лайка і, нарешті, "Стоп!" голосом Марго після чергового глухого кута.

3
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Гримич Марина - Ти чуєш, Марго Ти чуєш, Марго
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело