На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 28

• Предыдущая
• 28/62
• Следующая

Окрім того провадив він скрупулятно книги й записи, й шеф був дуже задоволений з магазинерської «перлини» та в захопленні обіцяв йому працю навіть по війні.

За працю Волчук діставав 0.80 марок на годину та працював так цілих десять годин денно. Хоч при бункері — проте праця дуже гігієнічна, що було дуже корисне для його здоров’я.

Ех! Фірма! Про неї можна б писати й писати і розказувати без кінця. Я любила прийти погрітись на сонці та подивитись, як «працюють трудящі», й побалакати з ними. То була мішана публіка з клясичними типами наддніпрянців, що «плювали» на всіх і на все, з поляками, що постійно були хворі і приходили до компанії тільки з товариської ввічливости — народ добре вихований — з галичан, що були недавно студентами й вчителями, а тепер продовжували свою професію при бункерах, мудруючи й політикуючи та примиряючись до поляків, і з клясичного і неоціненого віденця Шумаха. Це той самий, що ми зустріли його в Пфафенгофені, низький, рижий, веселий товстяк. Він балакав, розказував, сипав дотепами й насмішками з режиму. Був наглядачем над робітниками, але він орієнтувався в становищі й тому не наглядав над ними, тільки помагав їм абияк провести час та забавляв їх віденською балачкою, яку розуміли на диво всі. Навіть коли приїхав сам шеф подивитись, як то працюється на цьому відтинку, Шумах боронив робітників, бо як вони без бормашини змогли б зробити більше? Так ото, ця назагал весела й добродушна фірма тішилась прихильністю своїх працівників. Та не всі були до неї прихильні. Ото пан бургомістр просто не міг дивитись на неї і цю свою ненависть переносив на її робітників. Причиною ненависти було приблизно те, що він сам був заангажований в справі другого бункеру з іншою фірмою. Так, так, давніше достави військові робили воєнних доробкевичів, а в цій війні було ще нове, модерне джерело заробітку: будова бункерів. І публіці була користь, бо якщо бункер був би готовий, то вона могла б ховатись, і тим, що вели роботи, й навіть трохи робітникам, бо мали айнзац і карти. Треба сказати, що під кінець війни головним тереном праці українців, чи то робітників чи інтелігентів, були якраз ці бункери. Іншої праці дістати нелегко було, а то й загалом неможливо.

Тож і Філько «робив» при бункері, треба сказати, що то була одна з найприємніших його посад у житті. Окрім інших корисних речей, приносив він з собою до хати точні радіовісті, плітки та анекдоти й не одне веселе оповідання про фірму. А ще під кінець стало там зовсім весело. Але завдяки такому то айнзацові могла його родина жити в Тельфсі. Я, як жінка робітника, а потім і син. Там ми й залишились до кінця війни.

Коли, справді, починається весна в Альпах? Опівдні. Ще в січні, в Куфштайні опівдні сонце пригрівало так тепло, що я зовсім роздягалась і лягала в моїй кімнаті напроти вікна та вигрівалась. Вночі може собі бути мороз, та вдень є ясно, синьо й золотно. Потім уже на початках лютого, сидячи на Дуксі, ми чули в свіжому теплому леготі наближення весни. Тоді пташки пішли собі з мого вікна, а на лозі засріблились котики. Не було в Альпах вогких, мрячних і слотавих днів з тою березневою чи там квітневою погодою. В чудові ясні дні з стрімких стін Гогемунди й Мемінгу сипались з гуркотом лявіни. Вони сипались так само в березні як і в травні тільки з щораз вищих місць. У березні цвів верес на низьких теплих збочах, а в травні під вершками, рубаними в сірому камінні. Потім ще пізніше цвів він високо на камінні, карлуватий малесенький, землеприклонний. Та твердо й жилаво він тримався скель, мало того, він кришить скелі й виробляє з них найпухкішу, найлегшу чорну порохняву. Вже в березні південні збочі Гогемунди втратили сніг, а в квітні були вже такі теплі місця, де я, роздягнувшись, вигрівалась на сонці, хоч кільканадцять метрів вище лежав ще сніг.

Ще живучи на фабриці, я находила під парканом вище положеного господарства сині проліски. Вони простягали до сонця свої голівки на тонких ніжках і синіли назустріч альпійському небу, хоч на дорогах і в лісі лежав сніг, з вільх і ліщин капали золоті базі, а поміж ними сріблились лозинові котики. Розкішне гірське сонце будило природу швидше й нагліше, як у нас.

Потім дні зробились ясні, широкі й прозорі, й було майже літо. Тоді Тіролець орав і сіяв, як і в нас, і жайворонок співав над полем. І хоч із Гогемунди з гуркотом сипались лявіни, внизу цвіли рожевим цвітом морелеві сади, а потім білі яблуні. У сухому Гогемундиному лісі зацвіла синя весняна генціяна. Була малесенька й прекрасно блакитна і виглядала так, ніби в деяких місцях хтось висипав сині коралики. З білим очком в середині, вони аж просились, щоб з них зробити намисто. Майже разом з нею зацвіли дикі фіялочки різних кольорів, щоб швидко уступити місця конваліям і білим орхідеям. І тоді вже було літо, майові хрущі казились масовими оргіями на байбарисових кущах, і травень біг назустріч червневі, що цвів багрінню рододендронів на вапняних проваллях і стінах Гогемунди. А потім цвіли мої укохані ванілеві орхідеї, і ми покинули Тіроль.

Але ввесь час було ясно, тепло й прегарно. Тяжко було відрізнити, чи це весна, чи літо, чи може така дивна зима. Бо ж сніг падав ще й тоді, коли відцвіли овочеві сади, а на вершках лежав навіть тоді, як ми від’їздили: з початком липня.

І я під час моїх самітніх мандрівок припадала на берегах альпійських лук закохана в шафірові келихи безстеблої генціяни, в золото тролліюса, рожевий кольор і ніжність первенця і альпійську стокротку на високому волохатому стеблі. Тоді я находила хвилини спокою й блаженства. Рослини, що завжди були моїми наймилішими подругами, були в Тельфсі моїми найдорожчими товаришками, моєю потіхою й розрадою. На луках Лєген я обожала свічурник, в Гогемундиному прудкому потоці я тижнями, день у день, чекала, щоб розцвіли ванілеві орхідеї, а потім кохалась у їхньому бордовому фіолеті й прекрасних пахощах, в їхньому ніжному й елегантному стеблі. Серед бердулянових гаїв я западала в чар забуття. Єдині щасливі хвилини моїх пустих і давлячих днів у Тельфсі.

Але в селі йшли весняні роботи. Там того поля не було багато, і тому тіролець обробляв його дуже дбайливо. Це й було нашою розпукою — оте воження «меду» — гноївки з вихідників. З тих відразливих запахів і починалась, власне, буденна весна. Довгі бочковози везли їх кіньми чи волами, й вони покапували собі на асфальт головних вулиць. Тіролець черпав це добро з ями під хатою ручною варехою або й електричною помпою. Оцю довгувасту бочку, схожу на труну, мало кожне господарство. До Великодня повозили вони це добро й покропили ним поля. На полі відтикають чіп ззаду бочки, коні йдуть поволі, а «медок» виливається. Наддніпрянці обурювались таким господарством, вважаючи його за доказ особистої відсталости й некультурности тірольців. Мені було ясно, що гірська шутрувата земля потребувала їсти і ще раз їсти. Тільки ж оці пахощі отруювали повітря. Оцього прекрасного альпійського повітря не було ні в містечку, ні поза ним на полях. Щойно треба було йти в ліс і в гори.

Але ми потішали себе, що, нарешті, вивезуть і буде вже кінець. Тож як перед Великоднем заїхали поливачки й щітки та помили вулиці й позамітали, як хату, ми аж відідхнули. Ба, але зараз же після свят наступив дальший транспорт рідини і так було завжди, мабуть аж до зими. Треба було погодитися з цим.

Прокинувся і в мені «прахлоп», як казав Гамсун. Мої старі відрядили мені «клозетик»: маленький кусочок грядки за хатою, що був огороджений з трьох сторін високим дощаним парканом, а від півдня сіткою, від старого курника. Був такий широкий, що від паркану до паркану я могла досягнути простертими руками, а довжиною в десять метрів. Там й я поробила грядки й сіяла та садила на них усе: квіти, городину, а в першу чергу мої гордощі — помідори. Зробила навіть маленький куточок для альпійських квітів, де поміж камінцями садила все, що викопувала на проходах альпійськими луками. Коли вже стало рости, я наче справжній тіролець — носила туди в підливачці «медок» та угноювала землю. Мої бідні горщики з цикляменами і первенцями, умираючі від браку сонця, знайшли там теж приміщення. Було неймовірно, що там усе росло і «бралось за лоб»! Це було майже одиноке, що я в той час любила в Тельфсі і до чого мала зацікавлення. Інколи здавалось мені, що якби не потреба полити городець, я не мусіла б загалом жити. І робила я це все, хоч наші переконували мене, що й так не користуватиму. І справді залишила я зелені кульки помідорів і гвоздики в пуп’янках, навіть не побачивши, як цвітуть. За ними мені найбільше було жаль.

• Предыдущая
• 28/62
• Следующая