На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 25

• Предыдущая
• 25/62
• Следующая

У волиняків, що жили нижче в готелі Губертус, я не була, вони були теж моїми пацієнтами і приходили до мене. У Ріецу жив і ординував українець лікар, пристійний дещо шпакуватий чоловік, що ставився до мене завжди з пошаною і посилав мені гінекологічні випадки. Жило там теж доволі чужинецької аристократії: мадярські й балтійські біженці, про що мені розказували потім після розвалу. Правда, була ще в Тельфсі одна сім’я, якої жінки звертали на себе загальну увагу яскравим малюнком губ, пляжовим веселим одягом і російською мовою. Чоловік не молодий, стрункий, в окулярах завжди елегантно одягнений. Серед усієї робітничої збиранини вони робили враження туристів з давньої російської інтелігенції, що приїхала до Европи для розваги, й треба сказати, що цей світ їх бавив. Поводились як купелеві гості і подекуди навіть було приємно дивитись, як панночка викидає в бігу зручні ніжки і кокетує цілий світ. Тільки ж були вони колишні українці. Виемігрували як руські, прийняли мадярське підданство і пан носив мадярську трикольорову емблему в кляпці. Поки були німці, добре було бути «фербіндетер»[32], потім стало прикріше… Чим себе почували? Панночка, з якою познайомились наші хлопці, казала, що нічим і що вони бідні. З українцями говорили по-українському, з іншими по-російському, з мадярами по-мадярському.

Усе це людське збіговище опинилося в малому «флєку», і було дивно, де вони на мапі його відшукали. Оцю справжню точку, що ледве вміщувалась між Едером і Гогемундою. Усі вони були, безумовно цікаві, й якби час, варто було б послухати їхніх історій, а головне причину втечі зі сходу. Кожен розказував про свою батьківщину, хто своєю мовою, хто, як балтійці, ламаною німецькою. З балтійців була оця литовська родина, що жила в Шіслінггавзі, у них большевики заслали й повбивали рідних, бо були куркулями. Родина з усіх мір цікава своїм типом і поведінкою. Це були нордійці, ясноволосі, він високий і дуже спокійний. Нагадував Ісака з Гамсунового «Благословення Землі». Так само статечно й розважно йшов на столярську працю, як колись на свої тисячі гектарів. Жінка була дуже гарна, тонконоса з рівними північними рисами й усміхом, що нагадував зимові казки півночі. Веселі й рухливі дітиська, теж троє, як у Радюків, бавились завжди весело на горищі, сходах і подвір’ї Шіслінггавзу, і жебоніли своєю дивною, на жодну непохожою, мовою. З ними ми говорили по-словянському, вони по-російському, ми по-українському. «Бабушка» допомагала господарити й виховувати дітей та бігала з ними до бункеру. Була ще одна литовська родина, що жила на дворі Шіндлера в лісі під Гогемундою. Під час прогулянки я познайомилась з жінкою, сидячи біля моєї «Печерської Лаври» — церковці, про яку ще згадаю, з цибулястими банями, що стояла на прекрасному горбі, якого збочі, як коло Лаври покривав сад, а внизу вився Інн. Там було чудово, в тій Шіндлерівській посілості. Сидячи під розлогим каштаном я слухала про життя на Литві за большевиків і про всі пригоди, які знала і з дому. Та вражала більша відсталість і разом з тим ще гірші відносини. Оповідання про старовірів, які служили режимові, як донощики і провокатори, були темні й відразливі. Нагадували подекуди повісті Мережковського про цілу цю темінь глибокої, північної Росії. Ще більше вражали ці оповідання під сонцем, що своїм травневим теплом заливало покриті снігом гори, а тут унизу дозволяло бузкам розливати ніжні пахощі. Великі добірні китиці їх ніс служник до престолу Матері Божої в оцій каплиці, під якою ми думали про наші батьківщини й недолю наших народів. На свічах лапатих каштанів бреніли бджоли, а соснові ліси пахли широко й тужливо пахощами півдня. Литовські й німецькі робітничі діти грались на подвір’ї й балакали кожне своєю мовою.

На фабриках оці наші Каті й Марусі мотали довгі нитки на шпулі й снували їх на ткацьких варстатах, проклинаючи неволю та з тугою згадуючи колгоспні дні на батьківщині. Чи не хотіли признати чи й справді було їм вже й там добре, бо ж, всетаки жили вони там на волі й були людьми. Вже новими, совітськими молодими.

Тут, в цьому розділі містимось і ми в вужчому значенні, тобто мій чоловік Пилип Волчук, я і наш син Роман. Справді про всі ці три персонажі часто говориться проте для ясного образу треба ще деяких відомостей про них.

Пилип, якого називаємо Філько, примандрував до Тельфсу разом з дружиною і разом з нею, як знаємо, переживав події в фабриці Пішля і потім ми зустрінемо його в третій частині нашої книжки на позиції «політика» на тельфському загумінку.

На ділі він умів краще достосовуватися до тих воєнних обставин, як його дружина. Сам він вийшов з дрібноміщанської сім’ї в містечку Маріямпіль біля Галича і пройшов тяжку школу життя. Вже малим хлопцем він пробивається крізь нетрі життя сам, без нічиєї допомоги й пройшовши молодечі роки на чорних і тяжких працях для заробітку, він кінчить школи і стає спершу вчителем. Учителює на селах Жовківщини. Згодом покидає це звання і вступає на студії агрономії в Кракові — двері львівського університету були для нього зачинені, бо брав участь у боротьбі за український університет. Покінчивши студії, він йде на посаду меліораційного інженера в маєтку графа Потоцького в Ланцуті, Перемиського повіту. Там має можність співпрацювати з українським боєвим націоналізмом, допомогаючи укривати боєвиків й переводити їх через Карпати. Його зовнішня поява, прикмети його характеру з’єднують йому симпатії своїх і чужих. Як вислід цього — його відрядження до цукрового банку, який польські шляхтичі закладають у Львові швидко по першій війні. Був одиноким українцем, що працював у такій установі й вибився на чільне місце як спеціяліст продажу. Все ж його шлях не був позбавлений труднощів і прикростей. Він допомагав українським установам, таким як Народня Торгівля, Центросоюз та іншим, які купували цукор за його допомогою дешевше і на догідних умовах. Це й було причиною цькування з боку польських газет та труднощів з боку наставників, так що здавалося, що його посада загалом під загрозою. Але в повітрі висить війна, все те якось «присихає». Врешті ця людина відзначалася великим організаційним хистом і це мусіли оцінювати свої й чужі. В тому часі, між обома війнами, він разом з дружиною веде український протиалькогольний рух в рямцях товариства Відродження, потім займається видаванням творів дружини. Так в цій ділянці як і в кожній іншій — до чого прикладе руку те росте й розвивається.

На жаль ця людина від років хворіє й появляється в Тельфсі на останніх місяцях свого життя. Все ж, коли по розвалі Німеччини заходила потреба нашої організації й самооборони від большевиків, він стає в перших рядах організаторів нашого життя. То ж у третій частині цієї книжки ми читаємо про нього більше, як у попередніх.

Про себе не писатиму. Багато читачів знає мене з лікарської практики, дехто з моїх книжок. Врешті й тут ми зустрічаємо цей «персонаж», головне в першій частині цієї книжки.

Син, Роман. Появляється в Тельфсі коротко перед упадком Відня, тобто з початком квітня 45 року. З цілого свого студентського добра він привіз двоколес (бісикль) і ранець (наплечник). Мав він справді валізку та ще й синю, з одягом, білизною, книжками й харчевими засобами, але її дав у багаж, бо дістатися до потягу коштувало тяжкої й завзятої боротьби. Ця валізка йде і ще досі не одержана…

Як і батько, Роман високий, тільки ж коли батько темноволосий, кароокий — син ясноволосий з синьозеленкавими очима. Був засмаглий і добре відживлений і з радістю батьки дивилися крізь вікно, як він мився на подвір’ї. Там була криниця, з якої вода стікала до жолоба, призначеного для напування худоби, так як то є в Тіролі, але й у нас по селах. З неї не пили тварини, бо одинока корова не виходила зі стайні, але зате під нею мився-купався Роман.

З Відня він приїхав в стані тяжкого пригноблення. Як і більшість нашої молоді, він мав труднощі зі студіями. За більшовицьких часів зачав у Львові студіювати техніку, коли прийшли німці замінили її на якісь технічні курси, й батьки вислали його студіювати за кордон, до Відня. Оце тепер провалюється все, з таким трудом построєне, та пропадає усе, добуте з таким зусиллям. Молода людина цілком зайнята наукою, западає в пустку тельфських днів, без виглядів продовжувати студії. Тож єдине, що міг робити, було — ходити по горах, тим більше, що був завжди завзятим альпіністом. До малого життя тельфської громади він не вмішувався, але коли треба було виконати якесь завдання пластунського типу, як ото теренова розвідка, поїздка «на чорно» чи перехід через границю, він виконував радо й краще, ніж би це був зробив хтось з старших громадян.

• Предыдущая
• 25/62
• Следующая