На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 12
- Предыдущая
- 12/62
- Следующая
До мого приїзду хворими відав бетрібсарцт. Він теж оцінював їх непрацездатність. Тепер це спадало на мене. Тут я мала трохи колізії між добром хворих і вимогами фабрики, та якось завжди вдалось мені вийти з положення, і хворі не йшли на працю, доки я не погодилась на те.
ПІШЛЬ І МЕДИЦИНА
Текстильна фабрика Пішля числила собі п’ятдесят літ. Побудував її батько теперішнього директора, чи власника. Про нього говорили люди добре. Мовляв, то був фахівець, людина, що вийшла з робітників і розумілась на всьому. І сам він був ненайгірший, як людина. Син не вдався в батька. Передовсім був ідіот. Інакше про нього не говорили. До того ж характер у нього поганий. Як ідіот був повністю під кермою Гофмана, що був з типу гітлерівських катів і злочинців.
Гофман мало цікавився санітарною справою. Зате Пішль робив враження, як би йому залежало на ній. І не так на здоров’ї робітниць, як на самій справі як такій. Певно згадана раніше комісія збудила його зацікавлення в тому напрямі.
Тож з першої хвилини я мала відношення тільки до нього; Вже першого дня він супроводжував мене по «мойому обійсті» і разом зі мною обдумував плян майбутніх приміщень для різних частин моєї «санаторії», як я це півзлобно, півжартом назвала. І тоді показалось, що і він ці пляни має й розуміє їхнє значення, та наче хотів би їх здійснити. Щоправда більше його зацікавлення стягав на себе другий комин, який ставлено поблизу моєї хати, якось позаду фабрики — не цікавилась я навіщо і що там має бути. Натомість ця будова разом з болотом і цементом, що з неї паношились по фабричному подвір’ї і на моїй стежці до хати, були мені завжди противні. Я ж питала його, чи не боїться класти ще один комин, коли їхні вороги обіцяли, що в кожен комин кидатимуть бомби. Та він сказав, що ні, і дивився на мене такими дитяче-дурними очима, як би вперше почув, що фабрики бомблять. Все ж, коли прогомоніла тривога, він крикнув: швидко втікаймо в підвал, вони над нами! і бігцем подався в сховище. Це було для мене щось нове. У Куфштайні від гудка до налету був час спокійно зібратись і зійти. Тут — літаки були над фабрикою і тоді люди збігали вниз, коли вже дійсно було запізно. Та це окрема справа, я до неї ще широко поверну.
Але тоді вираз його очей змінився, він вже не був дитяче-наївний, тільки мав у собі ляк нервової людини.
Отже Пішль погоджувався завжди радо з усіми моїми плянами і ніколи не перечив моїм домаганням. Я аж дивувалась, як швидко пішов мені на поступки, бо надіялась опору на кожному кроці. Потім показалось чому.
Рівне зацікавлення, як санітарною справою, він виказував об’єктом її, тобто хворими. Нераз вранці йшов зі мною до дітей і поліжниць, я показувала йому гарячкові карти і пояснювала про хворобу та лікування. Як привикла шефові-лікареві, так я реферувала й шефові-фабрикантові. І тут разом зі мною він цікавився випадками та журився недостачею ліків. Все ж через цю журбу пробивали два головні моменти: працездатність жінки і кошти її хвороби чи лікування. 3 того погляду медицина інакше представлялась в очах фабриканта.
І був ще один мотив його зацікавлення, по-моєму, наскрізь патологічний. При мені він його не виказував, але я помітила, що він любить дивитись на тіло жінки чи дитини, зокрема на жіночі статеві органи.
Жінки розказували, що давніше він казав кликати його до пологів і як казали, «надівши очки», з насолодою дивився, як жінка родила. І хоч при мені цього не було, проте якось відчувалось цю складову рису його психопатології — в його погляді й блідості лиця і відношенні до жінок.
Потім, уже за американських часів, говорив зі мною на ту тему лікар-німець, що там колись працював і, мовляв, він кинув працю, бо, окрім іншого, не міг стерпіти вмішування Пішля і його персоналу в медичні справи, та їхньої приявности при пологах. Велике зацікавлення він виказував працею сестри. Завжди запитував мене, яка вона і чи знає щось і чи працює і як. Я хвалила її, не знаючи до чого воно йде. Він принаглював, щоб я вчила її і якнайшвидше вишколила. Серед навалу справ ця обставина не видалась мені нічим помітним. Бідна Таня працювала більше від мене, бо живучи при гуртожитку, була завжди під рукою — чи ввечорі по праці, чи й уночі. До того ж постійно серед дітей і між жінками. Вона ж сама була хвора: окрім вади серця, що якраз починала декомпенсуватись, мала під пахвою абсцес потової залози. Не хотіла погодитись на радикальну операцію, як ми це робили в Куфштайні. І тому я зробила їй іньєкцію ятренказеїну, після чого абсцес прорвався і тік тижнями. Коли ж вкінці рішилась і пішла до лікаря німця по скермовання до лікарні, той заявив, що не треба їй цього, та витягнувши якогось «невареного» ножика, хотів «пропустити, щоб випустити матерію», як говорить простолюддя у нас. Тож Таня не погодилась і ходила з своєю бідою до праці, хто його зна як довго. Теж спосіб консервативного лікування, може власне не найгірший, в кожнім разі ліпший від «пропускання», яке при цьому роді абсцесів є хибне.
ТРИВОГИ І НАЛЕТИ
Без тривог не було ні одного дня. Були це останні місяці війни, час якнайбільшого бомбардування Німеччини. У нас до полудня ще було якось спокійно. Що ближче було до полудня, то більша була нервовість усіх. Бо часто вже вранці, чи ще частіше біля десятої чути було виття сирен. Тут не було вже жодних форалярмів[9], ми були близько південного й західнього кордону. Від алярму до налету могли бути хвилини. Хто не пам’ятає цього жалкого виття сирен? Воно сіяло тривогу, алеж мало в собі щось визволяюче. Визволяло нашу нервову напругу, що росла по мірі того, як час ішов, і — визволяло нас від праці. Не лиш у Тельфсі, всюди і всіх. Це була так би мовити приємна сторона цього виття. У Куфштайні, помимо страху, я завжди радо вітала гудок, а ще тоді, коли вкінці шеф дістав приказ пускати персонал з лікарні; тоді я бігла в гори на полудневе прекрасне альпійське сонце і, з лісами та горами разом, я чекала зо страхом, що то буде діятись у долинах, де живуть люди. Під час тривог були мої найкращі проходи зимовими і осінніми альпійськими стежками. Хотілося б тільки, щоб вони відбувалися по обіді, щоб не треба бігти в ліс з порожнім шлунком!
І тут спочатку я йшла в ліс.
Та тут не було моїх знайомих і подруг: моєї панночки — бурхливого потоку, що скакав порогами з гори. Не було лагідних збочів і милих доріжок Дуксу. майже паркової будови гір і лісів. Тут зараз же починались стрімкі збочі Гогемунди. З-під ніг котилось каміння, над головою шуміли сосни. Зразу вдарив наче полудневий запах сосон, розігрітих сонцем на скелястому обриві. Такий він був і таким лишився в моїй уяві назавжди. Було щось пусте і сумне в лісах Гогемундиних збочів, куди я втікала від загрози з неба.
У полудні сонце гріло тепло і світило яскраво. Ловило його і замикало в собі гірське провалля. Творили його біля три тисяч метрів висоти гори обабіч: Гогемунде і Гохедер. З початку їхні збочі були покриті лісом, далі верхів’я у Гохедера ставало полониною, бо тут був північний схил, у Гогемунде це була скеля. Сіра, випалена сонцем, вибита вітрами, розрита посередині глибоким розрізом, що й творить два вершки «Баби», як я потім називала її.
Непривітно-пусті збочі гори, висушені вже з ранньої весни яскравим сонцем, півколом обіймають Тельфс. У дні першої частини лютого вже на більше насвітлених місцях зникав сніг і винурювалось жовте підшиття лісу, на якому прокидався з зимового сну верес. В зимі він спить під снігом. І тоді його чатинка є дуже темно-зелена, майже чорна. Від першого соняшного проміння під кінець січня вона оживає й зачинає зеленіти. Пуп’янки, які мудра рослинка приготовила собі ще восени і що висять на гілках, як маленькі зелені дзвіночки, випростовуються, спершу ясніють, а потім стаються лілово-рожеві, чи червоні. Оце понад снігом рожевіють вони вже з початком лютого і в блискучий ясний полудень співають казку про альпійську весну. Наперекір нічним морозам і, ще не раз, сніговіям. Але вони чують безпомилково весну.
9
Попереджуючих тривог
- Предыдущая
- 12/62
- Следующая