Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/43
• Следующая

Цей випадок майже стерся з моєї пам'яті, може, тому, що я так і не спромігся на якусь власну думку про поета Л., тихо вирішивши надалі обмежитися лише його фантастичними віршами. Однак, як виявилося, постать поета Л. інтригувала не лише езотериків-початківців. Минуло кілька років, і, редагуючи «Четвер», присвячений творчості Володимира Діброви, я натрапив на зграбну новелу, де автор, на той час уже професор Гарварду, з притаманною йому дотепністю описував перебування поета Л. у Сполучених Штатах на стипендії Фулбрайта. Легенди про поета Л. і далі курсували вітчизняними тусовками без огляду на його заокеанську віддаленість, і було достеменно відомо, що, подавшись до Америки нібито перекладати індіанських братів по зброї, чи то пак по перу, Л. не зрадив свого нативізму і як справжній натурфілософ забив на індіанців, сховався в лісах Пенсильванії, де віддано продовжував стругати калинові сопілки з місцевих сортів деревини. Новела Діброви лише додавала колоритних подробиць до цих чуток. Я вже було вчергове повівся на міфічний образ лісової людини, сина землі, дерев і трав, поки не спіткнувся на діалозі, де йшлося про пстругів (по-старому — форель):

— …що робиш?

— Пстругів ловлю.

— А де черв'яків береш?

— Я — руками.

— Руками? Пстругів?

— Так. Вони зараз не такі, як влітку. А сонні й довірливі.

— І смачна юшка виходить?

— Я їх не їм.

— Що ж ти з ними робиш?

— Випускаю.

Далі Діброва іронічно, але захоплено коментує: «Який хід! Поет як шаман! Розмовляючи з рибами, він спілкується з водяною стихією». Дивно, але жодному з цих двох видатних гуманітаріїв, як виявилося, не було відомо, що форель — риба тому цінна й рідкісна, що, делікатна й вибаглива не лише до фізико-хімічних характеристик води, вона взагалі має схильність до різних болячок і алергій. Зокрема, коли її взяти в руки, а потім відпустити, в місцях, де торкалися пальці, якийсь химерний грибок береться до луски, і рибина, по суті, починає заживо гнити і дуже швидко гине. (Подібне діється з вином, що дозріває в пляшках: пляшку в жодному разі не можна брати голими руками, бо незначного підвищення температури від пучок достатньо, аби на внутрішньому боці скла почала наростати пліснява, яка знищує вино.) Тож романтична казка про самітника, що розмовляє з птахами і кладеться з ласицями, перетворилася на анекдот про прісне толстовство на тлі ґрантового колабораціонізму.

Я не раз зауважував, що різноманітні спокуси, до яких вдається лукавий, в основі завжди містять якусь недолугу обманку, розводку, підставу. Тож аби не піддатися на дияволові хитрощі, варто лише підловити його на цьому, зловити, як то кажуть, за хвіст, аби чортівня розвіялася, а спокуси перестали бути спокусливими. Утвердила мене в цьому переконанні ще одна історія, пов'язана з поетом Л.

На відкриття чергової української книгарні ловець пенсильванських пстругів прибув із черговою відьмою і почтом дрібних мольфарів. Посидівши недовго, традиційно заживши замість саке місцевої горілки та виголосивши кілька загадкових мантр, він почав прощатися. Прощання нагадувало ритуал посвячення в самураї. Для кожного з присутніх поет Л. мав окреме напучування. Хтось отримав традиційне «устань і йди», хтось поблажливе «ляж і лежи». Мені ж було вготоване ціле казання. Я зрозумів це хвилин через 15 після того, як Л. потис мою правицю і так, стиснувши й не відпускаючи її, почав промовляти невиразні, але суворі імперативи, призначені персонально для мене. Не надто вслухаючись у їх зміст, я думав про те, що кожен, хто має доступ до недосяжних звичним людям сфер, платить за це дорогою ціною. Адже там, у тих закритих сферах, мешкають не лише ангели, а й демони, там світло і пітьма споконвіку існують у первісній каламуті, там сутність ховається в сутінках, а вікна до осяйних прозрінь часто виявляються воротами в потойбіччя. І кожен рядок геніального вірша, надиктованого Звідти, тут мусить бути прочитаним навспак, чи то в заслиненому бурмотінні пияка, чи то в передвиборчих гаслах рогатих кандидатів. І я, звісно, лукавлю, коли кажу, що бог у кожного свій, а демони спільні. Насправді все навпаки. Бог — один, чортівні — леґіони. Слово — одне, словеса — незліченні. Світло — одне, а пітьми взагалі нема: вона — лише відсутність світла.

Цими нехитрими міркуваннями я розважав себе наступних 20 хвилин поетового казання. А що запас думок у мене незначний, то мимоволі довелося вслухатися в слова першого буддиста всія Галичини. За цей час у подієвому шарі буття багато що змінилося: і відьма, і мольфари-охоронці облишили спроби відтягнути поета Л. від мене; натомість ми з ним перейшли до сусідньої кімнати, аби не заважати решті «вставати й стояти», «лягати й лежати», «сідати й сидіти». Поет Л., побачивши, що я не намагаюся втекти, відпустив мою руку і тепер ілюстрував свій монолог активною жестикуляцію, що нагадувала довільний сурдопереклад. Отож, мимоволі вслухаючись у слова першого буддиста всія Галичини, я відловив ключові поняття його промови: «паркет» і «дезодорант», — що методично повторювалися. Ще не зовсім в'їжджаючи в їх зміст, я почав розуміти, що йдеться про Шпенґлерову дихотомію «культури» й «цивілізації». Вочевидь, паркет символізував культуру, а дезодорант — цивілізацію. Природно, поет Л. як нативіст захищав культуру, в цивілізації вбачаючи і викриваючи зло. «Юрку! — в пароксизмі нетверезого відчаю заходився він. — Ти зрадив Паркет! Ти продався Дезодорантові! Одумайся! Ти гинеш! Ти губиш свою душу! Що ти робиш?» — він гатив кулаком у підлогу, ніби намагаючись вказати мені на якесь цілком матеріальне підтвердження своїх закликів. «Де ж тут підстава? — думав я. — Тут, як і в історії про пстругів, повинна бути якась проста і сміховинна розгадка. Щоб збутися демона, не конче хреститися й кропити його свяченою водою: досить підловити його на брехні. Осміяний дідько втрачає силу й інфернальні повноваження. Чорт, зловлений на шахрайстві, відпрацьовує штрафні санкції сторожовим псом. Мольфари втрачають ліцензії цілителів і йдуть у фейс-контроль нічних клубів. Відьми перетворюються на секретарок турагенств. То в чому ж розгадка? Де, Господи прости, ховається мудня і провокація?!»

І тут я зненацька помічаю, що паркет, по якому так зосереджено лупить кулаком поет Л., — ніякий не паркет, а лінолеум, який імітує візерунок паркетних дощечок, і все це не так смішно, як тупо, просто тупо, тупо й убого, але мене таки розбирає сміх, сміх над самим собою, сміх полегкості, сміх радості за себе і за геніального поета Л., однак я не дозволяю собі сміятися, я витягую зроблену з осики калинову сопілку, прикладаю до уст, сміх перетворюється на простенький мотив, демони дисципліновано шикуються і виходять, потупивши голови і роги, а поет Л. раптом дивиться на мене просвітленим, цілком осмисленим поглядом і каже: «Щойно торкнувся земляного дзеркала, як відчув, що все, діло зроблено і мені пора усуватись… Res est in vado. Рибка в сітці…»

Отак завжди: містика починається там, де закінчується магія.

Поет і його проза

Частина перша

Недоношена українська літературна критика — наголошую: літературна! українська! уточнюю: недоношена! — народилася в перебудовних потугах після кесаревого розтину радянського субкультурного простору і від перших днів існування виявляла всі ознаки і літературності, і недоношеності, серед яких найважливіша — очевидна розумова неповноцінність. Але сяк-так зіп'явшись на ноги, опанувавши грамоту і кілька найважливіших опорних словосполучень (Івасик-Тарасик, коза-дерида і лакан-підарас), вона поринула у вир щойно створеної літератури з твердим наміром утопитися.

Однак не вийшло. Пронесло.

І понесло.

Мій перший абзац хоч як ретельно імітує стилістику перших критичних виправ, не здатен передати й дещиці того розмаїття форм, методів і лексем, котрими рясніли тодішні літературознавчі часописи (наголошую: літературо! знавчі! часо! писи!). Списи, дротики і стріли знаних і незнаних критиків та критикес летіли просто в серце нової літератури, в найважливіші життєві органи свіжоспечених нараторів, але поціляли здебільшого в які-небудь вторинні статеві ознаки авторів, і без того атрофовані надмірною сублімацією. Розрізняти письменника і персонажа, автора і його героя (поета і його прозу, хочеться сказати) завжди було нелегким завданням і для мистецтвознавців, і для читачів, а згодом іще й для психоаналітиків, цензорів, таємних ідеологів, секретних активістів та решти душолюбів. Однак на початках незалежності новітні класики разом із батальйонами своїх непослідовних персонажів перейшли не лише Десну, але й, розтиражувавшись кожен на тисячу примірників, об'єдналися в повстанську, чи що, армію і захопили всю територію від Дону до Сяну, в межах здорового глузду, річ ясна.

• Предыдущая
• 8/43
• Следующая