Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/43
• Следующая

                      західна культура

                                 культура Сходу

                  імперська культура

                                 культура рису

                                 культура льону

                   і нарешті культура яко культ.

Тож, закидаючи культурі те, що вона виросла у найбільшого за всі часи боввана, стала предметом всесвітнього ідолопоклонства, культу, до того ж культу поганського (от для чого, виявляється, потрібна була авторові Європа з її еллінськими коренями), автор нарешті висуває найсерйозніше своє звинувачення: культура увібрала в себе християнство. Себто, висловлюючись коректніше, християнство як ідеологія, як світобачення, як мораль потрапило в тінь культури — адже сьогодні саме їй належать категорії моралі, ідеології, світогляду тощо. Замість того, щоб розглядати й оцінювати весь корпус культури через призму християнства, — журиться автор, — люди приречені сприймати християнство з позицій істоти окультуреної, яка від народження несе на собі первородний гріх знання. Це призвело, на його думку, до того, що християнство із Божої благодаті, з найвищого прояву духовності, з єдиного гаранта історичності буття перетворилося на одну з багатьох світових релігій — простих, зручних, доступних і ужиткових. А це означає, — робить він остаточний висновок, — що християнства як такого сьогодні просто не існує, замість нього маємо підсунуту культурою фальшивку (чи не тут криються корені феноменології несправжньої). Доволі-таки спритне перенесення власних психологічних проблем у площину глобальну, соціологічну — адже суть полягає в тому, що бідному нашому автору ніяк не вдається відчути себе справжнім християнином, маючи на заваді химеру культури. Культура нібито стоїть між ним і Словом, яке вона йому пропонує в безлічі перекладів і транскрипцій, із безліччю коментарів і зауважень інших людей, у найрізноманітніших варіантах і формах, у найхимернішому світлі, під найнесподіванішими кутами зору. Його бентежить свобода вибору і лякає необхідність вибирати. Йому легше прийняти схоластичну ідею про покинутість світу Словом, аніж смиренною душевною працею заробити собі право на доступ до Нього. Розбещений безпідставними претензіями на харизматичність, він, урешті-решт, просто-на-просто не бажає завдавати собі клопоту жити.

Не вміючи, не бажаючи, не маючи змоги увібрати і полюбити все, автор трансформує для себе Христову заповідь любові у тотальне неприйняття, всеохопну ненависть. Мотивуючи власну мізантропію ідейним неприйняттям культури, він плекає сміховинні месіанські плани про перевлаштування світу так, щоб найбільшою проблемою, найдорожчим задоволенням, а може, й найважчим злочином у ньому вважалося розповсюдження інформації. Він марить ізольованістю, мріє про жорсткі квоти і ліміти на будь-яку інформацію, про всесвітню систему інформаційних податків, про безжальну новітню цензуру і непролазні кордони. І ось тут, нарешті, він і виказує себе повністю: за всіма його логічно-філологічними побудовами стоїть елементарне невротичне бажання сховатися знову за залізною завісою. Істота, вихована в неволі, на волі, як відомо, гине.

Все це (як і те, що весь свій антикультурний пафос автор трансформує в літературний текст, докладаючи таким чином another brick у мур культури) змушує з великою недовірою поставитися до авторських інтерпретацій історії станіславського артистичного середовища — бо чи нема і тут прихованих ідейних чи інтимних мотивів, які наперед визначили б точку зору та зумовили одіозність інтонації?

8. Від автора (каденція і кода)

Здається, мені таки не вдалося уникнути певної елегійності та ностальгійності, описуючи справжні-несправжні часи, минулі події та неіснуючих людей. Очевидно, з цієї причини багато хто звинуватить мене в необ'єктивності й некритичності: мовляв, для кожного пора молодості видається світлою. Може, й так. Може, для отого непізнаного «МИ» це справді було юністю. Бо щодо мене, то навіть якщо це історія юності, то юності дуже запізнілої, запізнілої навіть порівняно із запізнілою юністю Людвіґа Бодмера.

І все ж таки я стверджую: то були прекрасні часи. Тому, сподіваюся, вони ніколи не повернуться.

Липень, 1995

По коліна в Європі. Моделювання малої батьківщини

Тут неподалік

є класний всесвіт

ходімо туди е.е. камінґс

Калуш — місто без історії. Адже історія — одна з тих речей, які існують лише тоді, коли існують її носії. Носіїв місцевої історії в Калуші немає. Тому неможливо собі уявити, щоб тут святкували, скажімо, 750-річчя міста (як нещодавно було у Львові). У Калуші можна святкувати тижневий ювілей, семимісячний чи, щонайбільше, кількарічний. Години й дні, будь-які хронологічні періоди, що проминають на цих територіях, не залишають сліду ані в літописах, ані в людській пам'яті, а просто повертаються для повторного використання, як намистини вервиці. Як елементи вічного рециклінґу. Немов тут працює якийсь астральний комбінат з утилізації й повторного обігу часу.

Хоча насправді Калуш, звичайно, має власну історію. Просто історія… себто справжня Історія — це саме те, чого не пам'ятають.

трохи неісторії

Якщо вірити легендам і туристичним довідникам, перша згадка про Калуш датована 1437 роком. На жаль, у місцевому музеї від першого калушанина не залишилося ні опудала, ні шкури, ні віґваму. Однак аборигени, судячи з усього, були істотами активними й підприємливими, оскільки вже 1549 року місту було даровано маґдебурзьке право, а відповідно — герб і статус «вільного королівського міста». На жаль, не знаю, за часів якого саме короля це діялось. Як не згадаю, де саме — хоча, кажуть, десь на калущині — народився свого часу і Степан Бандера.

А ще за часів бабці-Австрії в Калуші почали видобувати калійну сіль. Звідси бере початок промисловий злет міста, по якому нині залишилося з десяток недіючих підприємств (ті, що працюють, майже цілком належать російському капіталу), покинуті звалища токсичних відходів, кар'єри, шахти і руїни австрійських фабрик — безцінні, але нікому не потрібні пам'ятки промислової архітектури.

Це, власне кажучи, й усе, що можу повідомити з чужих слів. Сам я, натомість, пам'ятаю Калуш уже радянським, пересічним районним центром із найбільшим у Європі хімічним комбінатом і жахною екологічною ситуацією. Офіційно місто складалося з кількох дільниць, але був і неофіційний, «історичний», так би мовити, поділ: центр, до 1939-го заселений автохтонами, а з 1946-го — здебільшого «визволителями» та партфункціонерами; височанка — осереддя міщухів-скоробагатьків та підприємливих селюків; підгірки — дільниця, що асоціювалася насамперед із районним шпиталем, населена добропорядними (мабуть, через близькість музею-садиби Івана Франка) громадянами; загір'я — пристанційне задуп'я, загальний пострах, лігво місцевого люмпену та криміналу; т.зв. «посьолок» — територіально найбільша частина міста, де в залізобетонних блоках та цегляних «хрущовках» мешкав пролетарський інтернаціонал з усіх куточків СРСР, що приїжджав по «довгий карбованець» на будівництво чергового хімзаводу, а позаяк карбованець завжди виявлявся коротшим від обіцяного, заробітчани зазвичай залишалися працювати на ними ж збудованих підприємствах. Ну, і нарешті — хімія, промислова зона, держава в державі, антимісто, фантасмагоричний полігон, звідки проростали в небо гігантські труби, клубочилися дими й палахкотіли факели, де заводські корпуси нерідко відділяли кілометри пустельних земель, засолених озер, кар'єрів, каналів, звалищ… Куди хлопчаки, виховані на образі Юрія Гагаріна, їздили бавитися в космонавтів, шукаючи на достоту марсіанських ландшафтах позаземні форми життя. Оскільки земні там не виживали.

• Предыдущая
• 32/43
• Следующая