Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап - Страница 8

• Предыдущая
• 8/73
• Следующая

Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від’їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».

Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. По-перше, це для вас не дуже цікаво, а по-друге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок – так воно завжди клунок.

А далі вже пішли й «враження»…

Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.

Перше запитання – це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.

Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.

На все це резолюція молодицина була така:

– Чорти їх тут носять!

Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п’ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.

Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—30 за хвилину.

Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…

Бам! Бам! Бам!..

Сіп!

– Ох! (це я так.)

Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі».

Там я й прикипів…

А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі»… Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два – умощувалась.

Звідси й «ох!».

«Прощавай, – подумав, – Харків!»

Пахло потом… Пахло молоком (коров’ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!

– Різні на світі запахи бувають! – казав мені колись один хороший чолов’яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.

І таки правду казав.

Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»…

Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.

Весняні запахи…

…Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.

Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.

А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…

А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…

А за вікном:

Так то ж за вікном!

А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п’ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..

Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.

Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:

«До селянства слід підходити вміючи, інакше замість “смички” казна-що матимемо».

Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».

А я «підліг під селянство», і, треба вам сказати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

І замість «смички» получилось саме «ох!».

Через три прольоти – останній «мазок» широкою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за ними моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»…

З мене встали…

Війнуло спідницями…

Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.

Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала – глечик!» – кинуло.

Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…

Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися:

«Що, мовляв, проїхався?!»

«Чого ви, – думаю, – смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:

А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло».

Мерефа… Єзерська… Бірки…

У вагоні – я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:

– А як ви гадаєте – без віри жити можна?

Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.

– Можна! – буркнув.

Дідок одсунувся й заспівав:

Безпалівка!

Фініш, значить!

А від Безпалівки – ви ж знаєте – й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.

Гомільшу знаєте?

Ні?

Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч – ниви й ліворуч – ниви…

Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.

Так і дійдете.

Ось уже й Пасіки недалечко…

От і школа…

– Тр-р-р-р!..

Приїхали…

У місті та установа, що «Головполітосвітою» зветься, так цілі апартаменти величезні займає, з кабінетами, з залами, з канцеляріями, з музкомами, текомами й іншими всілякими «комами».

А на селі цяя справа значно простіша. Портативніша, сказать би.

Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми – кілька колодок лежить…

Ото й є наша «Головполітосвіта»…

«Праця» починається так само, як і в місті: о 9—10 годині. Тільки там уранці, а тут увечері.

Колегії нема. Кожний сам собі «колегія».

Тез не пишуть…

За тези править гармошка…

А за тими «тезами» все йде, мов по писаному.

За голову Андрій.

Хто такий Андрій, хочете знати?

– Ну й сукин же син! – так характеризувала його Уляна. – Земля під ним, анахтемським, ходором ходить! Та там як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить мою Химку на «польки», так, ну, як ото вихор, шеймин хлопець!

…Працює «Головполітосвіта» систематично щовечора. Як ото тільки починає сутеніти, чуєте з переліску за Уляниним городом:

– Ах-х-хи! Чорнява!

То голова «Головполітосвіти» на «занятія» йдуть!

За кілька часу, дивись, з улички або через тин з’являються постійні одвідувачі нашої культосвітньої установи.

І починається…

Починається завжди з польки.

Середина праці – полька.

Кінчається все теж – полькою.

Метелиці чи там чогось іншого, що колись ми свого часу вигупували, нема…

Польки!

На які ж тільки «музком» коліна її не сибірить?!

І так… І сяк… І отак…

А Андрій!! Андрій!!

Він і боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує…

Е-е-е-е-е-х!!

– Повірите, – казала Уляна, – під п’ятдесят літ маю, а, їй же Богу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом, повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає: «Ти б, – каже, – стара печерице, краще святої Євангелії почитала!» А я не вдержусь! Ну сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!

…Та де там утриматися?!

І ви б, їй-бо, не втримались!

– Я, – казав дід Савка, – вже, здається, всього бачив, а сидиш оце на ґанку, та за бильця так і держишся!

Ноги якось самі собою тільки: дриг! дриг! дриг! І хапаєшся за ліву то за праву.

• Предыдущая
• 8/73
• Следующая