Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап - Страница 42
- Предыдущая
- 42/73
- Следующая
– Скоріше тільки записуйте, а то треба йти!
– Вже! Біжімо!
– Що то таке, дивіться, коня живого в авто повезли?
– Ага! То, мабуть, на біга. Щоб не стомився дорогою – його й везуть.
– Дивись, – уже коні в автомобілях їздять! От чудасія! І стоїть же, лиха личина, спокійно. Звик, чи що?
– Ну, йдем! Ідем!
– А то що воно за чуперадло таке в білому стоїть?
– А то кухар з ресторації для реклами стоїть! Он у нього на пузі написано, з якої він ресторації!
– І ото цілий день і стоїть?
– Так і стоїть!
– От! Треба буде купить!
– О, годинники!
……………………………….
– О, бритви!
……………………………….
– О! О! О! О!
– Ну, ходім, ходім! Ось вже й музей!
– Дивіться, зачинено!
– А котра воно година?
– Пів на четверту!
– Ах, чорт його знає: спізнились! Здається, швидко ж ішли!
– Ну, завтра вже обов’язково: раніше встанемо й побіжимо!
– Так-так! Обов’язково!
Завтра.
– Швидше-швидше!
– Зараз-зараз!
……………………………….
– О, дивись – білизна!
……………………………….
– О! О! О! О!
– Котра година?
– Чверть на четверту!
……………………………….
А німецька культура – солідна культура.
Німецькі музеї – всесвітні музеї!
Не побувати в берлінських музеях – це ж злочинство!
……………………………….
– Ну, завтра вже обов’язково!
Як із Харкова зробити Берлін
Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб із Харкова зробити Берлін, – це 75 % харківського – та не тільки харківського, а й всеукраїнського – населення поробити соколами.
Не менше-бо, як три чверті нашого «медлительного в движеніях» люду божого, все життя своє сидить і співає:
Оце в нього в голові.
Бо якби йому «Бог крильця дав, він землю покинув, на небо злітав».
Чого б його туди потаскало?
А як же ж!
Що йому індустріалізація, що йому електрифікація.
Йому крила дайте, щоб він далеко за хмари полетів «по долю, по ласку».
Тут йому нема ні ласки, ні долі.
Може, хоч сонце йому її дасть.
А не зробити його соколом, так він цілий свій вік сидітиме та на небо дивитиметься!
Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть.
Киша! Летіть «на льогком катере». І летіть іменно:
Подалі!.. Подалі!..
Та так, що й не вертайтесь!
Оце як проробимо, тоді з Харкова – раз плюнуть – Берлін зробити.
Таксі вже в Харкові є.
Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.
І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан, – хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.
З Олександрійської вулиці хай повертає праворуч, на Холодну гору і їде на Нову Баварію.
З Нової Баварії – на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок – на Зміїв, із Змієва на Кінний майдан, з Кінного майдану через Свинячий хутір на Померки, а з Померок уже недалечко й до Майдану Тевелева.
Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.
Коли в пасажира шляпа не на голові, а на волоссях стирчатиме, хай шофер ввічливо, – обов’язково дуже ввічливо, – обернеться й каже:
– Цу грос штадт! О! Цу грос![135]
Під’їхавши до майдану Тевелева, хай одчинить дверці й каже:
– Біте шен!
А після того, як пасажир, хвилин п’ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п’ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо, – обов’язково дуже ввічливо, – скаже:
– Данке шен!
Далі справа з бруком, з «мостовими».
Довести харківське шосе до такого стану, як воно в Берліні, тяжкувато, але все-таки можна.
Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко, – дамо йому на це, при його спритності, – років чотириста-п’ятсот!
Але не більше!
Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!
А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне!
Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.
Хай для цього вибирає суходільних людей.
А то буде таке, як на вул. Свердлова.
Ви коли-небудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзалу?
Помітили, який там брук?
Він іде такими хвилями-валами, як на морі в бурю.
Їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці. Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.
Для моря, щоправда, така «мостова» безперечно дуже підходяща, але для української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.
Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!
Далі.
Візьмімо наші крамниці.
Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.
А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.
А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:
– Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріалу, такого самого кольору, але дорожчі карбованців на десять!
І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.
Ошарашений покупець обов’язково купить, не те що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.
Далі.
Упорядкувати слід наших візників.
Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зробити.
Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така табличка:
КУСАЄТЬСЯ
Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі. То він стоїть і розважається.
Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається. Мовляв:
– Підійди-підійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!
Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:
– І-і-і-і!
І до пасажира. А «ванько»:
– Тр-р-р! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тр-р-р! Лазять тут, зарази!
……………………………….
А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші!
Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника – справа дуже проста.
От стоїть гурт їх.
Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинить дверці.
Ну, що ж це за робота?
От у нас!
У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.
Пасажир, нарешті, вигинаючись, як в’юн, ускакує до якого-небудь!
Тоді решта – не пускають того візника з пасажиром!
Б’ють батогами коня, б’ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:
– Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе!
Лясь!
У нас весело!
134
Дивлюсь я на небо… – рядки з народної пісні на слова українського поета Михайла Петренка (1817 —?).
135
Дуже велике місто. О! Дуже велике!
- Предыдущая
- 42/73
- Следующая
