Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 66

• Предыдущая
• 66/120
• Следующая

Раз у раз лунали вигуки:

– Усі на залізницю! На залізницю!

Очевидно, таке пожвавлення викликала якась незвичайна подія.

Гленарван і його супутники пришпорили коней і за декілька хвилин доскакали до Кемденського моста. Там вони відразу зрозуміли причину скупчення людей.

Сталася жахлива катастрофа поїзда. Річка, через яку був перекинутий міст, була завалена уламками вагонів і паровоза. Чи то міст не витримав поїзда, чи то поїзд зійшов із рейок, але паровоз і п’ять із шести вагонів впали в річку Люттон, і лише останній вагон дивом уцілів через те, що луснув ланцюг. Вагон стояв на рейках за якийсь метр од провалля. Зі всіх пасажирів уціліли лише десятеро, які їхали в останньому вагоні.

Лорд Гленарван, відрекомендувавшись інспекторові, завів із ним та з офіцером поліції бесіду. Останній, почувши слова схвильованого Гленарвана «Яка страшна біда!», спокійно відповів:

– Гірше, сер.

– Гірше? – вигукнув Гленарван, прикро вражений цією фразою. – Що ж може бути гірше?

– Злочин, – холоднокровно відповів поліцейський офіцер.

Гленарван із подивом подивився на інспектора.

– Так, сер, – відгукнувся головний інспектор, – катастрофа сталася внаслідок злочину. Пограбовано багажний вагон, на вцілілих пасажирів напали зловмисники.

За півмилі за течією Муррея долинув гул голосів. Незабаром винесли труп залізничного сторожа. Удар кинджалом уразив його в серце. Вбивці відтягнули тіло своєї жертви подалі від Кемденського моста, щоб збити поліцію з пантелику.

– Винуватці катастрофи добре знайомі з цією іграшкою, – сказав офіцер і показав кайданки.

– Незабаром, – додав він, – я матиму задоволення піднести їм цей браслет у вигляді новорічного подарунка.

– То ви підозрюєте…

– …«безкоштовних пасажирів» на суднах Її Величності.

– Що! Каторжників? – вигукнув Паганель.

– Я вважав, що вони не мають права проживати в провінції Вікторія, – зауважив Гленарван.

– Це право вони надали собі самі, – відгукнувся офіцер поліції. – Та повірте, ми неодмінно впіймаємо їх.

У цю мить до переїзду під’їхав фургон. Гленарван квапливо попрощався з інспектором.

Під’їхавши до фургона, Гленарван розповів леді Гелені про катастрофу, але змовчав про каторжників, вирішивши повідомити про це тільки Айртону. Маленький загін продовжив свій шлях на схід.

За дві милі від залізниці фургон в’їхав у вузькі, звивисті ущелини. Паганель із Робертом випередили своїх супутників. Та не проїхали вони й чверті милі, як лорд Гленарван помітив, що щось змусило їх зупинитися. Роберт із Паганелем спішилися і нахилилися до землі. Судячи з їхніх виразних жестів, вони розглядали щось надзвичайно цікаве.

Айртон пришвидшив ходу биків, і скоро фургон нагнав двох друзів. Мандрівники побачили, як у затінку під деревом спав хлопчик-тубілець років восьми, одягнений у європейський одяг. Про те, що хлопчисько – уродженець центральних областей Австралії, красномовно свідчили його кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи і незвично довгі руки; але меткий вираз обличчя дитини і її одяг доводили, що маленький австралієць уже залучився до цивілізації.

Леді Гелену дуже зацікавив хлопчик, вона вийшла з фургона, і незабаром весь загін оточив маленького тубільця, що міцно спав.

– Бідолашна дитина! – промовила Мері Грант. – Невже він заблукав у цій пустелі?

– Його не можна тут залишити, – заявив Роберт, – адже він сам-один і…

Та Роберт не встиг договорити: маленький австралієць повернувся уві сні на інший бік, і всі зі здивуванням побачили в нього на спині плакат з таким написом:

«Толіне. Прямує до Ічуги під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Проїзд сплачений».

– Впізнаю англійців! – вибухнув Паганель. – Вони відправляють дитину як посилку, пишуть на ній адресу, як на конверті. Мені говорили про це, але я не вірив.

– Безталанний хлопчик! – промовила леді Гелена. – Чи не з того він поїзда, що зазнав катастрофи на Кедмен-Бріджі?

– Він прокидається, – прошепотіла Мері Грант.

І справді, хлопчина поволі розплющив очі і знов заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Гелена узяла його за руку і хлопчисько піднявся, здивовано дивлячись на мандрівників.

– Серденько, чи розумієш ти англійську? – запитала його жінка.

– Розумію і розмовляю, – відповів хлопчик англійською, але з сильним акцентом.

– Як тебе звати? – запитала Гелена.

– Толіне, – відповів маленький австралієць.

– А, Толіне! – вигукнув Паганель. – Якщо не помиляюся, це ім’я означає «кора дерева», чи не так?

Толіне ствердно кивнув головою.

– Звідки ти, друже? – допитувалась далі леді Гелена.

– Я з Мельбурна і їхав у поїзді.

– Ти був у тому поїзді, який зазнав катастрофи? – запитав Гленарван.

– Так, сер, – відповів Толіне, – але Біблійний Бог урятував мене.

– Ти подорожуєш сам?

– Так. Превелебний Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, але бідолашний кондуктор загинув.

– А ти нікого, окрім нього, не знав у цьому поїзді?

– Нікого, сер, але Бог охороняє дітей і не дає їм загинути.

Куди прямував хлопчик через ці відлюдні місця і чому покинув Кемденський міст? Гелена запитала його про це.

– Я повертаюся до свого племені в Лаклан, – пояснив Толіне, – дуже хочу побачити рідних.

– Вони австралійці? – запитав Джон Манглс.

– Австралійці з Лаклана, – відповів Толіне.

– Ти маєш батьків? – запитав Роберт Грант.

– Так, брате мій, – відповів Толіне, протягуючи руку юному Гранту.

Роберта так сильно зворушило звернення «брате мій», що він розцілував маленького австралійця, і хлопчики відразу заприятелювали.

Мандрівники зробили привал. Незабаром усі обідали й намагались якомога більше дізнатись про маленького дикуна.

Його історія була проста. Толіне змалку віддали на виховання благодійному товариству колонії. Австралійці – народ покірливий. Вони не ставляться до англійських загарбників із такою лютою ненавистю, як новозеландці. Тубільців часто можна зустріти у великих містах: Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні. Там вони торгують нехитрим дрібним крамом, мисливським і риболовецьким приладдям, зброєю. Деякі вожді охоче надають своїм дітям можливість скористатися вигодами англійської освіти.

Так вчинили і з Толіне. За п’ять років перебування в Мельбурні хлопчик не бачив рідних, проте любов до сім’ї була такою міцною, що він не побоявся подолати важкий шлях через пустелю, щоб дістатися рідного племені.

– Провідавши батьків, ти збираєшся повернутися в Мельбурн? – запитала леді Гелена.

– Так, мадам, – відповів Толіне, зі щирою ніжністю дивлячись на молоду жінку.

– А чим хочеш займатися, коли виростеш?

– Хочу вирвати моїх братів з убогості і неуцтва: хочу навчити їх пі знати і полюбити Бога. Я хочу стати місіонером.

Паганель був зворушений до глибини душі і відчув справжню симпатію до маленького тубільця, хоча доти він не вельми приязно сприйняв дикуна у європейському одязі. Адже Паганель перебуває в Австралії не для того, щоб дивитися на австралійців у сюртуках! Він хотів бачити їх лише в татуюванні. «Пристойне» вбрання хлопчика збивало географа з пантелику. Проте щирі слова Толіне змінили думку вченого.

– Що тобі викладають у школі? – запитала леді Гленарван.

– Старий Заповіт, математику, географію…

– О! Географію! – захоплено вигукнув Паганель.

– Так, сер, – відповів Толіне. – Я навіть отримав першу нагороду з географії перед січневими канікулами.

– Ти отримав нагороду з географії, мій хлопчику?

– Ось вона, сер, – промовив Толіне, витягуючи книжку з кишені.

• Предыдущая
• 66/120
• Следующая