Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 38

• Предыдущая
• 38/120
• Следующая

Слід було щомога мчати геть. Якщо повінь посилиться, де шукати прихистку? Ген до горизонту не видно жодного пагорбка. Таку пласку рівнину миттєво заллє.

Коней пустили клусом. Таука мчала попереду, розтинаючи воду з такою силою, ніби це була її рідна стихія.

Близько десятої ранку Таука почала непокоїтися. Вона повсякчас озиралася на південь, на неозорі рівнини, протяжно іржала, роздуваючи ніздрі, втягувала свіже повітря, рвучко ставала на диби. Дужий Талькав насилу справлявся з нею. Він так сильно натягнув вудила, що піна з рота коня обагрилася кров’ю. Тварина наче знавісніла. Вершник зрозумів – варто коневі дати волю, і Таука щодуху помчить на північ.

– Що коїться з Таукою? – запитав Паганель. – Чи не повпивалися в неї тутешні ненаситні п’явки?

– Ні, – відповів індіанець.

– То вона чогось злякалася?

– Вона учула небезпеку.

– Яку?

– Не знаю.

Чутливі вуха Тауки почули те, що наші мандрівники поки не могли побачити. І справді, незабаром глухий гуркіт, подібний до гуркоту припливу, долинув десь з-за виднокраю. Дув поривчастий вологий вітер, несучи із собою водяний пил. Птахи стрімко відлітали – мабуть, від якогось страшного явища природи. Коні, ступаючи по коліно у воді, вже відчували натиск течії. Незабаром із півдня грянули незліченні стада тварин, які несамовито мукали, іржали, бекали. Вони перекидали одне одного, знов зводилися на ноги і знавісніло летіли вперед. То був хаос збожеволілих істот, що мчали з неймовірною швидкістю. Їх майже неможливо було розгледіти крізь вихор водяних бризок. Здається, навіть сотня велетнів китів не могла скаламутити океан із більшою силою.

– Anda, anda![49] – крикнув громовим голосом Талькав.

– Що сталося? – запитав Паганель.

– Вода! Вода! – відповів Талькав. Він пришпорив коня й помчав на північ.

– Повінь! – крикнув Паганель.

І всі понеслися за Таукою.

Не можна було гаяти жодної секунди. За 5 миль на півдні видно було, як насувається величезний водяний вал, що перетворював рівнину на океан. Високі трави зникали, немов скошені, рослини, вирвані потоком, мчали за течією, утворюючи плаваючі острівці. Водяна маса хлинула суцільним потоком, змітаючи все на своєму шляху. Скоріш за все, прорвалися перемички між найбільшими річками пампи, відтак води Колорадо на півночі й води Ріо-Негро на півдні злилися в загальний потік.

Талькав помітив водяний вал, що насувався із швидкістю призового скакуна. Вершники тікали від нього, немов хмари під дією урагану. Марно шукали вони бодай якогось прихистку: вода тягнулася до самого виднокраю. Охоплені панічним страхом, коні несамовито мчали навскач, аж вершники насилу втримувалися у сідлах. Гленарван часто озирався.

«Вода наздоганяє нас», – думав він.

– Anda, anda! – кричав Талькав.

І вершники намагалися прискорити коней. Понівечені шпорами боки бідолашних тварин були рясно залиті кров’ю. Коні спотикалися, заплутувалися в підводних травах, падали. Їх примушували знову підніматися. Вони падали знову, і знову їх піднімали. А рівень води помітно підвищувався. По ній ішли хвилі, що загрожували перетворитися на пінистий вал і незабаром змити мандрівників.

Чверть години тривала ця жорстока боротьба з грізною стихією. Утікачі навіть приблизно не уявляли, яку подолали відстань, але, судячи із швидкості бігу коней, чималу.

Тим часом коні, занурені по груди у воді, важко просувалися. Гленарван, Паганель, Остін – усі вважали себе приреченими на страшну смерть. Коні ледь сягали ногами дна. Глибина шість футів загрожувала вершникам загибеллю.

Годі передати смертельну тугу цих восьми людей, на яких невідворотно насувався жахливий водяний вал. Вони відчували свою знемогу в боротьбі зі стихійним лихом. Тепер їхні життя були в руках долі.

За п’ять хвилин коні поплили – їх несло вперед стрімкою те чією. Швидкість перевищувала 20 миль за годину – найшвидший галоп коней!

Порятунок здавався неможливим, аж раптом майор гукнув:

– Дерево!

– Дерево? – вигукнув Гленарван.

– Там, там! – відгукнувся Талькав, указуючи пальцем на гігантське горіхове дерево, що стриміло над водою.

Підганяти супутників Талькавові не довелося. Усі розуміли: за всяку ціну слід було досягти дерева, що раптово постало на їхньому шляху. Коні вже не в силах були допливти до нього, але люди ще могли врятуватися: бистрина несла їх до дерева. У цю мить кінь Тома Остіна глухо заіржав і зник під водою. Він вивільнив ноги із стремен і поплив, потужно розтинаючи воду руками.

– Хапайся за моє сідло! – крикнув йому Гленарван.

– Спасибі, сер, – відповів Том Остін. – У мене міцні руки!

– Як твій кінь, Роберте? – запитав Гленарван, обернувшись до юного Гранта.

– Він пливе, сер, пливе, як риба.

– Обережно! – закричав майор, і величезний вал заввишки 40 футів обрушився на втікачів із страхітливим гуркотом.

Люди і тварини зникли в пінистій коловерті. Декількатонна водяна маса закрутила їх у скаженому вирі.

Коли вал посунув далі, мандрівники спливли на поверхню і хутко перерахували один одного. Вони втратили всіх коней. Тільки Таука випливла на поверхню зі своїм хазяїном.

– Сміливіше! Сміливіше! – підбадьорював Паганеля Гленарван, підтримуючи його однією рукою і працюючи у воді другою.

– Пусте!.. – відгукнувся поважний учений. – Я навіть задоволений…

Проте чим він був задоволений, так назавжди й залишилося таємницею, бо кінець фрази небораці довелося проковтнути разом із великою кількістю тванистої води. Майор спокійно плив уперед стилем, який схвалив би будь-який учитель плавання. Матроси рухалися, як два дельфіни, що потрапили в рідну стихію.

Що ж до Роберта, то, учепившись за гриву Тауки, він плив услід за нею. Кінь, розтинаючи грудьми воду, інстинктивно плив до дерева, куди, щоправда, його несло течією.

До дерева залишалося тепер сажнів із двадцять і за кілька хвилин загін доплив до нього. Нарешті всі врятувалися.

Вода піднялась до рівня нижніх гілок дерева, тому видертися на нього було дуже легко. Талькав кинув коня, підсадив Роберта і першим виліз на дерево. Незабаром його дужі руки допомогли змученим плавцям влаштуватися в безпечному місці.

А Тауку тим часом швидко несло течією геть. Вона повертала до свого господаря розумну морду і, струшуючи довгою гривою, іржала, немов закликаючи його на допомогу.

– Ти кидаєш її напризволяще! – сказав Паганель Талькаву.

– Я?! – вигукнув індіанець.

Шубовснувши у бурхливі води, він випірнув за десять сажнів од дерева. Ще кілька хвилин – і його рука вже учепилася за гриву Тауки. Обидва – кінь і вершник – попливли за течією на північ.

Дерево, завдяки якому нашим мандрівникам пощастило врятуватися, скидалося на горіх, та насправді це був омбу – самітник аргентинських рівнин. Воно мало величезний покарлючений стовбур і пронизувало землю не лише товстим корінням, а й могутніми пагонами, що надавало йому особливої стійкості. Саме тому воно і встояло під час жахливої негоди.

Омбу було заввишки 100 футів і могло покрити своєю тінню близько 60 туазів. Основою цього велета був стовбур завтовшки шість футів і три масивні гілки, що тягнуться від нього. Дві з них стриміли майже вертикально. Вони підтримували величезну крону листя, утворюючи із переплетеним гіллячям густий кошик. Третя гілка майже горизонтально простягалась над водним потоком, а її долішнє листя купалося у воді. Вона скидалася на мис зеленого острова, оточеного океаном. На цьому гіганті було доволі місця, а його розкішне листя давало вдосталь повітря і прохолоди. Споглядаючи незліченні гілки, які мало не сягають хмар, можна було подумати, що на цьому дереві й справді виріс ліс.

• Предыдущая
• 38/120
• Следующая